Рішення № 70838177, 07.12.2017, Апеляційний суд Київської області

РІШЕННЯ

Іменем України

07 грудня 2017 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Іванової І.В.,

при секретарі Воробей В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 13 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Кагарлицької міської ради Київської області, треті особи: Управління Держгеокадастру у Кагарлицькому районі Київської області, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відновлення її стану, -

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним вище позовом, який мотивувала тим, що вона з сім'єю проживають у квартирі АДРЕСА_1, яка згідо свідоцтва про право власності на житло НОМЕР_1, виданого 17 квітня 2000 року на підставі розпорядження Київської дистанції № 10 від 04 квітня 2000 року, належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_5 та членам його сім'ї - ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Будинок по АДРЕСА_1 є одноповерховим багатоквартирним будинком, який складається з трьох квартир під одним дахом. Її квартира знаходиться посередині будинку між першою та третьою квартирами. Всі квартири в будинку приватизовані, та належать на праві приватної власності його мешканцям: квартира № 1 - ОСОБА_2, квартира № 3 - ОСОБА_6 З боку квартири № 1 та квартири № 3 у будинку є два входи на горище. По периметру будинку прокладено під'їзні шляхи (заасфальтовані доріжки). Поза будинком знаходиться сад та допоміжні приміщення, до яких можливо дістатися тільки зі сторони квартир № 1 та № 3.

Зазначала, що рішенням Кагарлицької міської ради № 118-XI-XXIV від 02 липня 2003 року власнику квартири № 1 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку розміром 0,0797 га по АДРЕСА_1. На підставі даного рішення ОСОБА_7 15 вересня 2003 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 148.

Вважає, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_2 відбулася з порушенням вимог закону та її прав. Зокрема, Кагарлицька міська рада без виготовлення проекту відведення ділянки прибудинкової території багатоквартирного будинку і проектно-технічної документації, в проекті поділу якої, виходячи з існуючої ситуації, встановлюються території (об'єкти) спільного користування, які знаходяться у спільній частковій власності, а також без врахування будівельних, санітарних та протипожежних норм, незаконно надала у власність відповідачці частину прибудинкової території багатоквартирного будинку, яка належить на праві спільної сумісної власності мешканцям вказаного будинку. Крім того, Кагарлицькою міською радою під час передачі у приватну власність частини прибудинкової території багатоквартирного будинку, у складі прибудинкової території не було визначено об'єкти, що використовуються сторонніми користувачами за встановленими правилами експлуатації та користування (спільні проїзди, наскрізні проходи у будовах тощо), їх межі, а також об'єкти загального призначення для групи будинків кварталу, мікрорайону, земельні ділянки, необхідні для здійснення реконструкції, ремонту та експлуатації існуючих магістральних наземних та підземних інженерних мереж. При цьому, межі цих об'єктів та особливості їх використання встановлюються у проекті поділу території (мікрорайону, кварталу) та подаються в складі проекту відведення земельних ділянок прибудинкових територій. Таким чином, за абрисом земельної ділянки у приватну власність відповідача перейшли під'їзні шляхи багатоквартирного будинку. Акт про встановлення на місцевості та погодження зовнішніх меж земельної ділянки відповідача вона не підписувала як співвласник квартири.

Відповідачка ОСОБА_2 протягом досить тривалого часу грубо порушуює її права, перешкоджає користуватися прибудинковою територією будинку, в якому вона мешкає, а саме під'їздними шляхами, в тому числі не дозволяє прохід асфальтовими доріжками, якими весь час діставалися до саду та сараїв за будинком, незаконно встановила арматуру в пішохідну доріжку та влаштувала огорожу якою обнесла незаконно приватизовану земельну ділянку.

У зв'язку з наведеним просила суд визнати незаконним та скасувати рішення Кагарлицької міської ради № 118-XI-XXIV від 02 липня 2003 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки розміром 0,0797 га по АДРЕСА_1, визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на вказану земельну ділянку НОМЕР_2 від 15 вересня 2003 року, скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, а також зобов'язати відповідачку усунути перешкоди в користуванні прибудинковою територією та відновити стан вказаної земельної ділянки шляхом видалення арматури з пішохідної доріжки та демонтажу огорожі якою обнесено земельну ділянку по АДРЕСА_1площею 0,0797 га.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Кагарлицької міської ради № 118-XI-XXIV від 02 липня 2003 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки розміром 0,0797 га по по АДРЕСА_1, визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, виданий ОСОБА_2 15 вересня 2003 року, скасовано державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_3.

В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням, відповідачка ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні вимог у повному обсязі, посилаючись на незаконність і необгрунтованість судового рішення, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Скаргу мотивує тим, що судом не враховано рішення Кагарлицького районного суду від 11 листопада 2011 року, яким вже було відмовлено ОСОБА_3 за безпідставністю її позовних вимог. Суд не врахував висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2017 року, якою скасовано попередні рішення у справі. Судом не враховано необхідність застосування позовної давності, про що вона подала заяву. Судом помилково застосовано Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирногобудинку», який не регулює спірних правовідносин. Суд не врахував, що за багатоквартирним будинком по АДРЕСА_1 не було закріплено земельної ділянки і вона є прибудинковою територією.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник подану апеляційну скаргу підтримали, просили задоволити та скасувати рішення Кагарлицького районного суду Київської області як незаконне.

Представники ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.

Решта учасників справи належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток, до суду не з'явилися, причин неявки не повідомили, що відповідно до ст.305 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом встановлено, що по АДРЕСА_1 розташований багатоквартирний одноповерховий житловий будинок, який включає три квартири, які приватизовані його мешканцями.

Квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної власності ОСОБА_5, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло НОМЕР_1, виданого 17 квітня 2000 року згідно розпорядження Київської дистанції колії Південно-Західної залізниці від 04 квітня 2000 року (т.1 а.с.13).

Квартира № 1 належить на праві приватної власності відповідачці ОСОБА_2, квартира № 3 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 і ОСОБА_6 (т.1 а.с.63).

Також судом встановлено, що рішенням Кагарлицької міської ради № 118-XI-XXIV від 02 липня 2003 року власнику квартири № 1 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку розміром 0,0797 га по АДРЕСА_1. На підставі даного рішення ОСОБА_7 15 вересня 2003 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, кадастровий номер НОМЕР_3, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 148.

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються сторонами.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2 фактично є частиною прибудинкової території багатоквартирного будинку, якою згідно діючого законодавства має право користуватися позивачка нарівні з іншими мешканцями будинку, а оскільки нормами чинного законодавства, які діяли на час виникнення спірних правовідносин у 2003 році, не передбачалась можливість передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок або його частина, то це у свою чергу свідчить про порушення прав позивачки, а відтак оспорюване рішення Кагарлицької міської ради прийняте з порушенням вимог ст.42 ЗК України і є незаконним.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках.

Відповідно до чинного на час виникнення у 2003 році спірних правовідносин Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання їх у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затвердженого наказом наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 05 квітня 1996 року N 31/30/53/396, зареєстрованого у МЮ України 26 квітня 1996 року за № 203/1228 прибудинкова територія - це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов'язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд. Прибудинкова територія встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо) (п.2.1 Положення).

Аналогічне визначення прибудинкової території містить Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», згідно п.4 ч.1 ст.1 якого прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Правовий режим спірної земельної ділянки, на який розташований багатоквартирний житловий будинок та прибудинкової території визначається земельним законодавством, зокрема Земельним кодексом України.

Відповідно до ч.1 ст.42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками (ч.ч. 2, 3 ст.42 ЗК України).

У п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз'яснено, що при приватизації громадянами одно- або багатоквартирного будинку державного житлового фонду порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з п.5 ст.10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" здійснюється в порядку та на умовах, передбачених ч.3 т.42 ЗК, якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Виходячи з аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, та норм ст.42 ЗК України слід дійти висновку, що у разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об'єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів від 11 жовтня 2002 року № 1521 "Про реалізацію Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання.

З огляду на вимоги закону та встановлені у справі обставини суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що спірна земельна ділянка фактино відноситься до прибудинкої території багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 і її передача у власність відповідачки відбулся всупереч вимогам закону, що у свою чергу свідчить про порушення прав позивачки.

Проте, вирішуючи спір, суд допустив порушення норм матеріального права, що виразилося у наступному.

Відхиляючи заяву відповідачки про застосування строку позовної давності, суд послався на те, що оскільки станом на 01 січня 2004 року не сплив трирічний строк позовної давності за вимогами позивачки, то діють положення п.4 ч.1 ст.268 ЦК України 2003 року про те, що позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Хоча даний пункт виключений на підставі Закону України від 20 грудня 2011 року, однак позивач дізнався раніш про порушення свого права і тому для нього зберігається дія положень п.4 ч.1 ст.268 ЦК України.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками і вважає їх помилковими з таких підстав.

Відповідно до положень глави 5 «Позовна давність» ЦК УРСР 1963 року, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин у 2003 році, загальна позовна давність була установлена у три роки і застосовувалася судом незалежно від заяви сторони.

Проте 1 січня 2004 року набрав чинності ЦК України 2003 року згідно п.6 Прикінцевих і перехідних положень якого правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

З огляду на те, що оспорюване позивачкою рішення було прийняте Кагарлицькою міською радою у липні 2003 року, а державний акт виданий у вересні 2003 року, і станом на 1 січня 2004 року строк пред'явлення позову про визнання рішення і державного акта недійсними не сплив, то застосуванню підлягали правила ЦК України 2003 року про позовну давність.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.268 ЦК України позовна давність не поширювалася на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Проте Законом України від 20 грудня 2011 року п.4 ч.1 ст.268 ЦК України було виключено і на правовідносини щодо визнання незаконним правового акта органу державної влади чи місцевого самоврядування поширилися загальні положення про позовну давність.

У зв'язку із виключенням вказаної норми з метою дотримання прав осіб у п.5 розділу ІІ цього Закону надано право кожній особі протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади чи місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи незалежно від того чи сплив загальний трирічний строк позовної давності на момент набрання чинності цим Законом, чи ні.

З огляду на те, що вказаний закон набрав чинності 15 січня 2012 року, позивачка мала право звернутися з позовом до суду у строк до 15 січня 2015 року, а звернувшись у березні 2016 роу пропустила загальний трирічний строк позовної давності.

На вказане суд уваги не звернув порушивши норми матеріального права, що протягло невірне вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними чи неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення міської ради та державного акта ухвалене з порушенням норм матеріального і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно втановлено, що передача спірної земельної ділянки у власність відповідачки відбулася з порушенням вимог закону та прав позивачки.

Проте, колегія суддів прийшла до висновку, що права позивачки захисту не підлягають з огляду на пропуск строку звернення до суду за захистом свого права та відсутністю поважних причин його пропуску.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до приписів ч.ч.3-5 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У справі, яка є предметом перегляду, відповідачка подала до суду першої інстанції заперечення, де просила застосувати застосувати позовну давність.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Судом встановлено, що позивачка оскаржує передачу ділянки у власність відповідачки, яка відбулася у 2003 році, про що позивачка дізналася у 2011 році під час розгляду справи за її позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконним акту визначення меж земельної ділянки при виготовленні тех документації по видачі державного акту відповідачці.

Отже саме з цього моменту розпочався перебіг позовної давності, бо у позивачки виникло право на позов, зокрема право на подання позову про визнання недійсним рішення і державного акту.

Проте позивачка не скористалася своїм правом, в тому числі правом на подачу позову до 15 січня 2015 року, гарантованим Законом України від 20 грудня 2011 року, яким п.4 ч.1 ст.268 ЦК України було виключено.

Згідно з ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст.41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

З викладених вище підстав, а також враховуючи заяву відповідачки ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності, колегія суддів відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_3 у вказаній вище частині.

В іншій частині колегія суддів залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 310, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити частково.

Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 13 жовтня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 скасувати і ухвалити нове.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Кагарлицької міської ради Київської області, треті особи: Управління Держгеокадастру у Кагарлицькому районі Київської області, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Рішення в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: