Ухвала суду № 70535781, 28.11.2017, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 листопада 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М.

секретар судового засідання: Пиляй І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду від 20 вересня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання об'єкта нерухомості спільною сумісною власністю та визнання права власності на частину квартири ,

в с т а н о в и л а:

У травня 2017 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1, де просила визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін та визнати за нею право власності на ? частину спірної квартири як такої, що набута ними за час шлюбу.

Рішенням Сарненського районного суду від 20 вересня 2017 року зазначений позов задоволено: визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як таку, що набута під час шлюбу.

Визнано за позивачем право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 49,1 м.кв, житловою площею 31,2 м.кв.

На рішення суду відповідач подав апеляційну скаргу, де покликався на невідповідність висновків суду обставинам справи; неповне з'ясування обставин справи; недоведеність обставин, які суд вважав встановленими; неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

На її обґрунтування зазначав, що відповідно до п. 3 ч.1 ст. 57 СК України особистої приватною власністю дружини чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спірну квартиру він придбав особисто за кошти, отримані ним у позику за розпискою від 5 квітня 1998 року у сумі 11 000 гривень. Тому квартира є його особистою власністю та поділу не підлягає.

Вважав помилковим висновок суду щодо недоведеності відповідачем пропуску позовної давності. При цьому покликався на показання свідків, які не прийнято судом, і на ч.2 ст. 72 СК України, а тому наполягав на застосуванні до спірних відносин вимог Цивільного кодексу України, які регулюють позовну давність.

З цих підстав просив рішення суду першої інстанції скасувати, ухваливши нове, яким відмовити в позові.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно виходив з того, що спірна квартира придбана сторонами за час їхнього перебування у шлюбі, а тому є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частки ж кожної зі сторін підлягають поділу з розрахунку по ? частині за позивачем і відповідачем - відповідно.

Матеріалами справи встановлено що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано Сарненським районним судом від 3 серпня 2012 року (а.с. 10).

Під час шлюбних відносин сторони придбали квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується копією нотаріально посвідченого договору купівлю-продажу від 10 червня 1998 року. При цьому від імені покупця діяв ОСОБА_1, який і зареєстрував за собою право власності на цілу квартиру у Рівненському обласному бюро технічної інвентаризації 7 липня 1998 року (а.с. 7-7, зв.).

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно із ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Норми ч. 2 ст. 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визнання спірної квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та її поділ, виходячи із рівності часток кожного.

Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при їх вирішенні підлягають застосуванню норми матеріального права, на застосуванні яких наполягла позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов, визнавши спірний об'єкт нерухомості спільним сумісним майном подружжя через те, що його було придбано відповідачем в інтересах сім'ї, і визнавши за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Щодо доводів автора скарги про те, що спірна квартира придбана за грошові кошти, позичені ним у ОСОБА_3, тобто в інтересах сім'ї вона не придбавалася, а винятково є його особистою приватною власністю, то вони спростовуються таким чином.

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Сторонами не заперечуються і визнаються ті обставини, що протягом часу з моменту укладення шлюбу проживали спершу у квартирі батьків відповідача (з 1983 по 1988 роки), а з 1988 по 1998 роки - в однокімнатній квартирі АДРЕСА_4, яку було приватизовано в порядку Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" на чотирьох членів сім'ї, включаючи двох дітей. Після продажу однокімнатної квартири було придбано квартиру АДРЕСА_1, де вони проживали також разом усією сім'єю.

Тобто виручені за продаж квартири АДРЕСА_4 гроші було направлено на придбання квартири АДРЕСА_1. Тому наявна на а.с. 20 копія розписки ОСОБА_1 про позику у ОСОБА_3 11 000 гривень з метою купівлі квартири є недобросовісним способом захисту проти пред'явленого позову, унеможлививши його задоволення. Між тим, дана розписка прямо стверджує про те, що відповідач використав отримані кошти за позикою в інтересах сім'ї для купівлі квартири, а тому суд правильно прийняв її до уваги.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Твердження апеляційної скарги про сплив позовної давності і відмову з цієї підстави в позові, про що позивачем було заявлено у засіданні суду першої інстанції, спростовуються вимогами закону.

Так, згідно зі ст. 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Правова позиція Верховного Суду України, що висловлена ним у своїй постанові від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15, вказує, що згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Згідно із абз. другим ч. 1 ст. 360 (7) ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Окрім того, колегія суддів зважає на те, що заявлення відповідачем клопотання про відмову в позові з підстави спливу позовної давності свідчить про те, що фактично він вважає позов доведеним і обґрунтованим.

Так, з роз'яснень, даних Пленумом Верховного суду України у абз. третьому п. 11 своєї постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", вбачається, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Решта доводів апеляційної скарги є необґрунтованими і не заслуговують на увагу апеляційного суду.

Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Сарненського районного суду від 20 вересня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: