Ухвала суду № 70548331, 23.11.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" листопада 2017 р. м. Київ К/800/30145/15

К/800/27495/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційними скаргами ОСОБА_4 та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2014 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2015 року,

встановив:

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області (далі - ГУ МВС України у Луганській області) про стягнення середньої заробітної плати за час затримки її виплати, починаючи з липня 2014 року; стягнення відпускних за 2014 рік, а також компенсації за частину невикористаної відпустки у 2014 році в інші роки за весь період служби; стягнення компенсації за невидачу формового одягу, починаючи з 2003 року; визнання неправомірними дій щодо грубого порушення трудового законодавства, правил проведення службової перевірки, порядку видання та ознайомлення позивача з наказами; скасування наказів від 11 вересня 2014 року №1853 та від 22 вересня 2014 року №291 о/с; зобов'язання змінити формулювання причин звільнення позивача з органів внутрішніх справ зі звільнення за пунктом «є» статті 64 (за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114 (далі - Положення №114) на пункт «и» статті 64 (через сімейні обставини та з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України) або пунктом «ж» статті 64 (за власним бажанням) цього Положення за висновком суду (з урахуванням змінених позовних вимог).

В обгрунтування позову зазначав, що він з об'єктивних причин не міг прибути на блокпост або до м. Сєвєродонецька у зв'язку з перебуванням його матері на стаціонарному лікуванні, необхідністю постійного стороннього догляду за нею як за інвалідом ІІ групи, відсутністю коштів, а також відсутністю іншого житла, за виключенням того, яке знаходиться у м. Луганську, звідки його матір після артобстрілу будинку 18 серпня 2014 року виїхала до м. Щастя. Позивач не мав можливості повідомити поштовим чи іншим зв'язком своє керівництво про причини знаходження у м. Щастя. Позивачу не було відомо про проведення щодо нього службового розслідування, пояснення від нього не відбирались.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2015 року скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову про зобов'язання провести нарахування та виплату грошового забезпечення, компенсації за невикористану відпустку та прийнято в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. Зобов'язано ГУ МВС України в Луганській області провести нарахування та виплату ОСОБА_4 грошового забезпечення за час роботи на посаді оперуповноваженого відділу боротьби зі злочинами у фінансовій сфері Управління державної служби боротьби з економічною злочинністю з 1 липня по 22 серпня 2014 року та компенсації за невикористану відпустку тривалістю 30 діб. В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2014 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржувані судові рішення за виключенням частини задоволених позовних вимог та задовольнити позов у повному обсязі. Скаргу мотивує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві та в апеляційній скарзі.

ГУ МВС України у Луганській області у своїй касаційній скарзі просить скасувати постанову апеляційного суду в частині стягнення з відповідача грошового забезпечення, компенсації за невикористану відпустку та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що з 1 липня 2014 року позивач на службу не виходив, службових обов'язків не виконував, а нарахування грошового забезпечення проводилося лише тим особам, які прибули до тимчасового місця дислокації ГУ МВС в Луганській області. Вважає необґрунтованим встановлення апеляційним судом тієї обставини, що позивач не перебував у відпустці за 2014 рік, оскільки такий факт жодними доказами не підтверджується.

Справа вирішується за відсутності представника відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду справи.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 з 17 серпня 1996 року прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, остання займана посада - оперуповноважений УДСБЕЗ ГУ МВС України у Луганській області.

Відповідно до наказу ГУ МВС України у Луганській області від 31 липня 2014 року №1363 «Про тимчасову передислокацію» ГУ МВС України у Луганській області тимчасово переміщено до м. Сєвєродонецьк Луганської області.

18 серпня 2014 року позивач прибув до тимчасового місця дислокації ГУ МВС України у Луганській області - м. Сєвєродонецька для виконання службових обов'язків, однак починаючи з 24 серпня 2014 року на службу не виходив, про причини невиходу керівництво не повідомив, що підтверджується актами про невихід на роботу.

2 вересня 2014 року ГУ МВС України у Луганській області прийнято наказ про призначення та проведення службового розслідування за фактом порушення службової дисципліни з боку оперуповноваженого УДСБЕЗ ГУ МВС України у Луганській області ОСОБА_4, за результатами якого складено висновок від 9 вересня 2014 року.

Згідно з висновком службового розслідування позивач грубо порушив статтю 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, Правила поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України, затверджені наказом МВС України від 22 лютого 2012 року №155, що виразилось у невиході на службу без поважних причин під час проведення АТО, ігноруванні вимог керівництва щодо належного виконання службових обов'язків.

Наказами ГУ МВС України у Луганській області від 11 вересня 2014 року №1853 та від 22 вересня 2014 року №291 о/с підполковника міліції ОСОБА_4, оперуповноваженого відділу боротьби зі злочинами у фінансовій сфері Управління державної служби боротьби з економічною злочинністю, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «є» Положення №114.

Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що відповідачем правильно зазначено підставу звільнення позивача - порушення службової дисципліни, тому підстав для зміни формулювання звільнення немає. Також суд вважав необґрунтованими та такими, що непідтверджені належними доказами, позовні вимоги про стягнення з відповідача грошового забезпечення та компенсації за невикористану відпустку.

Апеляційний суд, задовольняючи позов частково, зокрема вважав, що позивач має право на отримання грошового забезпечення за період з 1 липня по 22 серпня 2014 року, оскільки будь-яких поважних причин та законодавчих підстав невиплати позивачу у вказаний період грошового забезпечення відповідачем не наведено. Також суд вважав за можливе стягнути на користь позивача компенсацію за невикористану відпустку тривалістю 30 діб, що є мінімальною, оскільки у відпустку до червня 2014 році позивач не відбував.

Відповідно до статті 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу, серед іншого, дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги працівника органів внутрішніх справ України, статутів і наказів начальників.

Перелік дисциплінарних стягнень, які можуть накладатися на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни, наведено у статті 12 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ.

Пунктом «є» статті 64 Положення №114 визначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за порушення дисципліни.

Згідно з висновком службового розслідування, затвердженим 9 вересня 2014 року, 18 серпня 2014 року після дислокації ГУ МВС України у Луганській області до м. Сєвєродонецька позивач прибув до місця роботи для виконання обов'язків. В подальшому відповідно до наказу від 24 серпня 2014 року №1618 позивача відряджено на блок-пост «Трьохізбенка-садові ділянки» для несення служби. 24 серпня 2014 року з метою з'ясування причин невиходу позивача на роботу, керівництвом з останнім було проведено телефонну бесіду та надано наказ прибути до місця дислокації ГУ МВС в Луганській області для надання письмових пояснень. Згідно з актами про невихід на роботу від 24, 25, 26, 27, 28 та 29 серпня 2014 року, відповідно до яких з 24 серпня 2014 року позивач на службу не виходив, причину невиходу на службу керівництву УДСБЕЗ ГУ МВС України у Луганській області не повідомляв.

В обґрунтування поважності причин невиходу на службу у вказаний період позивач посилався на те, що він доглядав за хворою матір'ю.

З цього приводу суди встановили, що згідно з довідкою МСЕК від 17 червня 2000 року матері позивача ОСОБА_5 встановлена ІІ група інвалідності з 2009 року, відповідно до довідки лікарсько-консультаційної комісії від 8 грудня 2014 року остання потребує стороннього догляду та не здатна до самообслуговування з 5 червня 2009 року. Згідно з довідкою Щастинської міської лікарні від 26 серпня 2014 року та виписки з медичної картки ОСОБА_5 у період з 23 серпня 2014 року по 3 вересня 2014 року знаходилася на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні вказаної лікарні.

Враховуючи викладене, суди обгрунтовано виходили з того, що мати позивача з 2009 року потребувала стороннього догляду, що не заважало позивачу проходити службу в органах внутрішніх справ, а в період з 23 серпня 2014 року по 3 вересня 2014 року знаходилась на стаціонарному лікуванні у медичному закладі під наглядом лікарів, що спростовує посилання позивача на необхідність догляду ним за матір'ю, як на причину невиходу на роботу.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неповажність причин неприбуття позивача на службу починаючи з 24 серпня 2014 року.

Стосовно посилань позивача про порушення відповідачем порядку проведення службового розслідування (позивача не було повідомлено проведення розслідування, не витребувано від нього письмових пояснень), суди виходили з того, що позивач до жовтня 2014 року був без причин відсутній на роботі, доказів повідомлення керівництва про адресу свого місцезнаходження не надав. Допитаний в суді апеляційної інстанції свідок ОСОБА_6 підтвердив, що у вересні 2014 року у телефонному режимі повідомив позивача про проведення службового розслідування та запропонував прибути на службу для надання пояснень з приводу невиходу на роботу, що також підтверджується рапортом, який міститься в матеріалах справи.

З приводу посилань позивача на те, що він не був ознайомлений із наказами про визначення несення служби з 15 по 23 серпня 2014 року, наказом про відкомандирування позивача з 24 серпня 2014 року до блокпосту «Трьохізбенка-садові ділянки» суди зазначили, що оскільки позивачем підтверджено, що починаючи з 18 серпня 2014 року він прибув до м. Сєвєродонецька Луганської області для несення служби, отже був обізнаний про місце несення служби, а з 24 серпня 2014 року на роботу не вийшов у зв'язку з виїздом до м. Щастя.

Докази та обставини, на які позивач посилається у касаційній скарзі (зокрема про те, що він здійснював спроби повідомити своє керівництво про неможливість прибуття на службу у спірний період), не спростовують тієї обставини, що позивач покинув місце несення служби без дозволу безпосереднього начальника. Крім того, причини його невиходу на службу не можна вважати поважними, як зазначено вище.

За таких обставин, суди правильно відмовили у задоволенні позову в частині скасування наказів відповідача від 11 вересня 2014 року №1853, від 22 вересня 2014 року №291 о/с та зобов'язання змінити формулювання звільнення позивача з органів внутрішніх справ, у зв'язку з їх безпідставністю.

Також, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача щодо стягнення компенсації за формене обмундирування, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку відповідача сплачувати відповідну компенсацію.

Згідно з пунктом 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114, особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Аналогічне положення щодо права працівника на отримання грошової компенсації за дні невикористаної ним щорічної відпустки міститься у статті 83 Кодексу законів про працю України.

Як встановив апеляційний суд, відповідно до довідки начальника відділу комплектування та проходження служби управління кадрового забезпечення ГУ МВС України у Луганській області від 12 грудня 2014 року, ОСОБА_4 чергова відпустка за 2014 рік у період з 19 травня 2014 року по 22 вересня 2014 року не надавалась. Інформація щодо надання відпустки до 19 травня 2014 року в УКЗ ГУ МВС України в області відсутня.

Зі слів позивача, у 2014 році відпустка йому не надавалася. Відповідач протилежного не довів, тоді як зазначив, що інформації про надання позивачу відпустки немає у зв'язку з відсутністю відповідної документації та особової справи, які знаходяться у м. Луганську на захопленій території.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо задоволення позову в частині стягнення на користь позивача компенсації за невикористану відпустку тривалістю 30 діб - мінімальної тривалості відпустки працівника ОВС, за відсутності інформації про вислугу років позивача.

Апеляційним судом встановлено, що починаючи з 1 липня 2014 року грошове забезпечення позивачу не виплачувалось.

Згідно з пунктом 1.6 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом МВС України від 31 грудня 2007 року №499, грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. За час відсутності особи рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ на службі без поважних причин (прогул) грошове забезпечення не виплачується. Підставою припинення виплати грошового забезпечення особі рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ є матеріали службового розслідування на підставі мотивованого рапорту безпосереднього керівника про обставини невиходу на службу та наказ начальника органу внутрішніх справ, у якому вказується, за який період припиняється виплата грошового забезпечення.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у період з 18 по 22 серпня 2014 року позивач був присутнім на службі. Сторонами ця обставина не заперечується.

Що стосується періоду з 1 липня 2014 року по 15 серпня 2014 року, позивач пояснював, що він у цей час знаходився у відпустці, яка надавалась всім працівникам за вказівкою керівництва. Відповідач у свою чергу заперечував факт перебування позивача у відпустці в цей час.

Водночас, службове розслідування за фактом невиходу позивача на роботу у період з 1 липня 2014 року по 18 серпня 2014 року не проводилось (як це передбачено пунктом 1.6. Інструкції №499), наказу про припинення нарахування позивачу грошового забезпечення не приймалося. Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази перебування ОСОБА_4 у вказаний період у відпустці (рапорт, наказ про надання відпустки позивачу тощо).

За таких обставин апеляційний суд обгрунтовано вважав, що у відповідача були відсутні підстави для невиплати позивачу грошового забезпечення за час служби у період з 1 липня по 22 серпня 2014 року та задовольнив позов у цій частині, оскільки будь-яких поважних причин та законодавчих підстав для припинення виплати не встановлено.

Вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд виходив з відсутності підстав для цього, оскільки вважав, що за змістом статті 117 КЗпП України середній заробіток за час вимушеного прогулу виплачується за наявності фактичного розрахунку, який відповідачем не був проведений.

Однак з таким висновком колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.

Згідно з пунктом 1.12 Інструкції №499 грошове забезпечення, виплачене особі рядового чи начальницького складу несвоєчасно або виплачене їй у меншому розмірі, ніж належало, виплачується за весь період, що передував моменту звернення за одержанням недоотриманого грошового забезпечення, протягом якого особа мала на нього право.

Спеціальне законодавство, яке регулює порядок виплати працівникам органів внутрішніх справ, не передбачає можливості виплати компенсації за порушення строків розрахунку із звільненим працівником.

Такі положення містяться у КЗпП України, згідно зі статтею 116 якого при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, встановивши, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника суму середнього заробітку за весь період затримки розрахунку. У разі не проведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 20 листопада 2013 року (справа №6-114цс13) та від 27 квітня 2016 року (справа № 6-113цс16). В останньому рішенні також наведено механізм обчислення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Враховуючи, що спір частково вирішено на користь позивача та йому присуджено суму незаконно невиплаченого грошового забезпечення при звільненні, суд мав встановити, чи пред'являв позивач до відповідача вимогу про розрахунок (враховуючи, що у день звільнення позивач на службі не перебував), та на підставі встановлених обставин вирішити вимоги про стягнення користь позивача суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Та обставина, що при звільненні фактичного розрахунку з позивачем не проведено, не звільняє відповідача від відповідальності за порушення строків розрахунку з працівником при припиненні служби, навіть якщо відповідач не визнає за позивачем право на такі суми.

За таких обставин, за правилами статті 227 КАС України судові рішення в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд в цій частині.

В решті судові рішення підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 221, 223, 224, 227, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,

ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2014 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2015 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції в цій частині.

В решті судові рішення залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Судді Черпак Ю.К.

Загородній А.Ф.

Швець В.В.