Рішення № 70819990, 04.12.2017, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.12.2017р. Справа № 914/2371/17

За позовом: Заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області, м. Миколаїв,

до відповідача 1: Миколаївської районної державної адміністрації Львівської області, м. Миколаїв,

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Данута», м. Жовква,

про: визнання недійсним розпорядження голови Миколаївської РДА та договору оренди земельної ділянки.

Суддя М. Синчук

при секретарі Карась Х.

За участю представників:

прокурора: Куцик В.Б. посвідчення;

відповідача 1: не зявився;

відповідача 2: не зявився.

Прокурору розяснено права та обовязки передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді не подавалось. Клопотань про технічну фіксацію судового процесу не поступало.

На розгляд господарського суду Львівської області подано позовну заяву Заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області до відповідача 1: Миколаївської районної державної адміністрації Львівської області до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Данута» про визнання недійсним розпорядження голови Миколаївської РДА та договору оренди земельної ділянки.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 20.11.2017 р. порушено провадження у справі та призначено до розгляду в судовому засіданні на 04.12.2017 р.

В судове засідання 04.12.2017 р. прокурор з'явився, надав усні пояснення у справі, позовні вимоги підтримав. Через канцелярію суду, 03.08.2017 р., від прокуратури Львівської області надійшли додаткові письмові обґрунтування позовних вимог.

В судове засідання 04.12.2017 р. представник відповідача 1 не з'явився. 04.12.2017 р. від представника відповідача 1, через канцелярію суду, надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника в судовому засіданні. Вимог ухвали суду від 20.11.2017 р. не виконав.

В судове засідання 04.12.2017 р. представник відповідача 2 не з'явився, незважаючи на те, що був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи судом, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №11563297 від 23.11.2017 р., причин неприбуття в судове засідання не повідомив, вимог ухвали суду від 20.11.2017 р. не виконав.

В підпункті 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог ч. 1 ст. 64 та ст. 87 ГПК.

В разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ГПК України, ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із пунктом 3.9.2 постанови № 18 від 26.12.2011р. пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи господарський суд зазначає, що частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Справу розглянуто відповідно до ст. 75 ГПК України за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Вислухавши прокурора, проаналізувавши матеріали справи, суд встановив наступне.

20.02.2017 р. головою Миколаївської районної державної адміністрації винесено розпорядження №70, яким вирішено визначити земельні частки (паї), власники яких померли, а їх спадкоємці не прийняли спадщину, як невитребувані паї, на території Раделицької сільської ради Миколаївського району згідно з додатком, який є невід'ємною частиною до вказаного розпорядження.

Відповідно до п.2 цього ж розпорядження вирішено передати в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення невитребувані земельні частки (паї) загальною площею 29,4595 га ТзОВ «Данута» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

20.02.2017 р. між Миколаївською районною державною адміністрацією (надалі - орендодавець) (відповідач 1 у справі) та ТзОВ «Данута» (надалі - орендар) (відповідач 2 у справі) укладено договір оренди вищезазначеної земельної ділянки - невитребуваних земельних часток (паїв).

Згідно листа Миколаївського відділу Головного управління Держгеокадастру України у Львівській області № 10-13-0.27-826/108-17 від 26.09.2017 р. вбачається, що згідно Книги реєстрації сертифікатів на право власності на земельну частку (пай), виданих по Раделицькій сільській раді Миколаївського району за ОСОБА_1 (згідно п.1 додатку до розпорядження голови райдержадміністрації №70 від 20.02.2017 р.) зареєстровано право на земельну частку (пай) розміром 2,53 умовних кадастрових гектарів на території Раделицької сільської ради. Сертифікат РН №493717 зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право власності на земельну частку (пай), виданих по Раделицькій сільській раді Миколаївського району 11.07.2006 за №284.

За двома померлими громадянами, зокрема, за ОСОБА_2 (п.2 додатку до розпорядження голови Миколаївської РДА №70 від 20.02.2017р.) та ОСОБА_3 (п.3 додатку до розпорядження голови Миколаївської РДА №70 від 20.02.2017р.) зареєстровано право на земельну частку (пай) на загальну площу 2,7278 умовних кадастрових гектари.

На сертифікат РН №493973, що зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право власності на земельну частку (пай), виданих по Раделицькій сільській раді Миколаївського району 15.11.2002 за №21, згідно з яким ОСОБА_4 (п.3 додатку до розпорядження голови Миколаївської РДА №70 від 20.02.2017р.) надано право на земельну частку пай, на даний час оформлено право на спадщину за спадкоємцями, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за Законом від 08.09.2017р.

Відповідно до п.8 договору оренди невитребуваних паїв встановлено, що дія договору щодо конкретних земельних ділянок припиняється у випадку звернення осіб, які є власниками не витребуваних земельних ділянок згідно додатку або їх спадкоємців із заявою про виділення їх земельних ділянок в натурі та отримання правовстановлюючих документів.

Вище наведене стало підставою для звернення прокурора до суду з вимогою визнати недійсним розпорядження голови Миколаївської районної державної адміністрації №70 від 20.02.2017 р. та договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення - невитребуваних земельних часток (паїв) загальною площею 29,4595 га, за межами населеного пункту на території Раделицької сільської ради Миколаївського району, який укладено 20.02.2017 р. між Миколаївською районною державною адміністрацією та ТзОВ «Данута». Оскільки, при винесенні вищезгаданого розпорядження та подальшого укладення договору оренди, в порушення вимог ст.13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», Миколаївською РДА не враховано той факт, що серед громадян - власників земельних часток (паїв), які включені у список, який є невід'ємним додатком до розпорядження №70 від 20.02.2017, включено померлих громадян, які отримали на руки відповідні сертифікати про право на земельну частку (пай) і, як наслідок, вказані земельні ділянки не можуть вважатися невитребуваними паями, оскільки невитребувані паї визначають, у тому випадку, коли особа, якій належить право на земельну частку (пай), його не реалізує.

У даному випадку, померлі громадяни - власники земельних часток (паїв) реалізували своє право, шляхом отримання відповідних сертифікатів, які є об'єктами спадкових прав, що підтверджується інформацією з Миколаївського відділу Головного управління Держгеокадастру України у Львівській області.

При винесенні рішення суд виходив з наступного.

На органи прокуратури відповідно до ст. 131 Конституції України покладено представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Право на звернення прокурора до суду в інтересах держави передбачено ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 2 Господарського процесуального Кодексу України.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший субєкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до п. п. 3, 4, 5 рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів, в їх основі завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (зокрема, економічних, соціальних) дій, програм, спрямованих на гарантування її економічної безпеки, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо; інтереси держави можуть збігатись повністю, частково або не збігатись зовсім з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді; із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах; поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Крім цього, відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 прокурор, звертаючись до господарського суду із заявою про визнання правочину недійсним, виступає позивачем або зазначає у ній позивачем державний чи інший орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього правочину, і визначає відповідачами, як правило, сторони за правочином (договором). Виняток можуть становити випадки, коли однією з сторін є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається друга сторона.

Звернення місцевої прокуратури до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - законності передачі в користування земельної ділянки, яке проведене з порушенням вимог чинного законодавства.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Указом Президента України №720/95 від 08.08.1995р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», прийнято рішення провести розпаювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і кооперативам, в тому числі створеним на базі радгоспів. Розпаювання земель передбачало визначення розміру земельної частки в колективній власності кожного члена сільськогосподарського підприємства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Кожному члену такого підприємства було передано у власність «пай» умовну земельну ділянку, розмір якої визначався виходячи із загальної площі земель, переданих сільськогосподарському підприємству і кількості членів підприємства.

Для підтвердження права власності на земельний пай його власнику видавався сертифікат єдиного в Україні зразка, який був затверджений постановою Кабінету міністрів України № 801 від 12.10.1995.

Паї, сертифікати на які громадянами не було отримано, отримали статус «невитребуваних». Тобто, земельна частка (пай) називається невитребуваною, у тому випадку, коли особа, якій належить право на земельну частку (пай), його не реалізує, тобто, не отримала відповідний сертифікат.

Невитребувані (нерозподілені) паї - це паї, власники яких не отримали сертифікати або іншим чином не заявили про свої права на відповідний сертифікат. Також до категорії таких нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв) належать:

- земельні частки (паї), на які громадяни мають право, але не отримали відповідного документа, що підтверджуватиме таке право, або іншим чином не заявили свої права на земельну частку (пай);

- земельна частка (пай), власник якої не зявився на збори і не взяв участь у розподілі земельних ділянок через хворобу або з інших причин;

- земельна частка (пай), власник якої не встиг до моменту проведення зборів щодо розподілу земельних ділянок оформити право на успадковану земельну частку (пай).

Згідно ст.13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) або їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, якщо відоме їх місцезнаходження.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, який посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай).

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай) також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені в установленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Відповідно до п. 2 Указу Президента України № 720/95 від 08.08.1995р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, на дату видачі державного акта на право колективної власності на землю, відповідно до списку, що додається до цього державного акт.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 41 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених Законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Зі змісту ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 229 Цивільного кодексу України визначено правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.

Так, зокрема, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених Законом.

Статтею 1 Земельного кодексу України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до ст.93 Земельного кодексу України, встановлено право оренди земельних ділянок.

Так, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцеві державні адміністрації знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.

Вимогами статті 17 Земельного кодексу України встановлено повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин.

Статтею 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Частиною першою статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, це вимога щодо наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Відповідно до ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Як встановлено судом, Миколаївською РДА, при укладенні договору оренди невитребуваних паїв не враховано факт відсутності, в окремих випадках, земельних ділянок, які можна віднести до категорії «невитребуваних паїв», тим самим у даному випадку відсутня спеціальна правосуб'єктність.

Укладання договору оренди земельної ділянки без додержання усіх передбачених Законом процедур, саме й слід розглядати як порушення уповноваженою особою господарської компетенції (спеціальної правосубєктності).

Так, відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Як передбачено частиною першою статті 122 Земельного кодексу України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно із ч.3 ст.152 Земельного кодексу України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

- визнання прав;

- відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

- визнання угоди недійсною;

- визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

- відшкодування заподіяних збитків;

- застосування інших передбачених Законом способів.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування виконують повноваження щодо розпорядження землями державної і комунальної власності. Тому, як власники і користувачі земель вказані органи повинні виконувати відповідні обов'язки, встановлені ст.ст.91, 96 Земельного кодексу України.

Згідно з п.2 ст.21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до Закону. Статтею 17 Земельного Кодексу України в п (а) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин також віднесено розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

У відповідності до ч.1 ст.127 Земельного Кодексу України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом.

Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у земельній сфері, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів.

З огляду на викладене, в даному випадку існує спір щодо правомірності користування земельною ділянкою за договором оренди.

Тобто, предмет спору в даній справі безпосередньо пов'язаний із користуванням земельною ділянкою.

Якщо предметом спору є право користування чи власності на земельні ділянки, тобто, земельні правовідносини, то такий спір є спором, який повинен вирішуватись в порядку цивільного або господарського судочинства.

Відповідно до ч.3 ст.215 Цивільного кодексу України вбачається, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених Законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 92 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обовязків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та Закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи Закону виступає від її імені, зобовязані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відповідності до вимог ст.55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожен має право будь-якими не забороненими Законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Згідно статті 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують виконання Конституції, Законів України, актів Президента У країни,Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцеві державні адміністрації діють на засадах відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

У відповідності до ст.43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Дія актів місцевих державних адміністрацій, які відповідно до закону є регуляторними актами, або окремих положень цих актів зупиняється у разі невиконання або неоскарження у встановленому законом порядку рішень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, Законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Відповідно до ст.152 Земельного кодексу України, способами захисту цивільних прав, у тому числі у сфері земельних правовідносин, є як примусове припинення прав на земельну ділянку (стст.140, 143 146 Земельного кодексу України 2001 року), так і визнання недійсними угод (ст.152 Земельного кодексу України 2001 року, ст.215 Цивільного кодексу України) із застосуванням реституції або віндикації в разі витребування земельної ділянки (ст.ст.387, 388 ЦК України), а також визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданих на підставі незаконних рішень.

Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним розпорядження голови Миколаївської районної державної адміністрації №70 від 20.02.2017 р. та про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення - невитребуваних земельних часток (паїв) загальною площею 29,4595 га, за межами населеного пункту на території Раделицької сільської ради Миколаївського району, який укладено 20.02.2017 р. між Миколаївською районною державною адміністрацією та ТзОВ «Данута» є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Статтею 4-3 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на відповідачів пропорційно до задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Позов задовольнити повністю.

2.Визнати недійсним розпорядження голови Миколаївської районної державної адміністрації №70 від 20.02.2017 р.

3.Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення - невитребуваних земельних часток (паїв) загальною площею 29,4595 га, за межами населеного пункту на території Раделицької сільської ради Миколаївського району, який укладено 20.02.2017 р. між Миколаївською районною державною адміністрацією Львівської області (адреса: 81600, Львівська область, м. Миколаїв, вул. В.Великого, 6, ідентифікаційний код 04056339) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Данута (80300, Львівська обл., м. Жовква, вул. Л.Українки, будинок 77, ідентифікаційний код 19164262).

4.Стягнути з відповідача - Миколаївської районної державної адміністрацієї Львівської області (адреса: 81600, Львівська область, м. Миколаїв, вул. В.Великого, 6, ідентифікаційний код 04056339) на рахунок № 35211093000774 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, отримувач прокуратура Львівської області, код ЗКПОУ 02910031, сплачений судовий збір в сумі 1 600,00 грн.

5. Стягнути з відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Данута (80300, Львівська обл., м. Жовква, вул. Л.Українки, будинок 77, ідентифікаційний код 19164262) на рахунок № 35211093000774 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, отримувач прокуратура Львівської області, код ЗКПОУ 02910031, сплачений судовий збір в сумі 1 600,00 грн.

6.Накази видати відповідно до вимог ст. 116 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст. ст. 91- 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 08.12.2017 р.

Суддя Синчук М.М.