Постанова № 70596317, 29.11.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5641/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стефанова С.О.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення № 189 від 19.10.2017 року та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту - відповідач або ГУ ДМС України в Одеській області), в якому зазначив, що 27.10.2017 року він, громадянин Марокко ОСОБА_1, отримав повідомлення № 5/1-308 від 19.10.2017 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженців або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 19.10.2017 року № 189. Позивач зазначив, що відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Марокко.

Вважаючи рішення необґрунтованим та незаконним, ОСОБА_1 просить його визнати протиправним та скасувати та зобов'язати відповідача прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

У судове засідання позивач не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, від представника позивача до суду надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності у порядку письмового провадження.

Представник відповідача у судове засідання з'явилася, відносно продовження розгляду справи в порядку письмового провадження не заперечувала. Представник відповідача подала до суду письмові заперечення на позов, в яких позовні вимоги не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись в цілому на те, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також представник відповідача зазначила, що з матеріалів особової справи спостерігається, що єдиною причиною виїзду особи на територію нашої країни були пошуки кращого життя та бажання легалізуватись за кордоном.

Суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження, відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 КАС України. Дослідивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, є громадянином Марокко, уродженцем м. Ель-Аюн, за національністю - марокканець, за етнічною належністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що позивач вибув з країни громадянської належності 18.01.2016 року з м. Касабланка (Марокко) до м. Париж (Франція), легально, на підставі паспортного документа гр. Марокко. На території Франції, в м. Париж, позивач перебував протягом 14 годин, після чого вибув до м. Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Марокко серії НОМЕР_1 та оформленої студентської візи типу «Д». Державний кордон України перетнув легально, 19.01.2016 року. Термін легального перебування в Україні закінчився 20.02.2016 року, із вказаного періоду до моменту звернення за міжнародним захистом (09.10.2017 року) позивач перебував в Україні у категорії нелегального емігранта, у зв'язку з чим до нього були застосовані адміністративні санкції, передбачені ст. 203 КУпАП.

Так, у 09.10.2017 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтував причини виїзду з країни громадянської належності через участь в політичному русі «Аль Інфісалія», який мав за мету від'єднання та повну незалежність півдня країни (Сахарська Арабська Демократична Республіка) з її колишньою формальною столицею Ель Аюн від Марокко. Також позивач зазначив, що рух «Аль Інфісалія» також виступав проти дій державної влади країни, а саме проти нерівномірного розподілу прибутків, які переважно здобувались на півдні країни громадянської належності. Серед причин, що вимусили особу покинути країну громадянської належності, позивач виділив також незадовільний економічний стан та малу кількість робочих місць в країні громадянської належності (анкета від 11.10.2017 року).

19.10.2017 року за результатами розгляду особової справи заявника № 2017ОD0159 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Марокко ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 105-111).

Вказаний висновок Управління обґрунтувало, в цілому, тим, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також представник відповідача зазначила, що з матеріалів особової справи спостерігається, що єдиною причиною виїзду особи на територію нашої країни були пошуки кращого життя та бажання легалізуватись за кордоном. Отримання особистої серйозної шкоди в країні походження позивача не доведено, відповідно до інформації МЗС України, ситуація безпеки в Марокко наразі характеризується стабільністю.

Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 19.10.2017 року № 198 з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 98).

27.10.2017 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 100-104).

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з Марокко, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою під час анкетування та проведенні інтерв'ю, можна дійти висновку, що твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є необґрунтованими.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на те, що не може повернутись до країни свого громадянського походження через побоювання за власне життя.

При цьому, співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що причиною виїзду з країни громадянського походження вказано участь в політичному русі «Аль Інфісалія», який мав за мету від'єднання та повну незалежність півдня країни (Сахарська Арабська Демократична Республіка) з її колишньою формальною столицею Ель Аюн від Марокко. За словами позивача, рух «Аль Інфісалія» також виступав проти дій державної влади країни, а саме проти нерівномірного розподілу прибутків, які переважно здобувались на півдні країни громадянської належності. Серед причин, що вимусили позивача покинути країну громадянської належності, він виділив також незадовільний економічний стан та малу кількість робочих місць в країни громадянської належності (анкета від 11.10.2017 року).

Позивач вважає, що не може наразі повернутися до країни громадянської належності у зв'язку з втратою надії на покращення ситуації в країні, а саме в галузі економіки (анкета від 11.10.2017 року). Позивач також вважає, що у разі добровільного повернення на Батьківщину він опиниться під арештом через колишню політичну активність, посилаючись на те, що 7 осіб з руху «Аль Інфісалія», членом якого він був, вже було заарештовано (анкета від 11.10.2017 року).

За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, а саме елемент членства позивача в опозиційній політичній організації «Аль Інфісалія» та його участь в антиурядових мітингах м. Марракеш не були прийняті ГУ ДМС України в Одеській області через відсутність об'єктивних підтверджень зазначеного з боку позивача та надання ним свідчень, які містять суттєві відмінності.

Позивач надає різні відомості під час анкетування та проведення протоколу співбесіди без належного обґрунтування. Так, під час анкетування він повідомив про те, що внаслідок проведених мітингів, сім із чотирнадцяти учасників руху «Аль Інфісалія» було заарештовано (анкета від 11.10.2017 року), проте під час проведення інтерв'ю від 19.10.2017 року, позивач зазначив, що він взагалі не володіє інформацією стосовно кількості учасників цього руху. Відповідно до співбесіди від 19.10.2017 року майже всі мітинги проводились всередині університету «Каді Айат», який знаходиться в м. Марракеш та до якого, зі слів позивача, служба безпеки Марокко не мала доступу та не перешкоджала проведенню демонстрацій (анкета від 11.10.2017 року; протокол співбесіди від 19.10.2017 року).

Також суд звертає увагу на те, що позивач не зміг навести приклади конкретних фігурантів, імен та кількості осіб, які постраждали внаслідок придушення мітингів правоохоронними органами (протокол співбесіди від 19.10.2017 року).

При цьому, відповідно до анкетування від 11.10.2017 року позивач не зазнавав переслідування, дискримінації або фізичного насильства у зв'язку з національністю, віросповіданням або політичними переконаннями. Зі слів позивача, він отримував лише усні погрози з боку невстановлених осіб, які йому взагалі невідомі (співбесіда від 19.10.2017 року).

Додатково відповідачем встановлено відсутність в електронних пошукових системах мережі Інтернет інформації щодо існування політичної організації під назвою «Аль Інфісалія».

З огляду на викладене, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що побоювання позивача зазнати поганого відношення з боку співвітчизників та ймовірного арешту через антиурядову діяльність є необґрунтованими.

При цьому, проведеним відповідачем аналізом було встановлено, що в країні періодично мають місце виключно мирні мітинги, які не пов'язані із політичними переслідуваннями їхніх учасників діючою владою. З відкритих інформаційних джерел неможливо підтвердити факти арештів, катувань або застосування фізичного або психологічного тиску на мітингувальників з боку правоохоронних структур країни громадянської належності, жодних доказів зазначеного з боку позивача також надано не було.

Також, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що під час проживання в Марокко він відвідував офіційні органи влади для оформлення паспортного документу у 2015 році, Посольство України в м. Рабат з метою отримання візи до України. Варто зазначити, що при цьому у нього не виникало ніяких проблем чи перешкод з боку органів державної влади (протокол співбесіди від 19.10.2017 року). Зазначені обставини вказують на те, що позивач продовжував користуватися захистом країни громадянської належності, що ставить під сумнів повідомлену ним обставину стосовно ймовірних переслідувань на Батьківщині

Відповідно до ст. 99, 100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців»: під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послуг (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернуться на свою територію), що зазвичай надаються його співгромадянам, то це може розцінюватися як відмова у захисті згідно з визначенням. Термін "не бажає" відноситься до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності. Його сенс розкривається фразою "в слідстві таких побоювань". Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що вона знаходиться поза межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтовані побоювання від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

18 січня 2016 позивач залишив країну громадянської належності, вибувши з м. Касабланка (Марокко) до м. Париж (Франція), легально, на підставі паспортного документу гр. Марокко. На території Франції, в м. Париж, позивач перебував протягом 14 годин, після чого вибув до м. Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документу гр. Марокко серії НОМЕР_1 та оформленої студентської візи типу Д. 19.01.2016 року легально перетнув державний кордон України.

За наданням захисту ОСОБА_1 звернувся лише 10.10.2017 року, тобто лише через 1 рік та 3 місяці після в'їзду на територію України.

Цим самим позивач порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд погоджується з доводами відповідача, що з матеріалів особової справи позивача вбачається, що єдиною причиною виїзду позивача на територію України були пошуки кращого життя та бажання легалізуватись за кордоном. Зазначене пояснює довгострокове нелегальне перебування позивача в Україні у період з 20.02.2016 року по 09.10.2017 року та нелегальне працевлаштування без дозволу на легальне перебування в Україні (анкета від 09.10.2017 року).

Враховуючи викладене, суд погоджується з висновком відповідача відносно того, що надана позивачем історія про переслідування не має підґрунтя для отримання міжнародного захисту. Також позивачем не було надано жодної інформації та доказів, які б свідчили про наявність реальної загрози життю, безпеці або свободи шукача захисту на Батьківщині.

Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують, те що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року, однак ставити під сумнів поганий політичний та економічний стан в країні неможливо, що в даному випадку і є дійсними причинами виїзду позивача з країни громадської належності.

Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації та виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну складову виїзду з Марокко, аніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Таким чином, суд вважає, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для нього не існує, проте він бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим він фактично і покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В любому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Марокко. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в позові та у судовому засіданні щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Марокко особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення № 189 від 19.10.2017 року та зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя С.О. Cтефанов