Постанова № 70819311, 05.12.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2017 року Справа № 911/3293/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя: судді:Алєєва І.В. (доповідач), Данилова М.В., Поляк О.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 15.08.2017у справі№911/3293/16 Господарського суду Київської областіза позовомКерівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: 1. Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство", 2. Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарствадо 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен", 2.Іванківської сільської ради Бориспільського районупровизнання недійсними рішення та договору оренди земельної ділянки,за участю представників сторін:від прокуратури:Гришина Т.А.,від позивача 1:Анісімов Ф.Х.,від позивача 2:не з'явився,від відповідача 1:Вівсяник А.М., Криштоп А.А.від відповідача 2:не з'явився,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Київської області від 05.12.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 у справі №911/3293/16, позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Визнано недійсним рішення Іванківської сільської ради Бориспільського району від 28.12.2007 №771-20-5 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) ТОВ "База відпочинку Борисфен" під розміщення бази відпочинку в межах с. Іванків Бориспільського району Київської області". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 21.04.2008, укладений між Іванківською сільською радою Бориспільського району та Товариством з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен".

Товариство з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен" з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодилось та звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою разом з клопотанням про відновлення пропущеного процесуального строку на її подання, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, ким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.11.2017 задоволено клопотання скаржника про поновлення строку на подання касаційної скарги, відновлено строк на її подання, зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства просило оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначене судове засідання касаційної інстанції 05.12.2017 з'явився прокурор, представники Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен". Інші учасники судового процесу уповноважених представників не направили. Явка не визнавалась обов'язковою.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи касаційної скарги, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен" підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсними рішення Іванківської сільської ради Бориспільського району від 28.12.2007 №771-20-5 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) ТОВ "База відпочинку Борисфен" під розміщення бази відпочинку в межах с. Іванків Бориспільського району Київської області" та договору оренди земельної ділянки від 21.04.2008, укладений між Іванківською сільською радою Бориспільського району та Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен".

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що рішення Іванківської сільської ради від 28.12.2007 №71-20-5 прийняте всупереч нормам Земельного кодексу України та Лісового кодексу України, оскільки Державним підприємством "Бориспільське лісове господарство" погодження про можливість вилучення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення не надавалось; що зміна цільового призначення земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення на землі рекреаційного призначення відбулась без відповідного погодження у встановленому законодавством порядку.

Переглядаючи судове рішення в апеляційному порядку, апеляційним господарським судом зазначено, що строк позовної давності не пропущено, оскільки прокуратура звернулась до суду в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" після звернення 01.03.2016 народного депутата.

Проте, судова колегія Вищого господарського суду України вважає такі висновки передчасними з огляду на таке.

Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 у справі №6-68цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах зазначив, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону встановлені ч. 1 ст. 261 ЦК України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Незважаючи на викладене, господарський суд апеляційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі №6-178цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах.

Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанова Верховного Суду України від 25.03.2015 у справі №11/163/2011/5003).

Крім того, порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (постанова Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі №6-2469цс16).

Відповідно до пунктів 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 1117 ГПК України).

Відповідно до п. 3 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, встановити початок перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, характеру спірних правовідносин, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "База відпочинку "Борисфен" - частково задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2017 та рішення господарського суду Київської області від 05.12.2016 у справі №911/3293/16 - скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Київської області.

Головуючий суддя (доповідач) І.В. Алєєва Суддя М.В. Данилова Суддя О.І. Поляк