Постанова № 70507101, 21.11.2017, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 листопада 2017 р. № 820/4848/17

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді - Заічко О.В. ,

суддів - Сагайдака В.В., Шляхової О.М.,

при секретареві судового засідання - Мараєвій О.В.,

за участю: представника відповідача - Кезлі М.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу ,-

В С Т А Н О В И В:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач з адміністративним позовом, в якому просить суд: скасувати наказ відповідача № 151 від 30.11.2015 р. в частині, що стосується позивача, ІНФОРМАЦІЯ_1

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірне рішення відповідача є таким, що складене всупереч вимогам законодавства.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, просив у задоволенні позовної заяви відмовити з огляду на доводи наданих суду письмових заперечень в контексті того, що оскаржуваний у справі наказ є законним та обґрунтованим.

Представники позивача та третіх осіб у судове засідання не прибули, належним чином повідомлялись про дату, час та місце слухання справи.

Представник позивача надав клопотання про розгляд справи без його участі.

Суд, на підставі ст. 128 КАС України, вважає можливим розглянути вказану справу без участі представників позивача та третіх осіб.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Судом встановлено що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2,ІНФОРМАЦІЯ_2 , прибув в Україну в 1994 році для працевлаштування на ВАТ "Завод Ленінська кузня" за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року.

Позивач звернувся до ВГІРФО Макарівського РВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про видачу йому посвідки на постійне проживання.

За результатами розгляду вказаного клопотання ГІРФО ГУМВС України в Київській області 14.06.2004 р. прийнято висновок про документування позивача посвідкою на проживання в Україні на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію". За вказаним висновком позивача було документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання НОМЕР_1 від 14.06.2004.

В подальшому, позивач змінив місце проживання та став на облік у ГУ ДМС в Харківській області та йому, на підставі названого вище висновку, останнім 28.05.2009 року було надано посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 терміном дії "безстроково".

Судом встановлено, що ГУ ДМС в Харківській області на адресу УДМС України в Київській області було направлено запит від 15.06.2015 року № 04/1-112094 з проханням повідомлення підстав видачі тимчасової посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 14.06.2004 р.

За результатами розгляду вказаного запиту УДМС України в Київській області було проведено перевірки обставин, викладених у зверненні та 04.11.2015 року затверджено висновок про визнання недійсною посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 14.06.2004 р. та інших посвідок, виданих на підставі зазначеної, які підлягають вилученню.

Підставою зазначеного висновку слугував той факт, що, на думку УДМС України в Київській області документування позивача посвідкою на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію", суперечить вимогам міграційного законодавства.

Відповідно до висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання ГУ ДМС в Харківській області, дозвіл на імміграцію за вищевказаною нормою мають іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Тобто, остання дата звернення з відповідною заявою - 7 лютого 2002 року, оскільки з 8 лютого 2002 року абзац 4 п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію" втратив чинність. Натомість позивач звернувся із заявою у 2004 році, тобто після закінчення строку, вказаного в Законі України "Про імміграцію".

На підставі названого вище висновку, ДМС України наказом №151 від 30.11.2015 року скасовано рішення ГІРФО ГУМВС України в Київській області від 14.06.2004 р. про документування позивача посвідкою на проживання в Україні.

Видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання НОМЕР_3 від 14.06.2004 р. визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню.

В подальшому, позивач через уповноваженого представника звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання, на яку, вказаним міграційним органом надано відповідь від 31.08.2017 р. № 04/1-21399 про наявність наказу відповідача №151 від 30.11.2015 року про скасування посвідки на постійне проживання.

Не погодившись з вказаними рішеннями відповідачів позивач звернулася до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Як підтверджено матеріалами справи, видача посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась відповідно до абз.4 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.

На думку відповідача, на момент звернення позивача, положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до абз.4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", оскільки позивач звернувся після передбаченого законом шестимісячного терміну.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" ( в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Згідно п.18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 р. № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Так, згідно абз. 6 п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію. А відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Колегія суддів зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1994 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. І позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

При наданні 14.06.2004 р. позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Цією ж нормою Закону УДМСУ в Київській області обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку від 04.11.2015 р. про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, на підставі якого, Державною міграційною службою України наказом № 151 від 30.11.2015 р. скасовано як рішення відділу ГІРФО УМВС України в Київській області від 14.06.2004 р. про документування позивача посвідкою на постійне проживання так і видана підставі цього рішення посвідка на постійне проживання.

У свою чергу, суд зауважує, що на підставі рішення ГІРФО УМВС України в Київській області від 14.06.2004 р. позивача було документовано посвідкою на постійне проживання НОМЕР_1 від 14.06.2004, а в подальшому, ГУ ДМСУ в Харківській області - НОМЕР_2 від 28.05.2009 року.

Водночас, оскаржуваним наказом скасовано лише посвідку ГІРФО УМВС України в Київській області іншої серії - НОМЕР_3 від 14.06.2004 р., а щодо посвідки НОМЕР_2 від 28.05.2009 року, про її скасування взагалі не йдеться мова.

Представник відповідача у судовому засіданні не надав жодних пояснень з приводу названих розбіжностей у серії скасованої посвідки на постійне проживання, а також, з приводу відсутності у спірному наказі відомостей про скасування посвідки НОМЕР_2 від 28.05.2009 року.

Також, суд зазначає, що скасування посвідки, враховуючи висновок УДМСУ в Київській області від 04.11.2015 р. про визнання недійсною посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 14.06.2004 р. та інших посвідок, виданих на підставі зазначеної, відбулось не на підставі вказаного висновку.

Отже, суд доходить висновку, що фактично посвідки на постійне проживання позивача НОМЕР_1 від 14.06.2004 та НОМЕР_2 від 28.05.2009 року жодним рішенням ДМС України не скасовувались.

Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому, відповідачем, при прийнятті спірного наказу не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.

Крім того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абз.4 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Суд критично ставиться до посилань відповідача на той факт, що з 8 лютого 2002 року, тобто, після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення з заявами про видачу посвідок на постійне проживання", норма абз.4 п.4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" втратила чинність, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.

Дана позиція повністю узгоджується з ухвалами Вищого адміністративного суду України від 22 лютого 2013 року №К-36527/10, від 02 вересня 2011 року К-36529/10, від 04.10.2016 року К-800/16250/16.

Крім того, при розгляді зазначеної справи судом враховано, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.

При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.

Так, відповідно ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.

Згідно законодавства України надання іноземному громадянину дозволу на імміграцію в Україні і отримання їм посвідки на постійне проживання в Україні є підтвердженням знаходження його на території країни на законних підставах.

Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Також рішення суб'єкта владних повноважень не може ґрунтуватися на припущеннях.

Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Таким чином, державні органи, в тому числі і Державна міграційна служба України, є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Таким чином, враховуючи відсутність законних підстав для прийняття спірного наказу та, беручи до уваги приписи ст. 19 Конституції України, за якими відповідач - суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також, той факт, що відповідачем, на підставі ч.2 ст. 71 КАС України не було надано жодних доказів, які спростовують вимоги адміністративного позову, суд вважає вимоги позивача правомірними та такими, що ґрунтуються на положеннях діючого законодавства, належним чином обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, а тому підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється в порядку ст. 94 КАС України.

Керуючись ст. ст. 2, 8-14, 71, 94, 128, 160-163, 167, 186, 254 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу - задовольнити.

Скасувати наказ Державної міграційної служби України № 151 від 30.11.2015 р. в частині, що стосується ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1

Стягнути з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) за рахунок бюджетних асигнувань витрати по оплаті судового збору на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1, АДРЕСА_1) у розмірі 640 грн. ( шістсот сорок гривень).

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови виготовлено 27 листопада 2017 року.

Головуючий суддя Заічко О.В.

Судді Сагайдак В.В.

Шляхова О.М.