Ухвала суду № 70666509, 04.12.2017, Диканський районний суд Полтавської області

Справа № 529/1077/17

УХВАЛА

про залишення позовної заяви без руху

Суддя Диканського районного суду Полтавської області Гвоздик А. Є., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,-

ВСТАНОВИВ:

Третя особа ОСОБА_3 керуючи транспортним засобом Daewoo FSO Lanos, який перебував у його користуванні та власником якого є відповідач по справі, порушив правила дорожнього рухув, в результаті чого скоїв дорожньо-транспортну пригоду в якій автомобіль позивача та відповідача отримали механічні пошкодження.

Вказуючи на те, що страхова виплата не покрила вартість витрат понесених позивачем на відновлюючий ремонт автомобіля Opel Insignija (та завдану йому моральну шкоду), останній звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача матеріальної та моральної шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження по справі не інакше як на підставі заяви, поданої та оформленої в порядку встановленому цим Кодексом.

П. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», роз'яснює, що позовна заява подається до суду в письмовій формі і за змістом повинна відповідати вимогам статті 119 ЦПК. У зв'язку з цим суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те, що у позовній заяві повинні не лише міститися позовні вимоги, а й бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначені докази, що підтверджують кожну обставину.

Згідно із п. 3, п. 4, п. 5 і п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог, ціну позову щодо вимог майнового характеру, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

З викладених в позовній заяві обставин, не є зрозумілим хто саме був визнаний винуватим у вчиненні вказаної вище дорожньо-транспортної пригоді, і до кого було застосовано відповідне адміністративне стягнення. Хоча до позову і додана копія постанови Диканського районного суду Полтавської області від 16.09.2016 року про притягнення ОСОБА_3 - третя особа по справі, до адміністративної відповідальності.

В той же час у порушення вказаних вимог, позивачем не обгрунтовано та не вказано причинно наслідковий зв'язок протиправних дій відповідача по справі та скоєною дорожньо-транспортною пригодою, внаслідок якої автомобілю останнього було завдано механічних пошкоджень. Хоча, одночасно з цим, ним акцентовано увагу на тому, що саме з вини тертьої особи ОСОБА_3 було вчинено дорожньо-транспортну пригоду та завдано йому матеріальних та моральних збитків.

За загальним правилом ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх власникам (володільцям) питання про відшкодування шкоди вирішується за принципом вини (ч. 1 ст. 1188 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1172 ЦК України юриди на або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Отже, ст. 1187 ЦК України встановлює особливого суб'єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України таким суб'єктом є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не є таким суб'єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.

Зазначений висновок узгоджується із нормою ч. 1 ст. 1172 ЦК України та ч. 2 ст. 1187 ЦК України.

Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що шкода, завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 06 листопада 2013 року № 6-108цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Третя особа ОСОБА_3, як водій, що вбачається з постанови Диканського районного суду Полтавської області від 16.09.2017 року, тобто маючи посвідчення водія і реєстраційний документ на транспортний засіб Daewoo FSO Lanos, переданий йому власником автомобіля, відповідачем по справі ОСОБА_2, на законних підставах використовував цей автомобіль, в той же час не перебував з отсанньою в трудових відносинах.

Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (частина друга статті 14 цього Кодексу).

Відповідно до статті 511 ЦК України зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

В даному випадку потерпілому - позивачу по справі, як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов'язань - деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права: а) шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди; б) шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування; в) шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1192 ЦК України підстав.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 23 жовтня 2016 року № 6-954цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Таким чином позивачем не наведено у позові певних обгрунтувань чому саме ОСОБА_2 є відповідачем по справі, а тому вказаний недолік повинен бути усунутий.

Відповідно до ч. 5 ст. 119 ЦПК України, до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем ставляться вимоги як майнового, так і немайнового характеру, однак до матеріалів справи додано лише оригінал квитанції, що підтверджує сплату судового збору лише за вимогу майнового характеру. Тобто, судовий збір за вимогу немайнового характеру позивачем залишився несплаченим.

Відповідно ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір», за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Таким чином, все вказане вище є недоліками по справі, які відповідно до ст. 121 ЦПК України підлягають усуненню в строк, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали.

На підставі викладеного, керуючись ст. 119 - 121 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди залишити без руху та надати позивачеві для усунення недоліків строк - п'ять днів з дня отримання копії даної ухвали.

У разі не усунення вказаних недоліків у визначений термін позовна заява буде визнана неподаною та повернута позивачеві без розгляду.

Ухвала оскарженню не підлягає.