Ухвала суду № 70554051, 28.11.2017, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 638/18071/17

Провадження № 2/638/5581/17

28.11.2017 року м. Харків

Суддя Дзержинського районного суду м. Харкова Хайкін В.М., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального закладу охорони здоров’я «Обласна клінічна лікарня – центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» про зобов’язання здійснити розрахунок та стягнення суми за затримку розрахунку, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Комунального закладу охорони здоров’я «Обласна клінічна лікарня – центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» про зобов’язання здійснити розрахунок та стягнення суми за затримку розрахунку, а саме просить суд: 1) прийняти позов до розгляду, надавши 5 днів для уточнення та заповнення позову; 2) зобов’язати відповідача виконати остаточний розрахунок, включаючи правильно розраховану суму компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 2327 грн. 27 коп.; 3) стягнути суму за затримку остаточного розрахунку в розмірі 3 мінімальних окладів, тобто 9600 грн.

Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист (стаття 55) та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124), а статтею 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Проте, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити відповідність вимог, з якими позивач звертається до суду для захисту, а також дотримання позивачем вимог, передбачених ст.ст. 119, 120 ЦПК України.

Розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали, суд приходить до висновку про залишення позовної заяви без руху, оскільки вона подана без дотримання вимог статті 119 ЦПК України, а саме: в позовній заяві не зазначено зміст позовних вимог, що не відповідає пункту 3 частини 2 статті 119 ЦПК України; в позовній заяві не зазначено виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, докази, що підтверджують кожну обставину, що не відповідає пункту 5, 6 частини 2 статті 119 ЦПК України.

В позовній заяві не зазначено ціну позову щодо вимог майнового характеру, хоча за змістом статті 80 та пункту 4 частини 2 статті 119 ЦПК України такий обов’язок покладається на позивача.

В порушення частини 5 статті 119 ЦПК України, до заяви не доданий документ, що підтверджує сплату судового збору.

Згідно з вимогами частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою-підприємцем ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

В позовній заяві не зазначено ціну позову щодо вимог майнового характеру, хоча за змістом статті 80 та пункту 4 частини 2 статті 119 ЦПК України такий обов’язок покладається на позивача.

Так, відповідно до пункту 1 рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8–рп/2013 по справі №1 – 13/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці», в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв’язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95–ВР зі змінами, необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь – яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відповідно до частини 1 статті 79 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат.

За загальними правилами цивільного судочинства (статті 79, 119, 297, 328, 358 ЦПК України) судовий збір належить до судових витрат, які несуть суди усіх рівнів, коли розглядають позовну заяву, апеляційну, касаційну скаргу чи заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом.

При цьому судовий збір як складова судових витрат виконує компенсаційну, превентивну і соціальну функції.

Обов’язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір – це процесуальний обов’язок, визначений нормами процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.

Таким спеціальним законом є Закон України від 8 липня 2011 року №3674 – VІ «Про судовий збір».

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Відповідні зміни в сфері регулювання оплати судового збору відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484 – VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484 – VІІІ). Цим Законом суттєво змінено ставки судового збору (стаття 4 Закону України «Про судовий збір»), зокрема й підвищено розмір ставок за подання касаційних скарг, а також одночасно значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від оплати судового збору (стаття 5 Закону України «Про судовий збір»). Закон № 484 – VІІІ набрав чинності з 1 вересня 2015 року.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній до 1 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільняються позивачі – за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин.

З 1 вересня 2015 року ця категорія пільговиків звужена. Так, за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, яка діє з 1 вересня 2015 року, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Отже, починаючи з 1 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, що випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі.

Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Наведені норми процесуального права дозволяють сформулювати загальне правило: процесуальні дії мають вчинятися за нормами процесуального закону, чинними на момент вчинення цих дій.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь – яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

За змістом статті 1 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95 – ВР, заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно – ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Як вбачається зі місту позовної заяви ОСОБА_1, він просить суд стягнути з відповідача суму у розмірі 9600 грн. за час затримки розрахунку при звільненні.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розумінні Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95 – ВР та Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, не входить до поняття заробітна плата, а тому у позивача відсутні підстави для звільнення від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. №3674 – VI.

З огляду на викладене, позивачу необхідно оплатити судовий збір за ставкою, визначеною Законом України «Про судовий збір».

Так, згідно положень пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів.

Позивач наголошує, що він є інвалідом ІІ групи, проте суду не надано доказів на підтвердження цього факту.

Окрім того, позовну заяву слід привести до відповідності вимог статті 119 ЦПК України, яка встановлює вимоги щодо необхідності зазначення змісту позовних вимог, викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та доказів, що підтверджують кожну обставину, наведену позивачем. Вимоги ж прохальної частини підлягають конкретизації та уточненню, для більш чіткого та однозначного розуміння пред’явлених відповідачу позовних вимог.

Відповідно до статті 121 ЦПК України позовна заява, подана без додержання вимог, викладених у статтях 119-120 ЦПК України, підлягає залишенню без руху з наданням строку для усунення недоліків.

Керуючись ст.121 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Позовну заву ОСОБА_1 до Комунального закладу охорони здоров’я «Обласна клінічна лікарня – центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» про зобов’язання здійснити розрахунок та стягнення суми за затримку розрахунку- залишити без руху.

Повідомити позивача про необхідність виправити зазначені недоліки позовної заяви в строк, який не може перевищувати 5 днів з дня отримання позивачем ухвали.

Роз'яснити позивачу, що у випадку не усунення відмічених вище недоліків заява вважатиметься не поданою та буде повернено.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Дзержинського районного суду

м. Харкова В.М. Хайкін