Постанова № 70715552, 28.11.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" листопада 2017 р. Справа№ 910/6271/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Алданової С.О.

Пономаренка Є.Ю.

при секретарі: Ігнатюк Г.В.

за участю представників сторін:

від позивача: Залевська О.О. (дов. № 31\1-Д від 30.10.2017 року);

від відповідача: Яновський О.Я. (дов. № 29 від 12.05.2017 р.);

від третьої особи: Мовіле О.С. (дов. № 142\69 від 10.10.2017 року);

розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства "Укрмедпроектбуд"

на рішення господарського суду міста Києва від 12.09.2017 року

у справі № 910/6271/17 (головуючий суддя: Морозов С.М. судді: Балац С.В., Привалов А.І.)

за позовом Державного підприємства "Укрмедпроектбуд"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Укрпрофмед"

третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерство охорони здоров'я України

про визнання недійсним договору,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року Державне підприємство "Укрмедпроектбуд" звернулося до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору поворотної безвідсоткової допомоги № 29/12-15 від 29.12.2015р., укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю "Укрпрофмед" як такого, що укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.08.2017р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерство охорони здоров'я України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.09.2017 р. у справі № 910/6271/17 у задоволенні позовних вимог Державного підприємства "Укрмедпроектбуд" відмовлено повністю.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що беручи до уваги ті обставини, що спірний договір не суперечить положенням ст. 203 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, містить всі істотні умови, встановленні законодавством для даного виду правочинів, такі як предмет, ціна та строк, та в подальшому був схвалений сторонами вчиненням дій направленого на його виконання, підстави для визнання його недійсним відсутні.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач - Державне підприємство "Укрмедпроектбуд" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 12.09.2017 р. у справі № 910/6271/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказав на те, що укладення спірного договору не було погодження ані з Мінфіном, ані органом управління - МОЗ. Також зазначив, що відповідач, надаючи начебто фінансову допомогу державному підприємству (позивачеві) робив це державними коштами. При цьому, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення не взяв до уваги наявність кримінального провадження щодо нецільового використання бюджетних коштів у розмірі 78 786 008,00 грн. та належним чином не оцінив наявність умислу обох сторін щодо укладення договору всупереч інтересам держави.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.10.2017 р. апеляційну скаргу Державного підприємства "Укрмедпроектбуд" прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження у справі № 910/6271/17.

18.10.2017 р. через відділ документального забезпечення суду від позивача надійшло клопотання про залучення третьої особи без самостійних вимог спору на стороні позивача Державну аудиторську службу України.

19.10.2017 р. через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

В подальшому розгляді справи були оголошені перерви у судових засіданнях.

В судовому засіданні 28.11.2017 року представник позивача та третьої особи підтримали вимоги апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.

Представник відповідача вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

Заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 29.12.2015р. між товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпрофмед» (надавач) та Державним підприємством «Укрмедпроектбуд» (отримувач) було укладено договір поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №29/12-15 (договір), відповідно до п. 1.1. якого надавач в порядку та на умовах, визначених цим договором, надає отримувачу поворотну безвідсоткову фінансову допомогу, а останній зобов'язувався прийняти поворотну фінансову допомогу у встановлені договором строки. (том 1, а.с. 10)

Згідно п. 2.1. договору поворотною фінансовою допомогою за цим договором є сума коштів у розмірі 62 000 000,00 грн.

Відповідно до п. п. 3.1., 3.2. договору поворотна фінансова допомога надається надавачем отримувачу в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок отримувача впродовж п'яти банківських днів з моменту підписання цього договору. Фінансова допомога надається на безоплатній основі.

П. п. 4.1., 4.2. спірного договору сторони передбачили термін, на який надавач надає поворотну фінансову допомогу отримувачу до 31.12.2017 року. Строк користування поворотною фінансовою допомогою може бути продовжений за згодою сторін, що оформлюється письмовими додатковими угодами до цього Договору.

В пунктах 5.1., 5.2. договору сторони передбачили, що отримувач повертає надавачу поворотну фінансову допомогу у термін, передбачений у п. 4.1. договору. Поворотна фінансова допомога повертається в безготівковому порядку на підставі платіжного доручення шляхом перерахування отримувачем грошових коштів на банківський рахунок надавача.

Згідно п. 5.4. договору поворотна фінансова допомога вважається повернутою отримувачем надавачу в день зарахування грошових коштів на банківський рахунок надавача.

Як погоджено сторонами відповідно до п. 12.4. договору - термін дії договору починається з дня його підписання сторонами і закінчується після повного виконання отримувачем зобов'язань перед надавачем щодо повернення фінансової допомоги.

14.01.2016 р. між сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до договору № 29/12-15 від 29.12.2015 р. (том 1, а.с. 13), відповідно до якої підставі п. 12.2. договору сторони дійшли згоди внести зміни до п. 4.1. та 4.2. розділу 4 договору, виклавши їх в наступній редакції:

"4.1 Термін, на який надавач надає поворотну фінансову допомогу отримувачу, встановлюється до 31.12.2017 року. Надавач має право в односторонньому порядку вимагати від отримувача дострокового повернення поворотної фінансової допомоги, за умови надання надавачу відповідної письмової вимоги не менше як за 5 (п'яти) календарних днів до дати такого дострокового повернення поворотної фінансової допомоги. В разі отримання вимоги про дострокове повернення поворотної фінансової допомоги, отримувач зобов'язаний повернути надавачу вказаний у вимозі обсяг поворотної фінансової допомоги протягом 5 (п'яти) календарних днів з дати отримання відповідної вимоги.";

"4.2 Строк користування поворотною фінансовою допомогою може бути продовжений або зменшений за згодою сторін, що оформлюється письмовими додатковими угодами до цього договору. Строк користування поворотною фінансовою допомогою може бути достроково зменшений, в разі отримання від надавача письмової вимоги про дострокове повернення поворотної фінансової допомоги, в порядку визначеному п. 4.1. договору.".

Крім того, додатковою угодою №1 до договору від 14.01.2016 р. сторони доповнили договір пунктом 5.5., відповідно до якого отримувач на першу вимогу надавача зобов'язувався протягом 5 (п'яти) календарних днів повернути всю суму коштів, визначену п. 2.1. договору.

Позивач, звертаючись з даним позовом до суду, вказує на те, що оскільки спірний правочин укладено без дотримання встановленого порядку та отримання відповідного погодження Міністерства фінансів України, спірна фінансова допомога була видана позивачеві фактично його грошима, що були одержані з Державного бюджету України та які були перераховані всупереч бюджетному законодавству, відтак укладений між сторонами договір не може вважатися договором фінансової допомоги, адже у позивача фактично не відбулося поповнення обігових коштів та відповідно такий договір має бути визнаний судом недійсним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що спірний договір не суперечить положенням ст. 203 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, містить всі істотні умови встановленні законодавством для даного виду правочинів, такі як предмет, ціна та строк, та в подальшому був схвалений сторонами вчиненням дій направленого на його виконання, підстави для визнання його недійсним відсутні.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Як унормовано частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Частинами 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно приписів статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

За змістом ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 180 Господарського кодексу України - зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Колегією суддів встановлено, що між сторонами у даній справі укладено договір позики (поворотної безвідсоткової фінансової допомоги).

Поняття договору позики та його особливостей визначено у параграфі 1 глави 71 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Наведена норма не обмежує можливості будь-яких осіб щодо участі в позикових відносинах у статусі позикодавця чи позичальника.

Так, позичальником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка має цивільну дієздатність. Щодо позикодавця, то чинне законодавство України визначає певні особливості.

Водночас, відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надання грошових коштів в позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, вважається фінансовою послугою.

Згідно статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" під фінансовою послугою розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимогами статті 1048 Цивільного кодексу України унормовано, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Тобто, при наданні в позику грошових коштів може бути отримано прибуток у вигляді відсотків за користування грошовими коштами.

Згідно із частинами 1, 4 статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Так, розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 5555 від 31.03.2006 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.04.2006 р. № 477/12351, "Про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств" встановлено, що юридичні особи - суб'єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та поручительств відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Отже, позикодавцем в договорі про надання в позику грошових коштів з нарахування відсотків може бути тільки особа, яка має спеціальний статус.

Що ж стосується договорів, за якими у позику надаються речі, що визначені родовими ознаками або грошові кошти без отримання відсотків, то позикодавцями у таких договорах можуть бути дієздатні фізичні особи та юридичні особи.

При цьому, відповідно до пп. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України поворотна фінансова допомога - це сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суб'єктний склад договору поворотної безвідсоткової фінансової допомоги відповідає вимогам статті 1046 Цивільного кодексу України, оскільки умовами спірного договору, а саме пунктом 3.2 передбачено, що поворотна фінансова допомога надається позикодавцем позичальнику на безоплатній основі, тобто плата за користування коштами не нараховується та не сплачується.

Крім того, відповідно до діючого законодавства істотною умовою договору позики є умова про його предмет.

Зі змісту статті 1046 Цивільного кодексу України вбачається, що предметом договору позики можуть бути: а) грошові кошти або б) інші речі, визначені родовими ознаками.

Виходячи із визначення поняття поворотної фінансової допомоги, яке міститься у пункті 14.1.257 статті 14 Податкового кодексу України, предметом договору поворотної фінансової допомоги є грошові кошти, надані на безоплатній основі, та які є обов'язковими до повернення.

З огляду на вищевикладене, є вірним висновок суду першої інстанції про те, що предмет договору поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №29/12-15 від 29.12.2015 р. відповідає вимогам чинного законодавства, адже ним передбачено надання поворотної фінансової допомоги у вигляді грошових коштів у розмірі 62 000 000,00 грн. (пункт 2.1. договору), які надаються на безоплатній основі (пункт 3.2. договору) та підлягають поверненню у порядку, передбаченому розділом 5 договору.

Вищенаведений висновок узгоджується з правовим висновком Вищого господарського суду України, який викладений у постанові від 16.03.2017 р. у справі № 910/13201/16 між тими ж сторонами та щодо того ж договору поворотної безвідсоткової фінансової допомоги.

Відповідно до приписів статті 1049 Цивільного кодексу Україна позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Пункт 7 статті 180 ГК України визначає, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Стаття 631 ЦК України встановлює, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, він підписаний з боку сторін та скріплений печатками позивача та відповідача, що свідчить про волевиявлення його сторін щодо викладених в ньому умов та змісту договору в цілому.

Отже, зважаючи на положення ст. ст. 6, 627 - 628, 638 Цивільного кодексу України, ст. ст. 42, 180 Господарського кодексу України, з яких випливає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства, зважаючи на факт виконання сторонами зобов'язань по договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про укладення між сторонами договору з погодженням всіх його умов, які ним обумовлюються.

В обґрунтування позовних вимог позивач також зазначає, що спірний договір укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави.

При цьому вимогами статті 228 ЦК України передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Відповідно до роз'яснень Вищого господарського суду України, які містяться в п. 3.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, для визнання недійсним спірного договору на підставі ст. 228 ЦК України позивач повинен довести, в чому саме полягає невідповідність цього правочину інтересам держави і суспільства, наявність умислу сторін або однієї сторони на укладення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наявність вини, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін.

Проте, позивачем належними та допустими доказами не доведено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, наявність протиправних наслідків цієї угоди, а також вину сторін у формі умислу.

Позивачем також не обґрунтовано спрямованість та відповідність оспорюваного договору переліченим вище ознакам, які би свідчили про посягання на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.

Обґрунтовуючи свої вимоги щодо невідповідності договору вимогам ст. 228 ЦК України, позивач зазначає, що договір було укладено без дотримання встановленого порядку та отримання відповідного погодження Міністерства фінансів України.

Проте колегія суддів вважає вищевказані доводи необґрунтованими, оскільки відповідно до змісту Порядку погодження залучення державними підприємствами, у тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету міністрів України № 809 від 15.06.2011р. не передбачено вимог саме до відповідача на вчинення дій щодо погодження оскаржуваного договору.

При цьому, відповідно до змісту договору поворотної безвідсоткової фінансової допомоги № 29\12-15 від 29 грудня 2015 року вбачається, що сторони договору діють на підставі статуту. Водночас, відповідно до статуту позивача ДП «Укрмедпроектбуд» , а саме розділу У1 п.1 підприємство має право обирати предмет договору, визначати зобов'язання, будь-які інші умови господарських взаємовідносин, що не суперечить законодавству. Також, відповідно до розділу У11 визначено засади управління підприємством та визначено повноваження керівника, та не зазначено його обмежень щодо укладання даного виду договорів. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що позивачем у справі не надано доказів того, що на час укладання спірної угоди , відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань , які є достовірними відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та господарських формувань» був запис про обмеження керівника на укладання певного виду угод.

Також, як стверджує позивач, на теперішній час триває розслідування у кримінальному провадженні №12014100000000365 щодо нецільового використання коштів в розмірі 78 786 008,00 грн.

Проте, посилання позивача в якості доказів на наявність кримінального провадження № 12014100000000365 щодо нецільового використання бюджетних коштів, а також на ту обставину, що сума спірної фінансової допомоги за договором була арештованою як забезпечення доказів ухвалою апеляційного суду міста Києва від 29.02.2016 р. у справі №11-сс/796/626/2016 та ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 09.02.2016 р. у справі № 757/5236/16-к, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів в господарській справі. При цьому, колегія суддів зазначає про те, що відповідно до частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обов'язковим для господарського суду при вирішення спору має лише вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009р. за № 9).

Таким чином, в матеріалах справи відсутній вирок суду, що був би належним доказом наявності умислу сторін оспорюваного правочину на вчинення цього правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Крім того, Київським апеляційним господарським судом при розгляді справи № 910/13201/16 було досліджено правову природу грошових коштів - 78 786 008,00 грн. та встановлено, що вказані кошти було перераховано за платіжними дорученнями №17 від 22.12.2015 р. на суму 2345669,66 грн., №18 від 22.12.2015 р. на суму 1715985,94 грн., №20 від 22.12.2015 р. на суму 70429419,31 грн., №22 від 22.12.2015 р. на суму 4093099,09 грн., №24 від 22.12.2015 р. на суму 201924,00 грн..

Так, в постанові Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2017 р. у справі № 910/13201/16 (а.с. 89 -106 том 1), зокрема встановлено, що на виконання вимог суду, викладених в ухвалі суду від 20.12.2016 р. (а саме: надання суду письмових пояснень щодо правових підстав здійснення оплат за платіжними дорученнями №17 від 22.12.2015 р. на суму 2345669,66 грн., №18 від 22.12.2015 р. на суму 1715985,94 грн., №20 від 22.12.2015 р. на суму 70429419,31 грн., №22 від 22.12.2015 р. на суму 4093099,09 грн., №24 від 22.12.2015 р. на суму 201924,00 грн. та надання належним чином засвідчених копій документів, які зазначені в вищезгаданих платіжних дорученнях як підстава перерахунку грошових коштів) позивачем надано належним чином засвідчені копії договору №2011/5 на розроблення проектно-кошторисної документації та інженерної підготовки будівельного майданчика на території національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит" від 16.08.2011 р., додаткових угод №1, №2, №3, №4, №5 до вказаного договору, договору №2013/7 на роботи з будівництва сучасного лікувально-діагностичного комплексу національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит" від 31.12.2013 р., додаткових угод №1, №2, №3, №4, актів приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2013 р., актів приймання виконаних будівельних робіт за січень 2014 р.

Отже, як вбачається з платіжних документів, перерахування грошових коштів - 78 786 008,00 грн. було здійснено на виконання вищевказаних договорів та на підставі актів приймання виконаних будівельних робіт. При цьому, суду не надано доказів на підтвердження визнання недійсними вказаних договорів.

Твердження відповідача про те, що фінансова допомога була видана позивачеві фактично грошима позивача, що були одержані з Державного бюджету України та які були перераховані всупереч бюджетному законодавству, відтак позивач вказує на те, що укладений між сторонами договір не може вважатися договором фінансової допомоги, адже у позивача фактично не відбулося поповнення обігових коштів колегією суддів вважає необґрунтованими зважаючи на настуне.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно вимог ст. ст. 190, 179 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Статтею 184 Цивільного кодексу України унормовано, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України гроші (грошові кошти) - це законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України, якою є грошова одиниця - гривня.

Отже, зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що грошові кошти не є речами, визначеними індивідуальними ознаками, а є засобом платежу. Позивачем не доведено належними засобами доказування, що грошові кошти, що були перераховані відповідачу за іншим договором, а також кошти, на які накладений арешт відповідними ухвалами суду є тими самими грошовим коштами, що перераховані позивачем по договору фінансової допомоги № 29/12-15 від 29.12.2015р. (а саме мають ті самі індивідуальні ознаки - є тими самими банкнотами з тими ж серійними номерами, тощо).

Таким чином, враховуючи відсутність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним, недоведеність позивачем факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладення спірного договору, недоведеності вчинення оспорюваного правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. та беручи до уваги ті обставини, що спірний договір не суперечить положенням ст. 203 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, містить всі істотні умови встановленні законодавством для даного виду правочинів, такі як предмет, ціна та строк, та в подальшому був схвалений сторонами вчиненням дій направленого на його виконання, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстави для визнання його недійсним відсутні.

Стосовно клопотання позивача про залучення третьої особи без самостійних вимог спору на стороні позивача Державну аудиторську службу України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Колегія суддів дійшла висновку, що зазначене клопотання про залучення третьої особи задоволенню не підлягає, оскільки заявником не наведено обставин того, що рішення по даній справі може вплинути на права і обов'язки Державну аудиторську службу України.

Посилання позивача на те, що ДАСУ є саме тим органом, що від імені держави має повноваження розпоряджатися спірними коштами (вимагати їх повергнення до бюджету при порушенні бюджетного законодавства) не заслуговує на увагу, оскільки предметом даного спору є визнання недійсним договору поворотної безвідсоткової допомоги №29/12-15 від 29.12.2015р., а не повернення коштів.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Дослідивши матеріали, наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 12.09.2017 року у справі № 910/6271/17, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства "Укрмедпроектбуд" на рішення господарського суду міста Києва від 12.09.2017 року у справі № 910/6271/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 12.09.2017 року у справі № 910/6271/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/6271/17 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді С.О. Алданова

Є.Ю. Пономаренко