Постанова № 70793649, 28.11.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Малетича М.М.,

Сибіги О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку

"Приватбанк"

на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року

у справі № 904/2192/17

господарського суду Дніпропетровської області

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікопольська зернова компанія"

до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

про стягнення 146 465,36 грн.,-

за участю представників:

позивача: не з'явилися

відповідача: не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікопольська зернова компанія" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про стягнення 146 465,36 грн. заборгованості за надані в листопаді 2012 року - червні 2013 року та січні 2014 року - грудні 2016 року послуги з приймання, оформлення складського документу, сушіння, очистки та зберігання зерна кукурудзи за договором складського зберігання зерна кукурудзи № 65 від 12 листопада 2012 року.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 (суддя Юзіков С.Г.) позов задоволено. Стягнуто з публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікопольська зернова компанія" 146 465,36 грн. основного боргу та 2 196,99 грн. судового збору.

Місцевий господарський суд визнав позовні вимоги обґрунтованими та виходив з того, що обставини надання позивачем відповідачу послуг за договором складського зберігання зерна кукурудзи № 65 від 12 листопада 2012 року є доведеними, відповідач лише частково розрахувався за надані послуги, оплативши акти наданих послуг, які не були ним підписані, а доказів оплати підписаних актів надання послуг не надав.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30 серпня 20017 року (склад колегії суддів: Чимбар Л.О. - головуючий, Вечірко І.О., Антонік С.Г.) рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року скасовано частково. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ "Приватбанк" на користь ТОВ "Нікопольська зернова компанія" 80 853,07 грн. основного боргу та 1 212,80 грн. витрат по сплаті судового збору. Стягнуто з ТОВ "Нікопольська зернова компанія" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 082,61грн.за розгляд справи апеляційною інстанцією.

Апеляційний господарський суд виходив з того, що позивач не довів правових підстав для нарахування збільшеної вартості наданих послуг за період з 01 червня 2013 року по 31 грудня 2016 року, оскільки сторони не досягли згоди щодо збільшення вартості послуг за зберігання зерна шляхом оформлення внесення цих змін окремим письмовим документом відповідно до ст. 654 ЦК України.

Не погодившись із зазначеною постановою апеляційного господарського суду, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30 серпня 20017 року в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, 12 листопада 2012 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Нікопольська зернова компанія" (зерновий склад, позивач) та публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (поклажодавець, відповідач) укладено договір складського зберігання зерна №65 (далі за текстом - договір), за п.п. 1.1., 1.2. якого поклажодавець зобов'язався передати, а зерновий склад - прийняти зернову культуру - зерно кукурудзи (продукцію), забезпечити за необхідності доробку шляхом очищення та сушіння, а також зберігання (включаючи доробку вентилюванням та охолодженням в процесі зберігання) і провести відпуск продукції поклажодавцю.

Згідно з п. 1.3. договору продукція передається на зберігання з умовою "до запитання", але не довше ніж до 01 травня 2013 року, крім випадку, передбаченого п. 3.3., 6.7. цього договору. Термін зберігання продукції обчислюється по кількості календарних днів фактичного періоду зберігання.

Продукція зберігається за адресою: 19501, м. Городище, Черкаська область, вул. Індустріальна, 12 (п. 2.5. договору).

Відповідно до п.п. 6.1., 6.4., 6.5. договору оплата послуг, наданих відповідно до даного Договору, здійснюється поклажодавцем у таких розмірах з урахуванням ПДВ, зокрема:

- оформлення складського документу (1 прим.) - 11,40 грн.;

- приймання (1т фіз. ваги) - 8,40 грн.;

- зберігання (1т в день) - 0,72 грн.

Оплата послуг з приймання, оформлення складського документу, сушіння й очищення продукції здійснюється поклажодавцем до 5 числа місяця, наступного за місяцем приймання продукції на зберігання. Підставою оплати є рахунок, що виставляється зерновим складом.

Оплата за послуги зберігання здійснюється щомісяця, до 5 числа місяця, наступного за місяцем надання послуг. Підставою оплати є рахунок, що виставляється зерновим складом.

Даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань відповідно до умов цього Договору (п.12.1 договору).

На виконання умов договору, позивач прийняв на зберігання від відповідача продукцію - кукурудзу 3 класу на кормові потреби, 2012 року збирання урожаю у кількості 86 162 кг (вага фізична), залікова вага 69 524 кг, що підтверджується складською квитанцією на зерно № 542 від 12 листопада 2012 року.

Як вбачається з тексту позовної заяви, позивачем було надано послуги за період з листопада 2012 року по грудень 2016 року на загальну суму 165 186,77 грн.

Відповідач за надані послуги розрахувався частково, в сумі 18 721,41грн., решта боргу залишилась несплаченою, стягнення якої є предметом спору у даній справі.

Відповідно до ст. 957 Цивільного кодексу України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" зерно підлягає зберіганню у зернових складах.

Статтею 26 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" передбачено, що договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

За договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, що передане йому суб'єктом ринку зерна.

Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа.

Згідно із ст. 27 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого у договорі складського зберігання зерна. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення.

Статтею 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" передбачено, що плата за зберігання зерна, строки її внесення встановлюються договором складського зберігання зерна.

Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання.

Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно у зернового складу після закінчення строку зберігання зерна (ч.1. ст. 31 Закону України "Про зерно та ринок зерна України").

Судами встановлено, що вартість послуг, передбачених укладеним між сторонами договором складського зберігання, визначена сторонами в пункті 6.1. договору.

Звертаючись з позовом у даній справі, позивач здійснив розрахунок заборгованості за зберігання зерна за період з листопада 2012 року по 31 травня 2013 року з цінами, зазначеними в п. 6.1. договору, що склало за зазначений період - 33 962,21 грн. За період з 01 червня 2013 року позивач здійснив розрахунок заборгованості за зберігання зерна за цінами, збільшеними в два рази.

При цьому судами встановлено, що товариство з обмеженою відповідальністю "Нікопольська зернова компанія" направляло на адресу відповідача для підписання додаткову угоду про збільшення вартості послуг до договору. Однак, відповідач не повернув підписану додаткову угоду.

Встановивши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у позивача правових підстав для нарахування збільшеної вартості наданих послуг за період з 01 червня 2013 року по 31 грудня 2016 року, оскільки сторони не досягли згоди щодо збільшення вартості послуг за зберігання зерна шляхом оформлення внесення цих змін окремим письмовим документом відповідно до ст. 654 ЦК України.

Однак, колегія суддів вважає зазначений висновок суду апеляційної інстанції помилковим та таким, що зроблений без урахування інших обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у даній справі.

Так, місцевим господарським судом встановлено, що відповідач з липня 2013 року відмовився підписувати акти надання послуг. Однак, акт за червень 2013 року №119 від 30 червня 2013 року зі збільшеною вартістю наданих послуг було підписано відповідачем. Крім того, відповідач оплатив надані позивачем послуги зберігання зерна за актами за липень-грудень 2013 року за збільшеною вартістю послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договору.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що відповідач, підписавши акт №119 від 30 червня 2013 року зі збільшеною вартістю наданих послуг та здійснивши дії по оплаті послуг за актами зі збільшеною вартістю послуг такими своїми діями схвалив збільшення ціни послуг за договором складського зберігання №65 від 25 квітня 2017 року.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договори є обов'язковим для виконання сторонами.

Пунктом 1 статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Встановивши те, що відповідач лише частково розрахувався за надані послуги, оплативши акти наданих послуг, які не були ним підписані, а доказів оплати підписаних актів надання послуг не надав, місцевий господарський суд правильно та обґрунтовано задовольнив позов у даній справі в повному обсязі.

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленою господарським судом.

Проте постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам не відповідає, висновки апеляційного господарського суду не відповідають нормам чинного законодавства та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, а тому постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року підлягає скасуванню, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року підлягає залишенню в силі.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" задовольнити частково.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі № 904/2192/17 скасувати.

3. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року залишити без змін.

Головуючий І.А. Плюшко

Судді: М.М. Малетич

О.М. Сибіга