Рішення № 70593944, 27.11.2017, Апеляційний суд Волинської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів - Федонюк С.Ю., Осіпука В.В.,

з участю: секретаря – Лимаря Р.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_1» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

за апеляційною скаргою відповідачки на заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 17 листопада 2015 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський ОСОБА_1» (далі – ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» ОСОБА_4 звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідно до укладеного договору банківського обслуговування №BL_ЖГ00009514 від 24.01.2011 року (далі – кредитний договір) відповідачка ОСОБА_2 отримала кредит на поточні потреби в розмірі 7 000 грн., процентна ставка за договором встановлена на рівні 20,00% річних.

Проте, відповідачка належним чином не виконала взяті на себе зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з чим станом на 10.08.2015 року у неї виникла заборгованість в розмірі 33 480,79 грн., з яких: 3 541,08 грн. - заборгованість по тілу кредиту; 2 037,31 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 1 680 грн. - заборгованість по сплаті комісії за РО; 26 222,40 грн. – штраф за несвоєчасне виконання зобов’язань.

Вказану суму заборгованості позивач просив суд стягнути з відповідачки на його користь.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду від 17.11.2015 року позов ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» задоволено.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» 33 480,79 грн. заборгованості за договором банківського обслуговування №BL_ЖГ00009514 від 24.01.2011 року, з яких: сума по тілу кредиту – 3 541,08 грн.; сума процентів за користування кредитом – 2 037,31 грн.; сума по сплаті комісії за РО – 1 680 грн.; сума штрафу за несвоєчасне виконання зобов’язань – 26 222,40 грн., а також 1 218 грн. судового збору в дохід держави.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 20.10.2017 року заяву відповідачки ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Луцького міськрайонного суду від 17.11.2015 року залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_2, покликаючись на порушення місцевим судом норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила оскаржуване рішення суду в частині стягнення з неї на користь банку комісії за управління кредитом та штрафу за несвоєчасне виконання зобов’язань скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог банку.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а оскаржуване рішення суду зміні в частині розміру стягнення кредитної заборгованості та судових витрат, виходячи з таких мотивів.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач набув право дострокової вимоги до відповідачки, а у відповідачки виникло зобов’язання достроково повернути кредит, сплатити відсотки за його користування, виконати інші зобов'язання за кредитним договором у повному обсязі. У зв’язку з систематичним порушенням боржником своїх обов’язків зі сплати кредиту, відповідно до норм чинного законодавства та пунктів кредитного договору, а саме за неналежне виконання зобов'язань передбачених п. 8 (спеціальної частини) кредитного договору позичальнику був нарахований штраф у розмірі 25,00% відсотків від суми неналежно виконаного грошового зобов'язання (згідно п. 4.2 загальної частини кредитного договору), а також комісію за управління кредитом у розмірі 1,50% від суми кредиту.

Однак, з такими висновками місцевого суду щодо розміру стягнутої кредитної заборгованості погодитися не можна, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України).

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Згідно з ст. 536 цього Кодексу за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. На відміну від процентів, які є платою за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов'язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності.

Судом встановлено, що 24.01.2011 року між ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» та ОСОБА_2 було укладено договір банківського обслуговування №BL_ЖГ00009514 (а.с.4-11). Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору позивач ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» надав відповідачці ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 7 000 грн. у формі відкличної не відновлюваної кредитної лінії. Процентна ставка становить 20,00% річних, комісія за управління кредитом – 1,50% від суми кредиту. Термін повернення кредиту – 24.01.2014 року. ОСОБА_2 зобов’язалася повернути кредит, сплатити плату за користування кредитними коштами, комісію та можливі санкції, в порядку та на умовах, визначених цим договором (а.с.4-11).

Відповідачка ОСОБА_2 належним чином не виконала своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором, унаслідок чого за розрахунками позивача (а.с.18) у неї станом на 10.08.2015 року виникла заборгованість в сумі 33 480,79 грн., з яких: 3541,08 грн. - заборгованість по тілу кредиту; 2 037,31 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 1 680 грн. - заборгованість по сплаті комісії за РО; 26 222,40 грн. – штраф за несвоєчасне виконання зобов’язань.

Оскільки вказане рішення суду в частині розміру стягнення тіла кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитними коштами відповідачкою не оскаржується, воно в цій частині з огляду на встановлені ст. 303 ЦПК України межі апеляційного розгляду не переглядається.

В той же час, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з відповідачки комісії за управління кредитом та штрафу у зв’язку з відповідністю нарахованих банком штрафів умовам договору не є обґрунтованими та суперечать укладеному договору та обставинам справи.

Судова колегія встановила і це підтверджується матеріалами справи, що відповідно до п. 4.2. договору банківського обслуговування BL_ЖГ00009514 від 24.01.2011 року у разі невиконання позичальником обов’язку, передбаченого п. 3.3.3. договору, при тому, що прострочення виконання боргових зобов’язань за договором перевищило 60 календарних днів, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку штраф у розмірі 25,00% від суми кредиту, визначеного у п. 8 спеціальної частини договору (а.с.9-10).

Пункт 3.3.3. договору визначає зобов’язання позичальника у випадку прострочення виконання будь-яких боргових зобов’язань за договором, не пізніше 10 календарних днів з дати отримання письмової вимоги банку надати до банку документальне підтвердження отримуваного поточного доходу за останні півроку.

Із позовної заяви та матеріалів справи не вбачається порушення відповідачкою ОСОБА_2 пунктів договору, які передбачають сплату штрафу, а саме: відсутня в матеріалах справи письмова вимога банку до відповідачки про надання документального підтвердження отримуваного поточного доходу за останні півроку та відсутні докази щодо порушення нею вказаного зобов’язання, у зв’язку з чим колегія суддів приходить до висновку, що вимоги банку про стягнення з відповідачки передбаченого п. 4.2. договору штрафу за несвоєчасне виконання зобов’язань в розмірі 26 222,40 грн. не підлягають до задоволення.

Пунктом 4 спеціальної частини договору передбачено сплату комісії за управління кредитом у розмірі 1,50 % від суми кредиту.

Відповідно до п. 2.4.2. загальної частини кредитного договору проценти та комісію за управління кредитом позичальник повинен сплачувати щомісячно в день повернення кредиту відповідно до платежів, передбачених у графіку погашення заборгованості за кредитом (додаток № 1 до кредитного договору).

Стягуючи з відповідачки на користь банку комісію за управління кредитом в розмірі 1 680 грн., місцевий суд не врахував наступних положень законодавства.

Так, згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочини, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин вважається правомірним не лише тоді, коли не визнаний судом недійсним, але й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 19 грудня 2012 року у справі № 6-87цс12, правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року, з наступними змінами, у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Оскільки відповідно до умов спірного кредитного договору банк надав позичальнику кредит на поточні потреби (споживчі цілі) (п. 1.3. договору, а.с.5), особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтами регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Отже, місцевий суд прийшов до помилкового висновку про стягнення з відповідачки на користь банку згаданої комісії за управління кредитом, оскільки п. 2.4.2. кредитного договору від 24.01.2011 року, укладеного між ПАТ «Ві Ей ОСОБА_3» та ОСОБА_2, яким встановлено сплату комісії за управління кредитом, є нікчемним.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню.

З огляду на вищенаведене, оскаржуване рішення в даній справі, як таке що в неповній мірі відповідає нормам матеріального права та встановленим у справі обставинам, підлягає зміні в частині розміру стягнення кредитної заборгованості, що має наслідком часткове задоволення позовних вимог банку.

З відповідачки за таких обставин підлягає до стягнення на користь банку 5 578,39 грн. заборгованості за договором банківського обслуговування №BL_ЖГ00009514 від 24.01.2011 року, з яких: заборгованість по тілу кредиту – 3 541,08. грн.; заборгованість по процентам за користування кредитом – 2 037,31 грн.

Оскільки апеляційним судом змінюється розмір кредитної заборгованості, відповідно підлягає зміні і розмір відшкодування судових витрат.

Судові витрати, які підлягають компенсації, визначаються пропорційно задоволеним позовним вимогам, а саме: із суми задоволеного позову у розмірі 5 578,39 грн. судовий збір складає 55,78 грн., який необхідно стягнути з відповідачки на користь позивача.

Доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_2 щодо пропуску банком позовної давності відносно вимог про стягнення комісії за управління кредитом та штрафу за несвоєчасне виконання зобов’язань, яку вона просила застосувати в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачка, яка була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, під час розгляду справи в суді першої інстанції із заявою про застосування позовної давності не зверталась.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно частини першої статті 232 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Враховуючи вищезазначене, рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності та обґрунтованості рішення суду, а враховуючи те, що стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.

Наведені правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-2307цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень.

Виходячи з наведених правових висновків Верховного Суду України, викладених у зазначеній постанові та відповідно до положень ЦПК України, суд під час перегляду в апеляційному порядку оскаржуваного рішення не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності, тому з огляду на це наведені вище доводи апеляційної скарги не можуть бути взяті до уваги колегією суддів.

Враховуючи наведене, оскаржуване рішення підлягає зміні в означених частинах щодо розміру стягнутої кредитної заборгованості та відшкодування судових витрат, у зв’язку з чим абзаци перший, другий та третій резолютивної частини оскаржуваного рішення слід викласти в іншій редакції.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 17 листопада 2015 року в даній справі в частині розміру стягнення кредитної заборгованості та судових витрат змінити.

Викласти абзаци перший, другий та третій резолютивної частини рішення в такій редакції:

«Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_1» 5578 (п’ять тисяч п’ятсот сімдесят вісім) грн. 39 коп. заборгованості за договором банківського обслуговування №BL_ЖГ00009514 від 24 січня 2011 року, з яких: заборгованість по тілу кредиту – 3541 грн. 08 коп.; заборгованість по процентам за користування кредитом – 2037 грн. 31 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 55 грн. (п’ятдесят п’ять) грн. 78 коп.».

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: