Ухвала суду № 70620210, 22.11.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Категорія 43

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2017 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого - Петешенкової М.Ю.

суддів - Деркач Н.М., Макарова М.О.

при секретарі - Черкас Є.О.

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 за участю третіх осіб: ОСОБА_4, органу опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2, яка також діє як законний представник в інтересах малолітнього ОСОБА_5 до ОСОБА_3 за участю третіх осіб: органу опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради, ОСОБА_6 про визнання права користування житловим приміщенням та вселення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року вона є власником квартири АДРЕСА_1. У зазначеній квартирі зареєстровані колишня невістка ОСОБА_2 разом з малолітнім онуком ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, які з серпня 2015 року і по теперішній час не мешкають за вказаною адресою без поважних причин, що чинить їй перешкоди у користуванні та розпорядженні її власністю. Крім того, вона несе витрати по сплаті комунальних платежів.

З урахуванням викладеного, просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою № 35 у будинку № 12 по вулиці Маршала Малиновського в м. Дніпрі та зобов»язати зняти їх з реєстраційного обліку.

У вересні 2016 року відповідач ОСОБА_2, яка також діє в інтересах малолітнього сина ОСОБА_5, звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на поважність причин не проживання в належній позивачці квартирі, просила визнати за нею та її малолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, право користування вказаною квартирою та вселити їх з сином в належну позивачу квартиру.

При цьому зазначала про те, що з моменту припинення шлюбних відносин з ОСОБА_6, який є сином власника квартири, остання перешкоджає її проживанню у вказаній квартирі, у зв’язку з чим вона була вимушена 05 січня 2016 року звільнити квартиру.

Разом з цим вважає, що у зв'язку з припиненням їх сімейних відносин з позивачем та її сином, вона та її малолітня дитина не втратили право користування квартирою № 35 в будинку № 12 по вул. Маршала Малиновського у м. Дніпропетровську.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3, відмовлено. Позов ОСОБА_2, яка також діє як законний представник в інтересах малолітнього ОСОБА_5, задоволено частково (а.с.180-182). Вселено ОСОБА_2 та її малолітнього сина, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 до житлового приміщення – квартири АДРЕСА_2. В іншій частині зустрічного позову, відмовлено. Вирішено питання про судові витрати, пов’язані з оплатою судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов та відмовити у задоволенні зустрічного позову (а.с.198-200).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2,посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду в частині розподілу судових витрат, зокрема щодо відшкодування витрат на правову допомогу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення (а.с.185-188).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційних скарг та скасування оскаржуваного рішення відсутні, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_3 належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року. У зазначену квартиру за згодою позивача були вселені їх син ОСОБА_6 зі своєю дружиною ОСОБА_2 та сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, які в установленому законом порядку були зареєстровані за місцем проживання.

Також в суді першої інстанції встановлено, що позивач перешкоджає відповідачу ОСОБА_2 та її малолітній дитині користуватись житловим приміщенням - квартирою №35 в будинку № 12 по вулиці Малиновського в м. Дніпрі, оскільки має намір продати вказану квартиру, у зв`язку з чим останні починаючи з 05 січня 2016 року і по теперішній час в квартирі не мешкають.

Варто зауважити, що фактично між сторонами існує спір про користування житлом, а отже відповідач не втратила інтересу до нього, проте має перешкоди у користуванні ним.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім’ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім’ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до роз’яснень у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року, у справах про визнання наймача або членів його сім»ї таким, що втратив право користування жилим приміщення, необхідно з’ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.

Аналізуючи положення статей 383, 391 ЦК України, статей 156, 64 ЖК України та враховуючи недоведеність факту не проживання ОСОБА_2 з сином у спірній квартирі понад один рік, а також те, що ОСОБА_2 є членом сім’ї власника, тривалий час проживала з власником як близький родич та не є тимчасовим мешканцем, вселена, зареєстрована та проживає у квартирі зі згоди власників – ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє її права користування займаним приміщенням, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3

Вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо невірності застосування судом положень ст.ст.405 ЦК України, 156 ЖК Української РСР, тому як ОСОБА_2 не є членом сім»ї власника, не пов’язана з власниками спільним побутом, не має спільних прав та обов’язків, у спірній квартирі не проживає спростовується встановленими у справі обставинами, оскільки встановлена законність процедури вселення у спірний будинок, як члена сім’ї власника,з додержанням правил про реєстрацію, відповідності до норм чинного законодавства.

Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Крім того, правильним є висновок суду про відмову у стягненні витрат на правову допомогу.

За змістом ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судових витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 20 грудня 2011 року «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У пп. 47, 48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (ст.ст. 12, 46, 56 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у п. 2 ч. 3 ст. 79, ст. ст. 84,88, 89 ЦПК України.

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п. 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Одночасно з цим, матеріали справи не містять належним чином оформлених документів, що свідчать про оплату ОСОБА_2 на користь її адвоката спірної суми витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, які оформлені у встановленому законом порядку, оскільки особиста квитанція особи, яка надає правову допомогу, не є належним та допустимим доказом такої оплати.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Таким чином, вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з’ясував права та обов’язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

За таких обставин, доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 – відхилити.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з цього часу.

Судді: М.Ю. Петешенкова

ОСОБА_7

ОСОБА_8