Постанова № 70716635, 28.11.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Рєзнікової С.С.

Суддів: Бегунца А.О. , Старостіна В.В.

за участю секретаря судового засідання Машури Г.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 11.10.2017р. по справі № 820/3220/17

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області третя особа Головне управління Державної казначейської служби України

про визнання дій незаконними,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, позивач), звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України, в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо не здійснення нарахування та виплати судді Київського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди виходячи із посадового окладу судді в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначеного Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" за період з 01 січня 2017 року по 30 червня 2017 року;

- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 01.01.2017 по 30.06.2017, включаючи її складові, виходячи з щомісячного розміру посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, що дорівнює 32000,00 грн.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 11.10.2017р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Відповідач в своїх запереченнях на апеляційну скаргу просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Від третьої особи на адресу суду не надходило письмових пояснень стосовно поданої апеляційної скарги.

Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що відповідно до рішення Харківської обласної ради народних депутатів ІІ сесії ХХІ скликання від 21.09.1990 затверджено протокол №2 лічильної комісії від 13.06.1990 про обрання ОСОБА_1 на посаду народного судді Київського районного народного суду міста Харкова.

Постановою Верховної Ради України від 01.06.2000 №1779-ІІІ позивача обрано безстроково на посаду судді Київського районного суду м. Харкова.

Наказом начальника управління юстиції від 06.06.2000 № 02-7/53 ОСОБА_1 зараховано до штату Київського районного суду м. Харкова.

Згідно з розрахунковими листами посадовий оклад ОСОБА_1 складає 16000 грн.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що під час виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди у період з січня по червень 2017, розрахованої з розміру посадового окладу - 16000 грн., відповідач діяв на підставі, в межах і в спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 130 Конституції України, розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Згідно з ч. 1 ст. 135 Закону України від 02.06.2016р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон України № 1402), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 135 Закону України № 1402, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Згідно з абз. 1 ст. 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1402 обумовлено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Відповідно до п. 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1402, до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№ 18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

Так, згідно ч. 3 ст. 133 Закону України від 07.07.2010р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон України № 2453), посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до ст. 8 Закону України від 21.12.2016р. № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік», у 2017 році розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3 200,00 грн.

Отже, законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з приписом ч. 2 ст. 130 Конституції України.

У відповідності до вимог ст. 130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», це повинно бути передбачено виключно у законі про судоустрій, а не в інших нормативно-правових актах.

Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 06.12.2006р. № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», відповідно до ст. 130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону України 02.06.2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» не можуть регулювати питання розміру суддівської винагороди.

Колегія суддів зазначає, що Законом України № 1774-VIII не внесено змін до Закону України № 1402-VIII чи Закону України № 2453 від 07.07.2010 року, в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а тому зважаючи на приписи ч. 1 ст. 135 Закону України № 1402-VIII, відсутні законодавчі підстави враховувати п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1774-VIII при обчисленні розміру та нарахуванні суддівської винагороди.

Отже, з огляду на викладене, колегія суддів вважає, що посилання відповідача на застосування п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016р. № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (надалі - Закон України № 1774-VIII), що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі 1 600,00 грн. є безпідставними.

Оскільки, станом на 01.07.2017 року, позивач ще не проходив кваліфікаційне оцінювання судді, розмір суддівської винагороди повинен обраховуватись виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат (10 х 3 200,00 грн.) і дорівнювати 32 000,00 грн.

Таким чином, посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання визначається відповідно до розміру визначено ч. 3 ст. 133 Закону України № 2453.

Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про оплату праці», розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні.

Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Як встановлено, Законом України «Про Державний бюджет на 2017 рік», місячний розмір мінімальної заробітної плати 3 200,00 гривень, іншого розміру мінімальної заробітної плати не передбачено. Отже, з 01.01.2017року відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII від 06.12.2016 року 1 600,00 гривень є розміром іншої спеціальної тимчасової розрахункової величини, але не іншим розміром мінімальної заробітної плати на 2017 рік.

Натомість, як вже було зазначено вище, ч. 1 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 року розмір посадового окладу судді місцевого суду обраховується саме з розміру мінімальної заробітної плати, а не іншої розрахункової величини.

Стосовно посилань відповідача на приписи ч. ч. 1, 2 ст. 51 Бюджетного кодексу України про те, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відносить Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області, беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно до п. п. 7, 8 ч. 5 ст. 48 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 року, принцип незалежності судді забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Конституційний Суд України в рішенні № 4-рп/2016 від 08.04.2016р. у справі № 1-8/2016 зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого ч. 1 ст. 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Гарантії незалежності суддів встановлено у ст. ст. 48, 52 розділу III, ст. 117 розділу, розділах, Закону № 2453-VI в редакції Закону України № 192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У Рішенні № 3-рп/2013 від 03.06.2013р. в справі № 1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України.

Пунктом 6.1 Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» (Лісабон, 10.07.1998 року) визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно з ст. 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

На підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини конвенційне поняття «майно» являє собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності (справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 року п. 83); засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа «Мельник проти України», заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 року, щодо статті 13); принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 року, п. 184).

Так, колегія суддів звертає увагу на те, що при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»).

Таким чином, посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, відсутність додаткових коштів для проведення перерахунку суддівської винагороди з окладом у розрахунку мінімальної заробітної плати та не застосування відповідачем вимог п. 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1402-VIІІ є необґрунтованими та суперечать позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у п. 23 рішення від 10.03.2011 року (заява 10972/05) у справі «Сук проти України», відповідно до якої держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як визначено ч. 1 ст. 154 Закону України № 1402-VІІІ, територіальне управління є територіальним органом Державної судової адміністрації України. Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом (ч. 1 ст. 151 Закону України № 1402-VІІІ).

Таким чином, колегія суддів зазначає, що саме на відповідача, як територіальний орган Державної судової адміністрації покладено обов'язок щодо нарахування та виплати суддям грошового забезпечення в розмірі визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

З огляду на вищевикладене колегія суддів дійшла до висновку про те, що дії відповідача щодо невиплати суддівської винагороди відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, визначених ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», ч. 3 ст. 133 Закону України № 2453, за період січень-червень 2017 року є протиправними, а тому позов в частині визнання протиправною бездіяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо не здійснення нарахування судді Київського районного суду м. Харкова ОСОБА_1. суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» підлягає задоволенню.

Що стосується позовних вимог про стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області на користь позивача суддівської винагороди за січень 2017 року - червень 2017 року, включаючи її складові, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Оскільки позивачу вказаний розмір суддівської винагороди за січень 2017 року - червень 2017 року нарахований не був, а суд не може перебирати на себе функцію здійснення перерахунку суддівської винагороди замість органу, на який покладено такі повноваження, з метою повного захисту прав, свобод та інтересів позивача колегія суддів приходить до висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог та наявність підстав для покладення на відповідача обов'язку нарахувати та сплатити позивачу суддівську винагороду за січень 2017 - черв, з урахуванням її складових виходячи з розміру 10 мінімальних заробітних плат з урахуванням виплачених сум.

Згідно з ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів вважає, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не виконав обов'язок покладений на нього відповідно до вимог ч. 2 ст. 71 КАС України та не довів суду правомірності вчинених дій.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, про те, що судом першої інстанції при постановленні рішення були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, а тому дана постанова підлягає скасуванню, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 41, 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, п. 1 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 11.10.2017р. по справі № 820/3220/17 скасувати.

Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо не здійснення нарахування та виплати судді Київського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди виходячи із посадового окладу судді в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначеного Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" за період з 01.01.2017р. по 30.06.2017р.

Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Харківській області нарахувати ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.01.2017р. по 30.06.2017р., включаючи її складові, виходячи з щомісячного розміру посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, що дорівнює 32000,00 грн. та провести виплати нарахованої суддівської винагороди з урахуванням виплачених сум.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст постанови виготовлений 04.12.2017 р.