Постанова № 70715659, 30.11.2017, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: С.В. Таран,

Суддів: Л.О. Будішевської, М.А. Мишкіної,

при секретарі судового засідання І.М. Станковій,

за участю представників:

від прокуратури - В.М. Тунік, посвідчення №031409 від 19.01.2015;

від позивача - Л.І. Клібанська, довіреність №01/03-39/23 від 17.01.2017;

від відповідача (Одеської міської ради) - А.С. Степанишина, довіреність №171/исх-гс від 11.10.2017;

від відповідача (товариства з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй") - участі не брали;

від третьої особи -участі не брали;

розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області

на рішення Господарського суду Одеської області від 14.08.2017

у справі №916/712/15-г

за позовом: заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної ради

до відповідачів:

- Одеської міської ради;

- товариства з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй";

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Управління культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації

про визнання частково незаконним рішення міськради, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень та витребування вказаних приміщень з незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2015р. заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся з позовом до Одеської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй" (далі - ТОВ "Ленд-Строй") про визнання незаконним рішення Одеської міської ради №2487-V від 05.04.2008 в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації у 2008 році, приміщень першого поверху, площею 134,5 кв.м по вул. Успенській, 97 в м. Одесі; визнання недійсним договору купівлі-продажу №185 нежилих приміщень першого поверху №501, загальною площею 134,5 кв.м, розташованих по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97, в м. Одесі, укладеного між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та товариством з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй" 27.11.2008, а також про витребування з незаконного володіння останнього нежилих приміщень першого поверху №501, загальною площею 134,5 кв.м, вартістю 784969 грн, розташованих по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97 в м. Одесі.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом порушено провадження у справі №916/712/15-г.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05.07.2017 залучено до участі у справі №916/712/15-г в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Управління культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.08.2017 у справі №916/712/15-г (головуючий суддя В.С. Петров, судді: І.А. Малярчук, Ю.М. Щавинська) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, заступник прокурора Одеської області звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 14.08.2017 у справі №916/712/15-г скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У судовому засіданні 30.11.2017 представники прокуратури та позивача апеляційну скаргу підтримали, представник відповідача-Одеської міської ради висловив заперечення щодо її задоволення; представники ТОВ „Ленд-Строй" та Управління культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (том ІІ а. с. 157-159, 160); власну позицію щодо апеляційної скарги в письмовому вигляді не висловили.

Заслухавши пояснення представників прокуратури, Одеської обласної ради та Одеської міської ради, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи на предмет правильності застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311 "Про розмежування державного майна між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" Одеською обласною радою народних депутатів прийнято рішенням від 25.11.1991 № 266-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області", яким затверджено переліки державного майна, що передавалося у власність Одеської обласної ради народних депутатів та міст обласного підпорядкування, зокрема, міста Одеса.

Відповідно до рішення Одеської обласної Ради народних депутатів №449-ХХІ від 12.05.1993 "Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області" обласна рада прийняла нерухомі пам'ятки історії і культури у комунальну власність області.

У рішенні Одеської обласної Ради №154-ХХІV від 24.04.2003 "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" у розділі 11 додатку закріплено перелік пам'яток культурної спадщини, що належать до спільної власності територіальних громад області.

Рішенням Одеської обласної ради №73-V від 22.09.2006 затверджено нову редакцію переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада. До вказаного Переліку включено колишній будинок Дородного, споруджений у 1825-1850-х роках, розташований по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97 в м. Одесі, який прийнято під охорону держави як пам'ятку містобудування та архітектури місцевого значення на підставі розпорядження Представника Президента України №197 від 08.04.1993. Даний об'єкт також внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорією місцевого значення.

Із матеріалів справи також вбачається, що на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №590 від 16.10.2003 територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради було видано свідоцтво №030242 від 18.02.2004 про право власності на нежилі приміщення першого поверху №501, загальною площею 134,5 кв.м, що розташовані по вул. Успенській, 97, в м. Одесі.

Рішенням Одеської міської ради від 05.04.2008 №2487-V було затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році. До вказаного переліку для викупу орендарем за грошові кошти за №68 включено приміщення першого поверху площею 134,5 кв.м, яке знаходиться у м. Одесі по вулиці Успенській, 97.

В подальшому на підставі вказаного рішення Одеської міської ради 27.11.2008 між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради (продавець) та ТОВ "Ленд-Строй" (покупець) укладено договір купівлі-продажу №185, відповідно до якого здійснено відчуження нежилих приміщень №501, загальною площею 134,5 кв.м, розташованих по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97, в м. Одесі (далі- договір від 27.11.2008). Об'єкт купівлі-продажу оцінено у розмірі 784969,20 грн з урахуванням ПДВ згідно з висновками оцінювача про ринкову вартість об'єкта незалежної оцінки нежилих приміщень №501, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 97 (пункт 1.3 договору).

Згідно з пунктом 3.2 договору від 27.11.2008 право власності на об'єкти купівлі-продажу переходить до покупця з моменту державної реєстрації права власності на нерухомість. Державна реєстрація здійснюється після повної оплати вартості об'єктів купівлі-продажу, що визначена у пункті 1.3 цього договору, штрафних санкцій, що можуть виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за цим договором, та отримання покупцем акта приймання-передачі.

Даний договір посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №94420348 від 14.08.2017, 29.10.2010 проведено державну реєстрацію права власності на вказане майно за товариством з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй".

Предметом спору у даній справі є вимога позивача про визнання незаконним рішення Одеської міської ради №2487-V від 05.04.2008 в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації у 2008 році, приміщень першого поверху, площею 134,5 кв.м по вул. Успенській, 97 в м. Одесі; визнання недійсним договору купівлі-продажу №185 нежилих приміщень першого поверху №501, загальною площею 134,5 кв.м, розташованих по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97, в м. Одесі, укладеного між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та товариством з обмеженою відповідальністю „Ленд-Строй" 27.11.2008, а також про витребування з незаконного володіння останнього нежилих приміщень першого поверху №501, загальною площею 134,5 кв.м, вартістю 784969 грн, розташованих по вул. Успенській (вул. Чичеріна), 97 в м. Одесі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з підстав пропуску строку позовної давності на звернення з відповідними вимогами.

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України, держава гарантує належне забезпечення захисту права власності на нерухоме майно, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно з статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Діяльність власника на підставі частини сьомої статті 319 Цивільного кодексу України може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 321 Цивільного кодексу України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Так, відповідно до пункту 20 частини першої статті 43, частини четвертої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад області є виключною компетенцією обласних рад.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунально власністю)" затверджено перелік державного майна України, що передавалось у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). При цьому, згідно з цим переліком у власність обласних рад передавалось не індивідуально визначене майно, а майно підприємств, установ та організацій за галузями господарювання.

Пунктом 3 зазначеної постанови встановлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя, і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами, Київським та Севастопольським міськвиконкомами за участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Відповідно до цієї постанови Одеською обласною Радою народних депутатів 25.11.1991 було прийнято рішення №266-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного значення та районів області".

Пам'ятки культурної спадщини рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991 № 266-ХХІ у власність міста Одеси, районів, сіл, селищ передані не були.

Всі нерухомі пам'ятки архітектури та містобудування державної форми власності (згідно з постановами Ради Міністрів УРСР, рішеннями виконкому Одеської обласної Ради народних депутатів та розпорядженнями представника Президента України в Одеській області про затвердження переліків нерухомих пам'яток історії та культури в Одеській області), в тому числі спірна будівля, були прийняті у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області (комунальну власність Одеської обласної Ради народних депутатів).

Правовий режим використання пам'яток культурної спадщини з 1978 року по 2000 рік визначався Законом УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії і культури".

Відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" нерухомі пам'ятки історії і культури були поділені на пам'ятки загальносоюзного, республіканського та місцевого значення. Перелік пам'яток історії і культури республіканського значення затверджувався Радою Міністрів Української РСР, а переліки пам'яток історії і культури місцевого значення затверджувалися виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів.

В силу статті 7 вказаного Закону державне управління в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури здійснювалось, зокрема, виконавчими комітетами обласних Рад народних депутатів.

Статтею 8 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" визначалось, що виконавчі комітети обласних Рад народних депутатів затверджують переліки пам'яток історії та культури місцевого значення, встановлюють зони їх охорони, а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.

В свою чергу, у статті 21 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" було закріплено, що будинки і споруди, віднесені до пам'яток історії та культури, надаються в користування державним, кооперативним, іншим громадським підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Тим самим, Законом Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії і культури" було чітко визначено повноваження саме обласних Рад народних депутатів бути розпорядником пам'яток культурної спадщини.

Представником Президента України 08.04.1993 було прийнято розпорядження №197/93 "Про додатковий перелік пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення в місті Одесі", на підставі якого будівлі, розташованій за адресою: м. Одеса, вул. Чичеріна (Успенська), 97, було надано статус пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення.

У зв'язку з необхідністю визначення системності управління пам'ятками культурної спадщини для забезпечення нормальних умов розвитку сфери охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури до кінцевого розмежування цих об'єктів між центральними органами державної влади і адміністративно-територіальними одиницями 12 травня 1993 року Одеською обласною радою народних депутатів було прийнято рішення №449-ХХІ "Про заходи для охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області", відповідно до якого нерухомі пам'ятки історії і культури в Одеській області прийнято до комунальної власності обласної ради. Крім того, додатком до цього рішення затверджено перелік постанов та рішень виконкому Одеської обласної ради народних депутатів, а також розпорядження представника Президента України в Одеській області, якими було затверджено списки нерухомих пам'яток історії та культури в Одеській області, зокрема, розпорядження представника Президента України від 08.04.1993 №197/93 "Про додатковий перелік пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення в місті Одесі".

При цьому, відповідно до абзацу 2 пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу.

Вказане вище рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 12.05.1993 №449-ХХІ, яким нерухомі пам'ятки історії і культури в Одеській області прийнято до комунальної власності обласної ради, неодноразово оскаржувалося прокуратурою Одеської області та Одеською міською радою.

Так, постановою Господарського суду Одеської області від 25.12.2006 у справі №22/401-06-11665а, що набрала законної чинності згідно з ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 03.05.2007, у задоволенні позовних вимог за позовом Одеської міської ради до Одеської облради про визнання нечинним рішення Одеської облради від 22.09.2006 №73-V "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" відмовлено повністю. Суд під час розгляду вказаної справи №22/401-06-11665А дійшов висновку, що пам'ятки історії і культури як окремі об'єкти права власності та об'єкти соціальної сфери до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів не передавалися. Зокрема, судом встановлено, що на підставі рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 №449-ХХІ "Про заходи для охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області" обласна Рада народних депутатів прийняла у комунальну власність обласної Ради народних депутатів пам'ятки історії і культури. Таким чином, господарським судом вже було встановлено, що нерухомі пам'ятки історії і культури є спільною власністю територіальних громад області в особі Одеської обласної ради.

При цьому колегією суддів апеляційної інстанції враховується, що акт приймання-передачі державного майна до комунальної власності міста Одеси за галуззю "Житлово-комунальне господарство" від 18.02.1992, затверджений рішенням Виконавчого комітету Одеської міської Ради народних депутатів від 06.04.1992 №104 "Про прийом до комунальної власності міста державного майна житлово-комунального господарства, охорони здоров'я, народної освіти і культури", відповідно до якого обласне управління житлово-комунального господарства Одеського облвиконкому передало, а управління житлово- комунального господарства Одеського міськвиконкому прийняло державне майно згідно з переліком, не містить такого найменування об'єкту як будівля, розташована за адресою: м. Одеса, вул. Успенська (Чичеріна), 97.

У пункті 3 постанови Кабінету Міністрів України від 05.09.1991 №311 вказано, що розмежування майна між власністю областей, міст обласного підпорядкування провадиться облвиконкомами за участю виконкомів нижчестоящих рад народних депутатів. Тобто, відповідно до цієї норми, для передачі спірної будівлі із власності Одеської обласної ради до власності Одеської міської ради необхідна була наявність рішення виконкому Одеської обласної Ради народних депутатів про передачу спірної будівлі у власність Одеської міської ради та рішення виконкому Одеської міської ради про прийняття спірної будівлі у власність та, відповідно, акт, підписаний уповноваженими особами виконкому Одеської міської ради та виконкому Одеської обласної Ради народних депутатів, про приймання-передачу спірної будівлі.

Відповідно до пункту 5 статті 16 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні" права суб'єкта комунальної власності від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють відповідні ради.

Одеською міською радою не надано рішення Одеської обласної ради або виконкому Одеської обласної Ради народних депутатів про передачу будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 97, у власність Одеської міської ради та рішення виконкому Одеської міської ради про прийняття спірної будівлі у власність - єдиних повноважних органів по передачі та прийманню державної власності відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 05.09.1991 №311 та Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні".

Розпорядження майном згідно з частиною першою статті 4 Закону України „Про власність" від 07.02.1991, який діяв на той момент, є виключним правом власника. Отже, право розпоряджатися спірною будівлею належить лише суб'єкту права комунальної власності - Одеській обласній раді.

При цьому Одеська міська рада здійснює повноваження управління виключно щодо тих об'єктів, які знаходяться у власності територіальної громади м. Одеси. Відтак, Одеська міська рада не наділена повноваженнями управляти об'єктами комунальної власності інших міст, сіл, селищ, а також об'єктами їхньої спільної власності.

Всупереч наведеному вище виконкомом Одеської міської ради 18.02.2004 було видано свідоцтво про право власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради №030242 на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 134,5кв.м, яке знаходиться у місті Одесі по вул. Успенській, 97.

Оскільки вказаний об'єкт нерухомості належав до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради, то відповідно Одеська міська рада не мала повноважень щодо розпорядження об'єктами спільної власності територіальних громад області. Відповідно до пункту 20 частини першої статті 43, частини четвертої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад області є виключною компетенцією обласних рад.

За таких обставин місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що приймаючи рішення №2487-V від 05.04.2008, Одеська міська рада вийшла за межі наданих їй чинним законодавством повноважень.

Обгрунтовано враховано було господарським судом першої інстанції і той факт, що 25.06.2014 Одеською міською радою прийнято рішення №4818-VІ "Про надання згоди на прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Одеси нерухомих об'єктів, що знаходяться на території міста Одеси", яким вирішено надати згоду на прийняття із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює Одеська обласна рада, до комунальної власності територіальної громади міста Одеси нерухомих об'єктів, що знаходяться на території міста Одеси, згідно з додатком. Будівля, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 97, яка є предметом судового спору, також включена у даний додаток. Прийняття вказаного рішення від 25.06.2014 №4818-VІ також свідчить про те, що спірний об'єкт нерухомості, який є пам'яткою культурної спадщини місцевого значення на момент прийняття оспореного рішення не належав до власності територіальної громади міста Одеси.

Відповідно до частини другої пункту 10 розділу 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" майно передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах є спільною власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст, управління якими відповідно до Конституції України здійснюють районні і області ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу.

Статтею 329 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа публічного права набуває права власності на майно, переданого їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 203 Цивільного кодексу України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 вказаного Кодексу визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В свою чергу недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (частина перша статті 215 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Враховуючи наведені вище норми законодавства та обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо неправомірності відчуження Одеською міською радою на користь ТОВ „Ленд-Строй" за оспорюваним договором спірного приміщення, оскільки таке відчуження здійснено особою, яка не є власником цього приміщення, а відтак і наявності підстав щодо його витребування.

Водночас колегія суддів погоджується також і з висновком Господарського суду Одеської області щодо пропуску строку позовної давності на звернення з відповідними вимогами.

Із матеріалів справи вбачається, що до винесення місцевим господарським судом рішення відповідачем- Одеською міською радою у заяві б/н та б/д (вх. №2-3605/17 від 05.07.2017) було заявлено про застосування строків позовної давності.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до положень статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність- це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Положеннями статті 268 Цивільного кодексу України передбачені винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України у первісній редакції зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року №4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» пункт 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із частинами першою та третьою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Саме таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 16.09.2015 №6-68цс15, від 08.06.2016 №6-3029цс15, від 08.06.2016№6-3089цс15, від 30.09.2015 №3-374гс15(910/4626/14).

Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор (пункт 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013). Таку ж правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 №6-178цс15.

Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права (відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 №3-23гс14, від 27.05.2014 №5011-32/13806-2012).

Щодо обізнаності Одеської обласної ради про оспорювані рішення Одеської міської ради № 2487-V від 05.04.2008 та договір №185 від 27.11.2008, місцевим господарським судом обґрунтовано зазначено, що позивач міг і повинен був дізнатися про порушене право у разі належного виконання своїх обов'язків, передбачених законом. Адже згідно з положеннями частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа не тільки довідалася, а й могла довідатися про порушення свого права.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом вказаної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Верховного Суду України від 21.05.2104 №6-7цс14).

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Як зазначалося вище, спірний об'єкт нерухомості мав статус спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, у зв'язку з чим будь-які дії щодо зміни власника цього майна є неправомірними, відповідно права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено ще під час зміни власника у 2004 році.

Одеською міською радою право власності на спірне приміщення було зареєстровано 17.05.2005 згідно з свідоцтвом про право власності на нежилі приміщення №501 від 18.02.2004 №030242, виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі рішення Виконкому Одеської міської ради від 16.10.2003 №590.

В подальшому 29.10.2010 ТОВ «Ленд-Строй» на підставі договору купівлі-продажу від 27.11.2008 було зареєстровано право власності на спірні нежитлові приміщення, що вбачається із змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №94420348 від 14.08.2017.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що якщо позивач виконував у встановленому порядку функції з управління майном, яке перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, то, виконуючи свої функції, з моменту державної реєстрації права власності на спірний об'єкт за ТОВ «Ленд-Строй» повинен був дізнатись про оспорювані рішення та правочин.

Однак всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову Одеська обласна рада не вживала заходів, спрямованих на повернення спірного майна.

В силу положень частин четвертої, п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (пункт 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10).

Виходячи з загальних засад цивільного та господарського законодавства, до поважних причин пропуску позовної давності можуть бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності.

Поважною причиною визнання пропуску строку позовної давності може вважатися причина існування якої зумовлено факторами об'єктивного характеру, які не залежать від волі заявника, тобто ні за яких обставин не можуть бути ним змінені чи усунуті, а таких причин у даному випадку суд не вбачає.

При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі Одеської обласної ради прокурор заявив клопотання про поновлення строку позовної давності. Одеська обласна рада з таким клопотанням не зверталась.

Одеський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі Одеської обласної ради. Закон не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред'явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові.

Положеннями статті 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 Цивільного кодексу України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільного кодексу України визначено як позовна давність (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Одеської обласної ради, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Саме таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 №3-23гс14, від 25.03.2015 №3-21гс15, від 22.03.2017 №3-1486гс16, від 07.06.2017 № 3-455гс17.

Посилання скаржника на положення пункту 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013, який містить твердження щодо можливості подання клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності і прокурором, і позивачем, є неправомірним, оскільки положення постанови Пленуму Вищого господарського суду України носять рекомендаційний характер, в той час як в силу приписів статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами при застосування таких норм права.

Як встановлено місцевим господарським судом, Одеська обласна рада, набувши статусу позивача у даній справі, питання про поновлення строку позовної давності не порушувала.

За таких обставин господарський суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що строк позовної давності не застосовується до вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України, спростовуються нормами чинного законодавства. Так, згідно з положеннями статті 268 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється: на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв"; на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку як об'єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток як об'єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку як об'єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств; законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Обгрунтування власної правової позиції з посиланням на постанову Верховного Суду України від 05.10.2016 №916/2129/15 є неправомірним, так як у вказаній постанові не висловлювалась правова позиція Верховного суду України щодо застосування норм матеріального права - статей 261, 267, 268 Цивільного кодексу України, яка б могла сприйматись як висновки Верховного суду України, що мають враховуватись судами при застосуванні цих норм в силу вимог статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України.

Натомість, судова практика, що сформована Верховним Судом України за останні роки, полягає в тому, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки та суди повинні правильно встановити момент часу, з якого починається її перебіг (постанови Верховного Суду України від 06.12.2010 №3-13гс10, від 08.06.2016 №6-3089цс15 та інші).

За таких обставин, перевіривши відповідно до статті 99 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності.

Інші доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при прийнятті рішення від 14.08.2017 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування цього рішення колегія суддів не вбачає.

Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Одеський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 14.08.2017 у справі №916/712/15-г- без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя Л.О. Будішевська

Суддя М.А. Мишкіна