Постанова № 70793192, 07.12.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 грудня 2017 року письмове провадження № 826/7186/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О. розглянувши адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Громадської ради доброчесності

третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1.) звернулась з позовом до Громадської ради доброчесності (далі по тексту - відповідач, ГРД), третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі по тексту - третя особа,Комісія) в якому просив суд:

1. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності від 14 квітня 2017 року № 8, в частині затвердження Висновку (надалі - Висновку) про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики;

2. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 14 квітня 2017 року;

3. Зобов'язати Громадську раду доброчесності переглянути справу ОСОБА_1, як кандидата у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, щодо відповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає рішення відповідача протиправними та такими, що прийняті із порушенням норм чинного законодавства.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, будь-яких письмових пояснень не надав.

Представник третьої особи проти задоволення позову заперечив з підстав правомірності оскаржуваного рішення та зазначив, що Комісією надавалась оцінка Висновку разом з усіма матеріалами досьє ОСОБА_1

На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, суд прийшов до переконання про можливість розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС, Комісія) від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.

ОСОБА_1 25 листопада 2016 року звернулась до ВККС із заявою про проведення стосовно неї кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення.

Комісією 5 грудня 2016 року прийнято рішення № 36/вс-16, зокрема, про допуск позивача до участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Рішенням ВККС від 11 січня 2017 року № 2/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 653 кандидатів, допущених до участі у конкурсі на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, ОСОБА_1

Комісією 08 лютого 2017 року прийнято рішення № 17/вс-17, зокрема, про допуск ОСОБА_1 до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

ОСОБА_1 16 лютого 2017 року склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 63,75 балів, за результатами практичного завдання - 78 балів.

У рамках конкурсу до Верховного Суду, позивач пройшов тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.

14 квітня 2017 року Громадська рада доброчесності, за поясненнями, наданими під час судового розгляду третьою особою, прийняла висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

Оскаржуваний Висновок від 14.04.2017 було затверджено Громадською радою доброчесності на підставі Рішення, оформленого у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 14.04.2017 № 8, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

ОСОБА_1 надала усні та письмові пояснення на спростування інформації, викладеної в оскаржуваному Висновку від 14.04.2017. Однак відповідачем повністю проігноровано усі подані нею документи та пояснення, внаслідок чого оскаржуваний висновок на думку позивача містить відомості, що не відповідають дійсності. Оскаржуване рішення порушує гарантовані Конституцією України права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1

Вища кваліфікаційна комісія суддів України (колегія у складі трьох членів) прийняла рішення від 24 квітня 2017 № 61/вс-17 року про визнання кандидата ОСОБА_1 такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у касаційному господарському суді у складі Верховного Суду. При цьому колегія, як на доказ посилається на рішення Громадської ради доброчесності.

Незгода з рішенням відповідача стала підставою звернення ОСОБА_1 до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи питання про можливість розгляду позову в адміністративному суді, суд за питанням правосуб'єктності ГРД, зазначає наступне.

Правовий статус та завдання ГРД визначені ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.

У ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.

Частиною 4 ст. 85 цього Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).

Отже, згідно із зазначеними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.

За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.

Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.

Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАСУ), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до ч. 3 ст. 50 КАСУ, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Водночас, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

При цьому, відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20 травня 2015 року, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25 грудня 1997 року у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Таким чином, суд вважає, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень в розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 3 КАСУ, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.

З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.

Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо ОСОБА_1, та розрахований на одноразове застосування.

При цьому, оскаржуваний Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси ОСОБА_1, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження нею здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду вона зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККС, тобто кваліфікованою більшістю, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься, відповідно до ч. 3 ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», простою більшістю голосів її складу.

Крім того, 24 квітня 2017 року Комісією у складі колегії було прийнято рішення за № 61/вс-17 про визнання кандидата ОСОБА_1 такою , що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного суду. Головні аргументи зазначеного рішення стосувались аналізу Висновку ГРД, а підставою для його прийняття стало те, що ОСОБА_1 отримала 0 балів за критеріями «Доброчесність» та «Професійна етика».

При цьому суд критично сприймає пояснення представника третьої особи, надані в судовому засідання про те, що поряд з оскаржуваним висновком ВККС були дослідженні і інші докази при визначенні відповідності позивача критеріям «Доброчесність» та «Професійна етика» оскільки наданими у справу доказами це не підтверджується.

Тобто, порушення прав та інтересів ОСОБА_1 має місце з огляду на об'єктивне існування оскаржуваного Висновку, без урахування рішення ВККС, яке прийнято, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно, оскаржуваний Висновок може бути самостійним предметом оскарження в рамках здійснення адміністративного судочинства.

Крім того, згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;

3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;

4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Отже, чинне законодавства не надає учаснику конкурсу на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду права оскаржити рішення ВККС з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення ВККС виключно з формальних підстав.

Так, відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.

Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав ОСОБА_1 , а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.

При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вважає, що позивачем в даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного Висновку.

За аналізом позовних матеріалів, та наданого висновку, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок містить недостовірні, не перевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами відомості. Такі докази взагалі не збиралися відповідачем та не можуть існувати з огляду на відсутність в реальному світі фактів, які б вони могли підтверджувати. Тобто, відомості та висновки щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики спотворені.

Сам Висновок взагалі ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).

Отже, ГРД не мала передбачених законом, а саме ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККС.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.

Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.

Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68).

Частиною 2 ст. 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06 жовтня 2010 року №21-рп/2010.

Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Положення ч. 1 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.

Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст. 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).

Положення ч. 2 ст. 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України у системному зв'язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

ОСОБА_1, як і власне і члени її сім'ї не надавала згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.

Невід'ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст.ст. 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.

Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).

ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).

У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).

Оскільки положення ст. 32 Конституції України кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч.ч. 5, 6, 7 ст. 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.

Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України, ч.ч. 8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.

Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права ОСОБА_1 на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції.

Суд також вважає, що оскаржуваний Висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.

Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).

Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України».

У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.

ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.

Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.

ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).

Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.

Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.

У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.

Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.

Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом.

Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.

Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.

Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).

Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.

Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку слід зазначити, що ОСОБА_1, приймаючи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду проходила кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання).

В той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. (Стаття 58 Конституції України).

Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось. функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до Висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 є противоправними.

Крім того, обставини та факти вказуються у Висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.

Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV).

Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)

Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.

Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).

Варто знов зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.

Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права Діаною Ковачевою було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10 квітня 2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).

Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).

Натомість, до складу ГРД на момент ухвалення висновку щодо позивача входило 8 діючих адвокатів, а саме - ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19.

Вказаний Висновок експерта Ради Європи, який був оприлюднений у ЗМІ 12 червня 2017 року. Члени ГРД, які є адвокатами (окрім ОСОБА_16), приймаючи оскаржуваний Висновок, знехтували вказаними рекомендаціями та не заявили самовідвід.

Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».

Діяльність ГРД у супереч наведеної вище позиції Ради Європи, на думку суду, додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАСУ, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

«На підставі Закону» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАСУ, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18 липня 2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.

Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного Висновку, інтерпретація яких стала підставою для його прийняття, необхідно зазначити наступне:

1.У пункті 1 оскаржуваного висновку від 14.04.2017 року міститься відомості про недостовірність, на думку Відповідача, відомостей у декларації позивача за 2013-2014 р.р.

Проте, зазначені доводи ГРД є безпідставними та такими, що суперечать Рішенню Національного агентства з питань запобігання корупції (надалі за текстом - НАЗК) від 11.08.2016 року, яким затверджено Роз'яснення щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (надалі за текстом - Роз'яснення).

Пунктом 6 вказаних Роз'яснень встановлено, що якщо член сім'ї суб'єкта декларування відмовив йому у наданні всієї або частини інформації, що повинна бути відображена в декларації, і при цьому самому суб'єкту декларування ця інформація не відома, він обирає у відповідних полях електронної форми декларації помітку «Член сім'ї не надав інформації». Якщо член сім'ї відмовився надати таку інформацію, але ця інформація відома суб'єкту декларування або може бути ним отримана з офіційних джерел (наприклад, правовстановлюючі документи, відповідні державні реєстри), то суб'єкт декларування повинен відобразити у декларації всю відому йому інформацію.

Відповідно до пункту 26 зазначених Роз'яснень, відповідно до вимог Закону суб'єкт декларування повинен задекларувати усі об'єкти нерухомості незалежно від їх вартості, що належать йому на праві власності, знаходяться у нього на праві оренди чи іншого права користування станом на останній день звітного періоду (31 грудня звітного року для щорічної декларації). При цьому дата набуття вказується відповідно до документів, на підставі яких було набуто право на відповідне майно. Якщо об'єкт нерухомості був відчужений після кінця звітного періоду, до чи після подання декларації, то інформацію про це слід буде відобразити в наступній декларації, яка охопить відповідний період.

На виконання вимог пункту 26, Позивачем було подано декларацію та задекларовано вказане майно у період - 2015 рік, що не заперечується й самим Відповідачем в оскаржуваному Висновку.

Таким чином, суд вважає таким, що не спростовано, пояснення Позивача про те, що власником транспортного засобу марки Volkswagen Touareg 2007 року до моменту відчуження вказаного майна на користь її чоловіка - був батько Позивачки. Про факт відчуження батьком автомобіля Volkswagen Touareg у 2014 році на користь її чоловіка, Позивачці стало відомо лише у 2015 році.

Щодо частки нерухомого майна, зокрема, квартири, про яку зазначається в оскаржуваному Висновку від 14.04.2017 року, також не спростованими є пояснення позивачки. Відповідно до Договору дарування від 2005 року, матір'ю позивачки було відчужено частку вказаного нерухомого майна на користь доньки позивачки - ОСОБА_21.

Зазначений Договір дарування зареєстровано в Державному реєстрі речових прав у 2005 році. Відповідно до чинного законодавства, Договір дарування вступає в законну силу з моменту його державної реєстрації. У зв'язку з цим, зазначене майно було задекларовано позивачем ще у 2006 році. Не зважаючи на те, що свідоцтво про право власності було оформлене лише у 2013 році, вказане нерухоме майно у 2013 році не набувалось та/або членами родини позивача не придбавалось.

Під час засідання ГРД, позивачем було надано декларації починаючи з 2008 року, з яких вбачається відображення вказаного майна, що належить членам його родини на праві власності. Не зважаючи на вищевикладене, про вказані обставини, а також про наявність та надання позивачем зазначених доказів (документів) в оскаржуваному Висновку Відповідача жодним чином не зазначається.

З викладеного вбачається дотримання позивачем вимог щодо заповнення декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання майнового характеру особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та іншими особами, а також відповідність поданих декларацій вимогам Рішення НАЗК від 11.08.2016 року.

Натомість Висновок Відповідача містить відомості, які прямо суперечить Рішенню НАЗК від 11.08.2016 року та свідчить про упередженість Відповідача під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки неповні відомості викладені в ньому викривлюють сутність дій Позивачки.

Враховуючи існуючий в державі Конституційний порядок суд враховує, що наказом Міністра фінансів України від 13.03.2015 № 333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів декларування.

Не зважаючи на вищевикладене, в порушення вимог Конституції України, Відповідачем фактично виконано функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК, з огляду на надання оцінки декларацій Позивача, а також надано оцінку діям НАЗК та встановлено бездіяльність НАЗК в контексті не застосування заборон, відносно Позивача, передбачених Законом України «Про запобігання корупції».

Такі дії та рішення Відповідача не узгоджуються із положенням ч. 2 ст. 2 Регламенту Громадської ради доброчесності, та порушують компетенцію інших суб'єктів владних повноважень, зокрема ДФС та НАЗК, адже як вбачається з викладеного, Відповідачем не тільки виконано функції органів ДФС та НАЗК, але й одночасно надано оцінку діям обох зазначених державних органів.

Отже, вищезазначена необґрунтована інформація, протиправно внесена до Висновку від 14.04.2017 року.

2. Відповідач у пункті 2 оскаржуваного Висновку зазначає про наявність конфлікту інтересів, з огляду на здійснення ОСОБА_1 розгляду судових справ № 910/6022/15-г та № 910/16296/15 у складі колегії суддів Вищого господарського суду України. На думку Відповідача, цей факт є недоброчесною поведінкою ОСОБА_1

Вказані висновки Відповідача не підтверджені жодними доказами, ґрунтуються виключно на припущеннях та неповному з'ясуванні обставин.

а) 24.11.2015 року Вищим господарським судом України у складі колегії суддів: ОСОБА_1 - головуючого, Воліка І.М. - доповідача. Шевчук С.Р. прийнято до провадження касаційну скаргу у справі №910/6022/15-г.

Вказана колегія суддів сформована за результатом повторного автоматизованого розподілу справ, з підстав припинення повноважень судді Вищого господарського суду України Остапенка М.І.

Враховуючи зазначені обставини, а саме відсутність судді Остапенко І.М., керівник апарату суду, керуючись пунктом 3.1.11 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради судців України № 30 віл 26.11.2010 року, видав розпорядження про повторний автоматичний розподіл справи №910/6022/15-г.

Пунктом 3.1.11. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 року (в редакції на час розподілу справи та її розгляду) передбачено, що судові справи, що залишилися нерозглянутими суддею у разі припинення його повноважень щодо здійснення ним правосуддя, звільнення його з посади судді або перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тимчасової непрацездатності головуючого судді (судді - доповідача), а також настання інших обставин, які унеможливлюють його участь у розгляді даних справ, що може мати наслідком порушення строку розгляду справ, передбаченого відповідним процесуальним законом, можуть бути розподілені між суддями повторно відповідно до цього Положення.

Вказані обставини жодним чином не знайшли свого відображення Відповідачем в оскаржуваному Висновку.

Розгляд справи № 910/6022/15-г здійснювався господарським судом першої інстанції (Господарський суд міста Києва) у складі судді ОСОБА_26., який є племінником ОСОБА_1

Про наявність родинних зв'язків із суддею Господарського суду міста Києва Позивачем добровільно зазначено в Декларації родинних зв'язків за 2011-2015 роки та 2012-2016 роки, а також у Добровільної декларації про приватні інтереси за 2016 рік, що містяться в досьє Позивача, як кандидата на посаду судді.

Автоматизована система документообігу Вищого господарського суду України має параметри, за якими на стадії автоматичного розподілу справ відфільтровуються однакові прізвища суддів, зокрема, суддів, які приймали судові рішення у першій та апеляційній інстанціях, та суддів Вищого господарського суду України, задля уникнення порушення порядку визначення судді для розгляду справи.

У зв'язку з існуванням таких параметрів програми, необхідність здійснення Позивачем перевірки відносно ПІБ суддів, якими здійснювався розгляд справи у судах першої та апеляційних інстанцій відсутня.

Більш того, предметом оскарження за касаційною скаргою у справі № 910/6022/15-г було виключно рішення господарського суду апеляційної інстанції.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу від 20.11.2015 року, доповідачем під час розгляду справи № 910/6022/15-г був суддя - Волік І.М., який до прийняття касаційної скарги мав би повідомити про вказані обставини, що ним зроблено не було.

Слід зазначити, що під час розгляду вказаної касаційної скарги у судовому засіданні були присутні представники сторін, у тому числі й представник, який звертався з апеляційною та касаційною скаргами та приймав участь у суді першої інстанції.

Згідно протоколу судового засідання, учасники судового процесу, повідомлені про права, передбаченими статтею 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), відводів складу суду у будь-якій формі не заявляли.

Постанова Вищого господарського суду України від 08.12.2015 року у справі № 910/6022/15-г до Верховного Суду України не оскаржувалась та набрала законної сили 08 грудня 2015 року.

б) 22 грудня 2015 року Вищим господарським судом України у складі колегії суддів: ОСОБА_1 - головуючого, Воліка І.М., Шевчук С.Р. прийнято до провадження касаційну скаргу ДП «Державна компанія з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» у справі № 910/16296/15.

За результатом розгляду Вищим господарським судом України справи №910/16296/15, касаційну скаргу Державного підприємства Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» залишено без задоволення, а оскаржувану Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.10.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 21.07.2015 у справі № 910/16296/15 залишено без змін.

Відповідачем не було враховано, що чоловік позивачки - ОСОБА_25, не здійснював свою трудову діяльність на вказаному Державному підприємстві з квітня 2015 року, в той час як касаційна скарга прийнята до розгляду 22 грудня 2015 року, а рішення прийнято 12 січня 2016 року. Дані обставини не знайшли свого відображення у Висновку Відповідача від 14.04.2017 року.

Постанова Вищого господарського суду України від 12.01.2016 року у справі № 910/16296/15 до Верховного Суду України не оскаржувались та набрала законної сили 12 січня 2016 року.

Правове врегулювання поняття реального та потенційного конфлікту інтересів встановлено Законом України «Про запобігання корупції».

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» під потенційним конфліктом інтересів треба розуміти наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об'єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень. Реальний конфлікт інтересів - це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи не вчинення дій під час виконання зазначених повноважень. Приватний інтерес - це будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв'язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях.

Виходячи зі змісту вказаної норм можна зробити висновок, що конфлікт інтересів - це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що може вплинути на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також наявність в особи приватного інтересу у сфері, в якій вона працює.

У ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що до кола близьких осіб віднесено осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких із суб'єктом не мають характеру сімейних), у тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловіка, дружину, батька, мати, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, зятя, невістку, тестя, тешу, свекра, свекруху, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб'єкта.

Як встановлено Законом України «Про запобігання корупції», до кола близьких осіб у жодному випадку не відноситься племінник.

Законом України «Про запобігання корупції» не визначено будь-яких обмежень стосовно роботи близьких осіб судді в інших судах, у тому числі й судах вищої інстанції, чи органах, які беруть участь у судових процесах (слідчі органи, органи прокуратури, адвокати, експерти).

Статтею 22 Закону України «Про запобігання корупції» заборонено судді використовувати свої службові повноваження та пов'язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах.

Оскаржуваний Висновок від 14.04.2017 року не містить будь-яких відомостей щодо отримання Позивачем неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі намір використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах, внаслідок розгляду зазначених судових справ.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, в тому числі й професійні судді, зобов'язані уживати заходів щодо недопущення виникнення реального, потенційного чи уявного конфлікту інтересів; повідомляти не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту інтересів безпосереднього керівника, уповноважений підрозділ, а у випадку перебування особи на посаді, яка не передбачає наявності у неї безпосереднього керівника або в колегіальному органі - Національну комісію чи інший визначений законом орган або колегіальний орган, під час виконання повноважень у якому виник конфлікт інтересів, відповідно; не вчиняти дій та не приймати рішень в умовах реального конфлікту інтересів.

Як зазначалось вище, Позивачем протягом 2011 - 2017 років включно вживались усі належні заходи щодо недопущення виникнення будь-якого конфлікту інтересів (докази додані позивачем разом із цим адміністративним позовом), зокрема, але не виключно, надавались повідомлення та службові записки керівництву Вищого господарського суду України про наявність родинних зв'язків із суддею Господарського суду міста Києва, надавались службові записки, систематично подавались відповідні декларації, заявлялись самовідводи тощо.

Викладене свідчить про дотримання ОСОБА_1 правил поведінки та суддівської етики, під час виконання функцій судді.

Таким чином, позиція Позивача про відсутність конфлікту інтересів спростована під час розгляду справи не була, а тому висновок Відповідача в цій частині не відповідає дійсним обставинам.

У відповідності до вимог національного законодавства, зокрема, приписів Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, обов'язкових до врахування рішень Конституційного Суду України, та положень міжнародного права, закріплених, у тому числі, у Загальній хартії судді, ухваленої 17.11.1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї, Висновку № 3(2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, рішеннях Європейського суду з прав людини, Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів, Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді», суддя повинен виконувати свої професійні обов'язки незалежно, виходячи виключно з фактів, установлених на підставі власної оцінки доказів, розуміння закону, верховенства права, що є гарантією справедливого розгляду справи в суді, не зважаючи на будь-які зовнішні впливи, стимули, загрози, втручання або публічну критику.

Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.

Законом забороняється втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду.

Незалежність судді є неодмінною умовою неупередженого відправлення правосуддя згідно із законом. Це нероздільні поняття. Всі інституції та органи влади, як національні, так і міжнародні, повинні поважати, захищати та оберігати цю незалежність.

Судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, що пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій.

Відповідно, давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень, оскільки судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Водночас висновки Відповідача жодним чином не узгоджуються ані із викладеним, ані зі статусом та повноваженнями самої Громадської ради доброчесності.

Громадська рада доброчесності вдавшись до оцінки безсторонності та неупередженості професійного судді, обґрунтованості прийнятих ним судових рішень вийшла за межі наданих законом повноважень.

Отже за п. 2 Висновок від 14.04.2017 є необґрунтованим та протиправним, а отже й таким, що підлягає скасуванню.

3. Оскаржуваний Висновок містить відомості щодо здійснення Генеральною прокуратурою України досудового розслідування у кримінальному провадженні №42013110000001050, за підозрою колишнього голови та його заступника Вищого господарського суду України у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 376 та ч. 2 ст. 376-1 КК України.

Як зазначається Відповідачем, вказане кримінальне провадження розпочато за фактом здійснення вищими посадовими особами Вищого господарського суду України систематичних втручань в автоматизовану систему документообігу суду.

Більш того, в оскаржуваному Висновку зазначається, що позивачку нібито віднесено до групи суддів, на яких здійснювався розподіл справ з порушенням порядку, встановленого закону, а також про те, що усі судді формально дають показання та не надають викривальні показання щодо осіб причетних до вказаних неправомірних дій.

Необхідно наголосити, що виходячи із додатків до оскаржуваного рішення, усі вказані висновки зроблено Відповідачем виключно на підставі одного документа - Листа Генеральної прокуратури України.

У Висновку від 14.04.2017 року Громадська рада доброчесності фактично особисто звинуватила Позивача у співучасті у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, самостійно визначила процесуальний статус учасників у кримінальному провадженні, та ще й надала оцінку усім показанням свідків.

Зазначені висновки Відповідача свідчать про грубе порушення гарантованого статтею 62 Конституцією України та статтею 17 Кримінального процесуального кодексу України (надалі за текстом - КПК України) принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.

Презумпція невинуватості - це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили.

Так, частиною 2 статті 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Окрім того, частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу України встановлено гарантії реалізації такого принципу та вказано, що ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.

Принцип презумпції невинуватості закріплений положеннями й ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».

Презумпція невинуватості зафіксована у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у п.2 ст.14: «Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом».

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Аллан проти Сполученого Королівства» від 10 грудня 2009 року встановлено, що пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку». Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги щодо, зокрема: тягара доведення; правових презумпцій факті і права; привілею проти самообвинувачення; досудового оприлюднення елементів справи; передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи (п. 93 Рішення).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» від 21 вересня 2006 року передбачено, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону (пункт 42 Рішення).

Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що порушення презумпції невинуватості має місце і у разі коли висловлювання відносно винуватості особи до встановлення цього відповідно до закону.

У випадку, що розглядається, Громадська рада доброчесності, яка не є судовою інстанцією щодо кримінальних справ та не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення, порушила приписи ст. 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Суд звертає увагу, що згідно з п. 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів «Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.

Беручи до уваги наведене в контексті приписів Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини співучасті Позивача у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, можуть вважатись встановленими виключно на підставі вироку суду у відповідній кримінальній справі. Їх зазначення у Висновку ГРД без посилання на такий вирок суду є безпідставним та протиправним.

Відповідно, використання Відповідачем відомостей, отриманих з листа Генеральної прокуратури України щодо вчинення Позивачем кримінальних правопорушень, є протиправним.

Таким чином, у Висновку ж від 14.04.2017 року не наведено жодного належного та допустимого доказу, яким би могло «обґрунтовуватися» пункт 3; Висновок взагалі не має жодного належного та обґрунтованого мотиву його постановлення, що порушує навіть затверджений самою ж Радою Регламент в частині 3 статті 22.

Як зазначалося вище, з тексту Висновку від 14.04.2017 року не вбачається номер та склад колегії що його ухвалив, відсутні прізвища та ініціали членів колегії, їх підписи та не зазначено осіб, що проголосували за його прийняття.

Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що оскаржуваний Висновок від 14.04.2017 року сформовано Відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування обґрунтованих пояснень Позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1.

За умови недостовірності відомостей, що міститься в оскаржуваному Висновку від 14.04.2017 року, зазначених вище порушень, у ГРД були відсутні підставі для прийняття Рішення від 14.04.2017 року, оформленого у вигляді Протоколу засідання ГРД №8, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

За вказаних обставин, Рішення від 14.04.2017 року, оформлене у вигляді Протоколу засідання ГРД №8, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, та сам Висновок підлягають скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено законність Висновку та Рішення від 14.04.2017 року, оформленого у вигляді Протоколу засідання ГРД №8, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 в цій частині вимог підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог в частині зобов'язання ГРД переглянути справу ОСОБА_1, як кандидата у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, щодо її відповідності критеріям доброчесності та професійної етики, суд вважає, що шляхом задоволення позовних вимог в частині скасування оскаржуваних рішень ГРД права та законні інтереси Позивача будуть відновлені у повному обсязі, а тому задоволення решти вимог ОСОБА_1 є неналежним способом їх захисту.

Таким чином, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

З урахуванням вимог ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України суд присуджує на користь позивача ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1280 грн. 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, Громадської ради доброчесності.

Керуючись вимогами статтями 69-71, 94, 160-165, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності , оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності від 14 квітня 2017 року № 8, в частині затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

3. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики , який затверджено Громадською радою доброчесності 14 квітня 2017 року.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, Громадської ради доброчесності судові витрати в 1280 гривень 00 копійок на користь ОСОБА_1.

5. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України , шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Р.О. Арсірій