Рішення № 70586060, 16.11.2017, Господарський суд м. Києва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Представники сторін:

від позивача - Биструшкін В.Ю. за дов.

від відповідача - Чабан Д.Ф. за дов., Якименко Ю.В. за дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Господарським судом міста Києва розглядається справа за позовом Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» до Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» про стягнення 175 755 823,68 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те що, у зв'язку із визнанням укладеного сторонами Договору оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015 удаваним та недійсним, у відповідача згідно положень ч. 1 ст. 216, ст.ст. 1212, 1213 ЦК України та ч. 2 ст. 208 ГК України наявний обов'язок із відшкодування вартості послуг зберігання 43 705,600 метричних тон нафти у сумі 175 755 823,68 грн., яка була передана позивачу на підставі Договору №4/2014 про надання послуг із зберігання нафти від 28.04.2014 та Договору оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2017 порушено провадження у справі №910/12792/17 та призначено розгляд справи на 07.09.2017.

06.09.2017 через відділ діловодства суду надійшло клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі, у зв'язку з тим, що Господарським судом міста Києва слухається справа №910/11990/16, в якій Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» заявлено вимоги до Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» про стягнення фактичних витрат за зберігання нафти за аналогічні періоди, що і у даній справі, а тому відповідач вважає, що обидві справи є пов'язаними, а тому просить суд зупинити провадження у справі №910/12792/17 до набрання законної сили рішення у справі №910/11990/16.

07.09.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представник позивача подав документи на виконання вимог ухвали суду від 07.08.2017 у даній справі, а також клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю забезпечити явку свого представника.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2017 продовжено строк розгляду справи №910/12792/17 на 15 днів за клопотанням представника відповідача та відкладено розгляд справи на 10.10.2017.

В судовому засіданні 10.10.2017 представник позивача надав клопотання про призначення судової товарознавчої експертизи, у зв'язку з наявністю, на його думку, потреби у визначенні вартості товарної продукції, належності товарів до класифікаційних категорій, які прийняті у виробничо-торгівельній сфері, характеристик об'єктів дослідження відповідно до вимог Українського класифікатора товарів зовнішньої економічної діяльності віднесено до завдань товарознавчої експертизи з метою підтвердження чи спростування вартості послуг зберігання 1 тони нафти за 1 добу у заявлений до стягнення період, а тому просив задовольнити дане клопотання та призначити судову товарознавчу експертизу.

Господарський суд міста Києва від 10.10.2017 зобов'язав позивача надати обґрунтування яким чином встановлення цін на зберігання нафти в інших зберігачів для порівняння та визначення середньо ринкової ціни має визначатись шляхом експертного дослідження і в чому полягає складність для суду; зобов'язав надати докази таких цін в розрізі зберігачів нафти у разі наявності інформації у вільному доступі, або ж підготувати відповідні клопотання про витребування доказів у разі неможливості самостійно отримати таку інформацію; відкладено розгляд справи на 26.10.2017.

25.10.2017 Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» подало через відділ діловодства суду заперечення щодо клопотання про призначення експертизи, мотивоване тим, що проведення експертизи у даній справі із зазначених питань, є необґрунтованим та безпідставним, оскільки зазначені питання не входять до предмету доказування позову, так як предметом позову є доведення суми вартості послуг зберігання, а не вартості нафти; необхідності у визначенні якісних характеристик нафти, про стягнення вартості послуг зберігання якої зазначено у позові, немає, так як такі характеристики підтверджуються матеріалами даної справи, а тому просив відмовити в задоволені клопотання про призначення судової експертизи у справі №910/12792/17.

26.10.2017 через відділ діловодства суду надійшов відзив Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» на позовну заяву, в якому відповідач вказує, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача вартості послуги зберігання нафти в сумі 175 755 823,68 грн. є безпідставними, необґрунтованими, недоведеними належними та допустимими доказами, а відтак такими, що не підлягають задоволенню.

Представником позивача у судовому засіданні 26.10.2017 було надано суду додаткові пояснення по справі та документи на підтвердження заявленої вартості зберігання однієї тонни нафти за одну добу - 9,60 грн. з ПДВ в період зберігання спірної нафти ПАТ «Укртранснафта».

В судовому засідання 26.10.2017 Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні клопотання позивача про призначення товарознавчої експертизи, оскільки обставини, які просить встановити позивач (характеристики нафти, ринкова вартість однієї тони нафти, місцезнаходження нафти, ринкова вартість нафти, яка знаходиться у позивача) не підтвердять та не спростують обставин, які мають значення для розгляду даного спору, предметом якого є вимоги про стягнення вартості послуг із зберігання нафти, які в свою чергу за висновком суду можуть бути досліджені самостійно під час розгляду даного спору по суті.

Також, розглянувши в судовому засіданні 26.10.2017 клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, суд відмовив у його задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 79 ГПК України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Відповідно до п. 3.16 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», статтею 79 ГПК встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним. Зокрема, відповідно до частини першої статті 79 ГПК господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 ГПК). Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин. Іншим судом, про який йдеться у частині першій статті 79 ГПК, є будь-який орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною другою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; іншим судом може вважатися й інший склад суду (одноособовий чи колегіальний) в тому ж самому судовому органі, в якому працює суддя (судді), що вирішує (вирішують) питання про зупинення провадження у справі.

Відповідачем у своєму клопотанні не вказано які саме обставини господарський суд у справі №910/12792/17 не може самостійно встановити, проте які будуть встановлені у справі №910/11990/16, як і не вказано причин неможливості встановлення таких обставин. При цьому, сам по собі факт тотожності сторін та позовних вимог за умови заявлення різних підстав позовів (про що сам відповідач заявляє у своєму клопотанні) не може бути підставою для зупинення провадження у справі, а відтак суд відмовляє у задоволенні клопотання ПАТ «Укртранснафта» про зупинення провадження у зв'язку з його необґрунтованістю.

Господарським судом міста Києва за клопотаннями обох сторін продовжено строк розгляду справи №910/12792/17 у відповідності до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про що винесено відповідну ухвалу суду від 26.10.2017, та відкладено розгляд справи на 16.11.2017.

15.11.2017 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення щодо вартості послуг зберігання нафти, в яких позивач в доповнення до правового обґрунтування свого позову мотивує свої позовні вимоги, посилаючись на положення ст.ст. 1212, 1213 ЦК України.

Представник позивача в судове засідання 16.11.2017 з'явився, надав додаткові пояснення по суті спору та додаткові докази, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.

В судове засідання 16.11.2017 представник відповідача з'явився, проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у задоволенні позову.

У судовому засіданні 16.11.2017 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -.

ВСТАНОВИВ:

28.04.2014 між Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта» (поклажодавець) та Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») (зберігач) укладено договір №4/2014 про надання послуг зі зберігання нафти (далі - Договір зберігання), за умовами якого відповідач за первісним позовом зобов'язався передати, а позивач за первісним позовом - прийняти на безоплатній основі на зберігання нафту у кількості та якості згідно з актами приймання - передачі, підписаними представниками сторін відповідно до умов договору.

Згідно з пунктом 1.2 Договору зберігання зберігач надає поклажодавцю на безоплатній основі послуги зі зберігання нафти поклажодавця у резервуарах зберігача, які включають в себе приймання нафти із трубопровідного транспорту на зберігання, зберігання її в резервуарах зберігача та повернення її поклажодавцю на зберігання.

За умовами п. 1.3 Договору зберігання поклажодавець передає, а зберігач приймає на безоплатній основі на зберігання нафту у кількості та якості згідно з актами приймання-передачі, підписаними представниками сторін відповідно до умов цього договору.

Відповідно до п. 1.4 Договору зберігання нафта, передана на зберігання, зберігається в резервуарах зберігача, розташованих на його території за адресою: 82103, Україна, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82.

Розділами 2 - 6 Договору зберігання сторони узгодили якість та вартість послуг, права та обов'язки поклажодавця та зберігача, відповідальність сторін тощо.

Відповідно до п. 9.1 Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін та діє протягом одного року з подальшою пролонгацією на рік на тих же самих умовах, якщо одна зі сторін не побажала іншого, письмово попередивши іншу сторону за місяць до закінчення строку дії Договору.

Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками зберігача та поклажодавця.

Судом встановлено, що передача нафти позивачеві відбулась на підставі актів прийому-здачі нафти, а саме за актом №1 від 12.05.2014 поклажодавець передав, зберігач прийняв на зберігання нафту сиру, що відповідає ГОСТ 9965-76 «Нефть. Степень подготовки для нефтеперерабатывающих предприятий», в загальній кількості 40 250,5 метричних нетто тонн, а за актом №2 від 02.06.2014 - нафту з аналогічними характеристиками у загальній кількості 6 482,1 метричних нетто тонн.

У відповідності до додаткової угоди №1 від 05.06.2014 до договору зберігання №4/2014 від 28.04.2014 позивач за первісним позовом зобов'язався прийняти на безоплатній основі на зберігання нафту на термін, погоджений сторонами (але не більше 90 календарних днів), забезпечити її схоронність, вести її облік, повернути відповідачу за первісним позовом зі зберігання нафту відповідної якості у термін та кількості, що зазначені у письмовому зверненні.

Додатковою угодою №2 від 24.10.2014 сторони дійшли згоди розірвати договір про надання послуг зі зберігання нафти №4/2014 від 28.04.2014 з 10.08.2014 р. та вважати повернутою нафту згідно з актом приймання-передачі нафти зі зберігання 10.08.2014.

01.04.2015 між Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») та Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта» укладено договір оренди резервуарних ємностей №32/15-017 (далі - Договір оренди) за умовами якого орендодавець зобов'язався передати у тимчасове платне користування (оренду) майно, що належить орендодавцеві на праві власності, а саме: резервуар Е-1 (інв. № 2756); резервуар Е-2 (інв. №2756а), резервуар Е-3 (інв. №3983), резервуар Е-4 (інв. №2779), резервуар Е-5 (інв. №2961), резервуар Е-6 (інв. №2962), резервуар Е-7 (інв. №2963б), резервуар Е-8 (інв. №2964), резервуар Р-ІІІ (інв. №2986), зі строком оренди з 01.04.2015 до 30.04.2015.

Пунктами 3.1, 3.2 Договору оренди визначено, що добова орендна плата за користування майном орендодавця встановлюється у розмірі 6,40 грн., в т.ч. податок на додану вартість - 1,70 грн, за розміщення і знаходження в ньому однієї тонни нетто нафти орендаря.

Пунктом 10.1 Договору визначено, що останній набирає чинності з дати його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 30 квітня 2015 року включно, а в частині проведення взаєморозрахунків - до повного їх завершення; в частині проведення операцій з нафтою - до повного її повернення з поклажі.

Відповідно до п. 10.2. Договору оренди сторони підтверджують, що нафта відповідача за первісним позовом станом на 01.04.2015 знаходилась в орендованих за договором ємностях, що, в свою чергу, підтверджує факт надання послуг за договором з 01.04.2015.

01.04.2015 між сторонами підписано акт поклажі нафти, у відповідності пункту 1 якого підписанням цього акту сторони підтверджують той факт, що орендарем з 01.04.2015 розміщена в орендованих резервуарних ємностях орендодавця нафта сира, що відповідає ГОСТ 9965-76 «Нефть. Степень подготовки для нефтеперерабатывающих предприятий», в загальній кількості 43 705,600 метричних нетто тонн.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2016, у справі №910/23996/15 визнано удаваним та недійсним з моменту укладення Договір оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015, укладений між Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» та Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта».

Відповідач звернувся до позивача з вимогою №40-00/98/709 від 19.02.2016 про повернення нафти, яка була передана позивачу за актом поклажі нафти за Договором оренди у загальній кількості 43 705,600 метричних нетто тонн.

Листом №32/16-104 від 05.05.2016 позивач звернувся до відповідача із вимогою про сплату суми фактичних витрат по наданню послуг по зберіганню нафти у розмірі 94 405 360,10 грн.

Листом №04-02/226/2168 від 16.05.2016 відповідач повідомив позивача про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача з огляду на відсутність узгодження плати за зберігання нафти та строків її внесення, а також у зв'язку з ненаданням документально підтвердженого розрахунку фактичних витрат по наданню послуг за зберігання.

Позивач просить суд у відповідності до положень ст. 216 ЦК України та ст. 208 ГК України застосувати наслідки недійсності правочину - Договору оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015 та у зв'язку з неможливістю відповідача повернути в натурі все, що він одержав на виконання цього правочину (послуги зберігання), на підставі положень ст.ст. 1212, 1213 ЦК України стягнути відшкодування вартості послуг зберігання у період з 12.05.2014 по 10.08.2014 нафти у кількості 40 250,5 метричних нетто тонн, у період з 02.06.2014 по 10.08.2014 нафти у кількості 6 482,1 метричних нетто тонн та у період з 01.04.2015 по 19.02.2016 у кількості 43 705,6 метричних нетто тонн, за цінами, які існують на момент відшкодування, та за розрахунками позивача сума відшкодування, яка підлягає стягненню з ПАТ «Укртранснафта», становить 175 755 823,68 грн.

Згідно положень ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування..

Відповідно до ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Щодо вимог позивача про стягнення на підставі ст.ст. 216, 1212, 1213 ЦК України та ст. 208 ГК України з ПАТ «Укртранснафта» вартості послуг із зберігання у період з 12.05.2014 по 10.08.2014 нафти у кількості 40 250,5 метричних нетто тонн та у період з 02.06.2014 по 10.08.2014 нафти у кількості 6 482,1 метричних нетто тонн за Договором зберігання, то суд зазначає наступне.

Договір зберігання, на підставі якого позивач на безоплатній основі зберігав нафту відповідача у період з 12.05.2014 по 10.08.2014, не визнавався судом недійсним та є розірваним за взаємною згодою сторін з 10.08.2014 шляхом укладення Додаткової угоди №2.

За таких обставин положення ст.ст. 216, 1212, 1213 ЦК України та ст. 208 ГК України до правовідносин сторін, що виникли на підставі дійсного правочину - Договору зберігання, не можуть бути застосовані, а відтак правові підстави, на які посилається позивач у даному позові, є необґрунтованими.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача послуг із зберігання нафти у період з 01.04.2015 по 19.02.2016 у кількості 43 705,6 метричних нетто тонн за Договором оренди, то суд відзначає наступне.

Договір оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015 постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2016, у справі №910/23996/15 визнано удаваним та недійсним.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що предметом правового регулювання Договору оренди є саме правовідносини щодо поклажі, зберігання, повернення, зняття з поклажі нафти, яка знаходиться у ємностях ПАТ «НПК - Галичина», отже у даному випадку мають місце відносини зберігання, які сторони назвали Договором оренди, укладаючи який сторони вступили у договірні відносини саме з метою забезпечення можливості зберігати нафту в резервуарах ПАТ «НПК - Галичина».

Частиною 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судом встановлено, що укладений сторонами Договір №32/15-017 від 01.04.2015 за своїм змістом та правовою природою є договорами зберігання, який визнаний судом недійсним.

Як встановлено судом за матеріалами справи та сторонами не заперечувалось, за Договором оренди позивачем на зберігання була прийнята нафта сира, що відповідає ГОСТ 9965-76 «Нефть. Степень подготовки для нефтеперерабатывающих предприятий», в загальній кількості 43 705,600 метричних нетто тонн, на підставі акту поклажі від 01.04.2015 за Договором оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2016, у справі №910/23996/15 встановлено, що за Договором оренди між сторонами фактично склалися та продовжуються правовідносини щодо зберігання нафти без належного оформлення письмового договору, а відтак сторонами не погоджувались умови зберігання, в тому числі стосовно вартості таких послуг зберігання.

Позивачем зазначено, що у період із 01.04.2015 по 30.04.2015 ним здійснювалось зберігання нафти у кількості 43 705,6 метричних нетто тонн за Договором оренди, який в подальшому визнаний недійсним, а також починаючи з 01.05.2015 по 19.02.2016 здійснювалось фактичне зберігання нафти відповідача.

Щодо вимог позивача про застосування наслідків недійсності правочину у відповідності до положень ст. 216 ЦК України та ст. 208 ГК України та стягнення з відповідача вартості послуг зберігання, які були ним отримані згідно Договору оренди, то суд зазначає наступне.

Вищий господарський суд України від 13.04.2016 у справі №910/23996/15 зазначив, що відсутні підстави для стягнення орендної плати з ПАТ «Укртранснафта» на користь ПАТ «НК-Галичина» за Договором оренди до моменту винесення рішення про визнання недійсним договору. Водночас, це не виключає можливість подання окремого позову про застосування наслідків недійсності договору зберігання. Так, відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Аналогічні наслідки недійсності господарського зобов'язання визначені у ч. 2 ст. 208 ГК України, зокрема, у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» №8 від 13.06.2007 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: «Sovtransavto Holding v. Ukraine» від 25.07.2002; «Ukraine-Tyumen v. Ukraine» від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» №01-8/1427 від 18.11.2003).

Так, в рішеннях у справі «Брумареску проти Румунії», у справі «Рябих проти Росії», у справі «Правєдная проти Росії», у справі «Попов проти Молдови» та у справі «Желтянов проти України» Європейський суд з прав людини вказав на те, що право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули конвенції, яка серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилося під сумнів.

З огляду на наведене, а також враховуючи, що остаточним судовим рішенням - постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2016 у справі №910/23996/15 встановлено, що позивач вправі вимагати відшкодування вартості того, що одержано - послуг зберігання, наданих згідно Договору оренди (зберігання), за цінами, які існують на момент відшкодування, то суд у даній справі не вправі ставити під сумнів такі висновки суду касаційної інстанції, оскільки це буде порушенням принципу юридичної визначеності.

Крім того, аналогічна правова позиція щодо необхідності оплати фактично спожитих послуг за відсутності відповідного правочину, яким би передбачалось їх надання, наведена у постанові Верховного Суду України №3-184гс14 від 25.11.2014.

Частиною 1 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до положень статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Зважаючи на те, що відповідачем послуги зберігання були отримані без відповідної правової підстави - за недійсним правочином та останні не можуть бути повернуті позивачу в натурі, то у даному випадку підлягають застосуванню положення ч. 1 ст. 1213 ЦК України, згідно з якими у разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Отримання таких послуг зберігання без оформлення договором обов'язку щодо їх оплати мало наслідком збереження відповідачем власного майна, яким є грошові кошти, в той час як позивач був вимушений здійснювати зберігання такого майна за власний рахунок, що призводило до зменшення його майнових активів та неотримання ним прибутку, на який він розраховував.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Слід відзначити, що поняття «майно» в розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, а тому воно не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів). Зокрема, у контексті ст. 1 Першого протоколу Конвенції майном визнаються: «активи», які можуть виникнути, зокрема, на підставі позову про стягнення коштів (рішення ЄСПЛ від 28.10.1995 у справі «Прессос Компанія Нав’єра С.А.» проти Бельгії»).

Крім того, у позивача, з огляду на приписи законодавства (ст. 1212, 1213 ЦК України), виникнули правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому - сплати відповідачем коштів за зберігання позивачем майна, які також підлягають захисту в розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції.

Таким чином, зважаючи на те, що відповідачем було фактично передано на зберігання позивачу нафту, тобто між сторонами мають місце правовідносини зберігання за відсутності договору, то у відповідача в силу приписів ст.ст. 216, 1212, 1213 ЦК України та ст. 208 ГК України наявний обов'язок відшкодувати зберігачеві вартість послуг зберігання у період з 01.04.2015 по 19.02.2016, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Позивачем заявлено до стягнення з відповідача кошти у загальному розмірі 175 755 823, 68 грн.

При цьому, позивач здійснюючи розрахунок своїх вимог вважав економічно обґрунтованою вартість зберігання нафти у розмірі 9,60 грн. з ПДВ на одну добу.

Водночас, на підтвердження саме такої вартості спірних послуг позивачем було подано до суду відповіді ПАТ «Синтез Ойл» на адвокатські запити та копії Договорів, предметом яких було зберігання нафти, з яких вбачається, що вартість таких послуг становить 5,80 грн., 7,20 грн., 6,96 грн., 6,00 грн.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, як встановлено судом, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б документально підтверджували вартість послуг зберігання станом на дату розгляду даного спору судом, оскільки поданими ним же документами спростовується, що вартість зберігання нафти становить 9,60 грн. з ПДВ на одну добу.

Так, наведена у позовній заяві сума позовних вимог нічим не обґрунтована, оскільки під час провадження у справі позивач надав суду копії Договору зберігання, додаткових угод та актів до нього, а також листування між сторонами, які навпаки спростовують обґрунтованість розрахунку його вимог.

Окрім того, саме лише зазначення понесених позивачем витрат в самостійно складеній позовній заяві без підтвердження цих витрат необхідною документацією та обґрунтуванням доцільності їх понесення не може бути прийнято судом як доказ в розумінні ст. 32 ГПК України.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

З огляду на наведене суд приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволенні вимог ПАТ «НК - Галичина».

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 44, 49, 82-85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя Л.М. Шкурдова

Повний текст рішення складено: 28.11.2017