Рішення № 70827297, 04.12.2017, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/11/17 Головуючий у суді І-ї інстанції Бондаренко В. В.

Доповідач Суровицька Л. В.

РІШЕННЯ

Іменем України

04.12.2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючої судді Суровицької Л.В.,

суддів Авраменко Т.М., Гайсюка О.В.

секретар Бодопрост М.М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 08 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту, іпотечного договору та зобов'язання вчинити певні дії.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - Банк) в порядку захисту прав споживача про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту, визнання недійсним іпотечного договору та зобов'язання вчинити дії.

В обґрунтування позову зазначав, що 04 липня 2008 року між ним та Банком укладено кредитний договір № 11368256000, за умовами якого Банк надав йому в кредит грошові кошти в сумі 30 000 доларів США на споживчі потреби, а він зобов'язався повернути кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, передбачених у договорі. У кредитному договорі не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій відповідно до статей 5,11,13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п.6 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Йому як споживачу не була надана Банком інформація про це. На час видачі кредиту Банк не був уповноваженим банком з надання кредиту готівковою іноземною валютою фізичній особі, оскільки не мав ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, генеральну ліцензію отримав лише у 2011 році.

Всупереч вимог п.1 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст.80,91,92 ЦК України, ст.11 ЗУ «про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» при підписанні кредитного договору відповідач не надав йому інформацію про особу кредитодавця, його правоздатність та дієздатність. В порушення вимог ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав повну та достовірну інформацію про послугу, що є преметом договору, внаслідок чого він був позбавлений можливості належно оцінити властивості такої послуги та можливі негативні для нього наслідки, що можуть настати внаслідок її отримання.

Перед укладанням договору про надання споживчого кредиту Банк не повідомив його, як споживача, у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням), зокрема таких, як витрати на страхування, адміністративні витрати, юридичне оформлення тощо, чим порушив вимоги п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Кредитний договір зі сторони Банку був підписаний начальником відділення, але документального підтвердження повноважень даної особи до кредитного договору не надано, як і не надано чи мала дана особа відповідні повноваження та чи наділене такими повноваженнями від юридичної особи вказане відділення.

Умови укладеного договору вважає несправедливими, оскільки суми грошових зобов'язань у розрізі сукупної вартості кредиту на споживчі цілі у іноземній валюті з урахуванням знецінення гривні по відношенню до іноземних валют - збільшилася більше ніж у 4-5 рази. Ці витрати не пов'язані із збільшенням процентної ставки по кредиту, що суперечить п.п.3, п.5 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів». Банк в порушення умов п.3.8 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою № 168 від 10 травня 2007 року під час укладення кредитного договору не попередив його, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; не надав інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користуванням ним. Така умова кредитного договору є позадоговірною перешкодою виконанню боргових зобов'язань, оскільки позичальник не може вплинути прямо на існування валютних ризиків, то ця умова є прикладом агресивної підприємницької практики та нечесної підприємницької діяльності. Валютний ризик та перекладання його на одну сторону - є істотним недоліком цього договору. Споживач не може виконати постійно зростаюче, незалежно від відсоткової ставки, зобов'язання. Несправедлива умова кредитного договору по валютним ризикам містить елементи примусу, оскільки споживач не може нести ризик знецінення національної валюти. Функція регулювання курсу гривні та її стабільності покладена на Національний Банк України. На нього, як споживача, як на сторону договору, покладено обов'язок відшкодування збитків по ризику, який створює третя сторона - Національний банк України.

Банк не ознайомив його з письмовим підтвердженням про це ознайомлення, з інформацією про сукупну вартість (ціну) договору у гривні на момент підписання, про остаточну ціну споживчого кредиту.

Вимога надати інформацію про переваги та недоліки запропонованої схеми кредитування не виконані банком взагалі. Вважає нечесною підприємницькою діяльністю включення відповідачем у договір умови про повернення процентів у валюті кредитування - у іноземній валюті, а не у гривні України.

За таких обставин, у зв'язку з тим, що договір споживчого кредиту був укладений з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства - справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при його укладенні банк не провів розрахунки сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту, позивач просив суд: визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11368256000 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та АКіБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УКрСиббанк»; визнати недійсним іпотечний договір від 04 липня 2008 року, зареєстрований за № 2535, укладений між Банком та ОСОБА_4; зупинити нарахування Банком пені, відсотків, штрафних санкцій за кредитним договором; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 04 липня 2008 року, а саме квартиру за адресою АДРЕСА_1; зобов'язати Банк повернути йому у натурі все, що він отримав на виконання умов за договором по наданню споживчого кредиту від 04 липня 2008 року, укладеному між ним та Банком (т.1, а.с.1-13).

Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 08 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено (т.1,а.с.136-143).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про задоволення позову (т.1,а.с. 161-168).

В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги.

Представник Банку заперечив проти доводів апеляційної скарги позивача та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржуване судове рішення таким вимогам не відповідає.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч.1 ст. 1055 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з роз'ясненнями, наданими в п.4, п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» оспорюваними є правочини, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст.225 ЦК України тощо). Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до п. 3 ст. 3, ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 04 липня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11368256000 (при застосуванні ануїтетної схеми погашення), за яким банк надав позичальнику 30 тис. доларів США, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити проценти в розмірі та умовах, визначених цим договором. Відповідно до п.1.1. договору вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 145494 грн. за курсом Національного банку України на день укладання цього договору. Позичальник зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в термін, не пізніше 06 липня 2015 року (п.1.2.2. договору).

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 04 липня 2008 року між Банком та ОСОБА_4, як майновим поручителем ОСОБА_2, укладено іпотечний договір, за умовами якого вона передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 (т.1,а.с.15-16).

04 липня 2008 року також між Банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки, згідно якого поручитель ОСОБА_4 взяла на себе зобов язання перед Банком відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2, які виникли з договору про надання споживчого кредиту від 04 липня 2008 року (т.2,а.с.223-224).

В цей же день було укладено договір комплексного страхування позичальника ОСОБА_2 між ЗАТ «СК «Кардіф» та ОСОБА_2, в якому вигодонабувачем зазначено «УКрСиббанк» (т.2,а.с.243-244).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що договір споживчого кредиту укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, тому позовні вимоги є необгрунтованими, безпідставними, а порушення прав позивача не доведено.

Проте погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов висновку з порушенням норм матеріального і процесуального права, висновок суду не відповідає обставинам справи.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Згідно з умовами розділу 3 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 від 10 травня 2007 року банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; - перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; - перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)( п.3.1 Правил). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (п.3.2. розділу 3 Правил.)

Пунктом 3.3. розділу 3 Правил передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту.

Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги ; про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (п.3.4. розділу 3 Правил) .

Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач, має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо (п.3.6 розділ 3 Правил).

Якщо умовами кредитного договору передбачено або допускається використання кількох альтернативних варіантів надання банківських послуг, які є супутніми до кредитної операції (зокрема погашення заборгованості готівковими коштами до банку або шляхом безготівкового розрахунку), банк зобов'язаний надати клієнту вичерпну інформацію про вартість кожного з альтернативних варіантів надання послуг.

У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним (пункти 3.7, 3.8. розділу 3 Правил). Споживач має бути ознайомлений з сукупною вартістю споживчого кредиту та реальною процентною ставкою.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення договору про надання споживчого кредиту від 04 липня 2008 року, передбачено, що перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі, про кредитні умови, зокрема: д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема п.п. «д») детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.4 ст.11 Закону).

Як свідчать матеріали справи та встановлено висновком експерта від 10 травня 2017 року № 2220 Київської незалежної судово-експертної установи за результатом проведення судово-економічної експертизи, не встановлено інформації, наданої позичальнику ОСОБА_2 перед укладенням договору про надання споживчого кредиту від 04 липня 2008 року (т.1,а.с.17-20) стосовно орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг з оформлення договору про надання кредиту для споживача, що передбачено п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Встановлено, що у додатку № 2 «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту» (т.1, а.с.244-245) до договору про надання споживчого кредиту від 04 липня 2008 року, не визначені загальні суми щомісячних платежів за кожним платіжним періодом, а окремо наведені розміри основного боргу та нарахованих процентів. Найменування колонки 2 «Сума платежів за розрахунковий період дол.США» додатку № 2 до договору (т.1, а.с.243-245) за своїм змістом не відповідає цифровим показникам, зазначеним у колонці.

У додатку № 2 «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту» (т.1,а.с.244-245) не встановлено усіх платежів, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням (в тому числі комісії за надання кредиту, страхових платежів).

Згідно п.1.3.1 договору про надання споживчого кредиту процентна ставка за користування кредитом визначена 14,50 % річних. Згідно даних додатку № 2 «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту" (т.1,а.с.244-245) до договору про надання споживчого кредиту, реальна процентна ставка становить 15,53 %, абсолютне значення подорожчання кредиту становить 17654,64 дол.США.

За результатами експертизи встановлено, що реальна процентна ставка на момент укладення договору про надання споживчого кредиту складає 18,95 % та є вищою від визначених договором реальної процентної ставки та процентної ставки за користування кредитом; абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення договору складає 20 831,91 дол.США та є вищим від визначеного договором.

Умовами договору від 04 липня 2008 року передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в термін, не пізніше 06 липня 2015 року. Згідно додатку № 2 «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту» останній платіж у погашення заборгованості позичальник повинен сплатити у червні 2015 року, що не узгоджується з терміном повернення крдиту, передбаченим п.1.2.2. договору.

Вказані обставини свідчать про те, що Банком не була надана позивачу повна та достовірна інформація про умови кредитування і сукупну вартість кредиту (у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту), про реальні витрати на супутні послуги під час укладення договору про надання споживчого кредиту від 04 липня 2008 року № 11368256000 та на період до його повного виконання, підтверджують недотримання Банком вимог Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 від 10 травня 2007 року та вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Висновки судової економічної експертизи, якою підтверджено обставини, на які посилався позивач, відповідачем в установленому законом порядку не спростовані.

Згідно ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на час укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (ч.2 ст.18 Закону)

Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення обов'язковими для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитись при укладенні договору(п.п.10, ч.3 ст.18 Закону).

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: порушення умовами договору принципу добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України), призведення умовами договору до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдання умовами договору шкоди споживачеві.

Пунктом 4.12 договору про надання споживчого кредиту передбачено обов'язок позичальника сплачувати на користь третіх осіб в порядку та на умовах, визначених законодавством України, зокрема, Законом України «Про страхування» в частині оплати страхових платежів при укладенні угод страхування.

Проте, як встановлено з матеріалів кредитної справи позивача, позивачу не надано було інформації Банком при укладенні договору щодо розміру страхових платежів. Матеріалами справи підтверджується, що договори страхування позичальника укладались терміном на один рік. У зв'язку зі зміною страхових тарифів, відповідно змінювався і розмір страхових платежів.

Вказане свідчить про те, що договором передбачено умови зі змінними величинами, про які позивач, як споживач послуг, не був поінформований Банком.

Отже, з урахуванням встановленого, доводи позивача про порушення Банком вимог ч.2 ст.11 ,ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживача», про несправедливість умов кредитного договору, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, є обґрунтованими та доведеними.

Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, йому відомо було про можливість отримання кредиту в національній валюті.

Безпідставними є позовні вимоги про визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним з підстав відсутності у відповідача ліцензії на здійснення валютних операцій, на видачу кредиту у іноземній валюті.

В пунктах 10, 11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" роз'яснено: «Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору».

Наданими Банком доказами підтверджується, що станом на 04 липня 2008 року ПАТ «УКрСиббанк» (на той час АКіБ «УкрСиббанк» ) здійснював свою діяльність, в тому числі діяльність з надання кредитів в іноземній валюті, відповідно до ст.ст. 47,49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії Національного банку України від 24 грудня 2001 року № 75, письмового дозволу № 75-2 від 19 листопада 2002 року , виданого Національним банком України; додатку до дозволу № 75-2 від 19 листопада 2002 року (т.1, а.с.223-229).

Зазначеним спростовуються доводи позову та апеляційної скарги щодо відсутності у відповідача права надавати споживчий кредит в іноземній валюті та вимагати повернення процентів в іноземній валюті.

16 жовтня 2011 року вступив у силу Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з якими частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

На час укладання кредитного договору - 04 липня 2008 року, Закон України «про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті(вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-190цс15 від 16 вересня 2015 року).

Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов є безпідставним з порушенням норм матеріального і процесуального права, відповідно до ст.309 ЦПК України це є підставами для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення.

Разом з тим встановлено, що в суді першої інстанції представником Банку подано заяву про застосування строку позовної давності (т.1,а.с.123,127).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Судом встановлено, що оспорюваний позивачем договір про надання споживчого кредиту було укладено 04 липня 2008 року.

Позов ОСОБА_2, про про визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним надано до суду 21 травня 2015 року (т.1,а.с.1).

Як пояснив в судовому засіданні представник позивача, ОСОБА_2 дізнався про порушення своїх прав у 2015 році, коли звернувся до фахівця у галузі права.

Ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не надані докази на підтвердження цих пояснень.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач пропустив строк позовної давності, оскільки про укладення договору, про його зміст, умови він дізнався 04 липня 2008 року. В подальшому протягом тривалого часу виконував умови договору, 12 червня 2009 року уклав з Банком додаткову угоду № 1 до кредитного договору від 04 липня 2008 року про зміну графіка погашення кредиту (т.2, а.с.227). Докази того, що позивач не мав обєктивної можливості дізнатись про порушення свого права в межах строку позовної давності, відсутні.

За таких обставин, обґрунтованими є доводи відповідача про те, що на час подачі позову сплив строк позовної давності.

Докази поважності причин пропущення позовної давності позивачем не надано.

Відмова у позові за пропуском строку позовної давності можлива тоді, коли порушене право підлягає захисту, але пропущено строк позовної давності і підстави для його поновлення відсутні.

Тому, за таких обставин рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту у зв язку зі спливом позовної давності.

В іншій частині позовних вимог суд ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції дійшов обгрнутованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним іпотечного договору від 04 липня 2008 року, укладеного між Банком та ОСОБА_4, оскільки сам позивач не є стороною цього договору, а відомості про те, що майновий поручитель уповноважив позивача діяти від її імені, в матеріалах справи відсутні.

Оскільки позивачу в задоволенні позову відмовлено, відповідно до ст.88 ЦПК України понесені ним судові витрати не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст.303, 304, п.2 ч.1 ст.307, ст.309, ч.2 ст.314, ст.316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 08 жовтня 2015 року в частині відмови у визнанні недійсним договору про надання споживчого кредиту скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним кредитного договору відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуюча суддя Л.В.Суровицька

Судді Т.М.Авраменко

О.В.Гайсюк