Рішення № 70501311, 17.11.2017, Бориспільський міськрайонний суд Київської області

Провадження № 2/359/376/2017

Справа № 359/7377/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 листопада 2017 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді - Муранової-Лесів І.В.,

при секретарі - Степаненко А.О., Шляхетко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Борисполі Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, -

В С Т А Н О В И В :

22.09.2016 ОСОБА_1 звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з даним позовом, в якому просив:визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_2, спільною сумісною власністю подружжя, та визнати за ним ? частину вказаної квартири (т.1 а.с.2-4).

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що в 1996 році зареєстрував з відповідачам шлюб, який того ж року розірвали, проте фактичне проживання та ведення господарства вони не припиняли. В 1997 році , в цивільному шлюбі в них народилась спільна дитина - син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. ІНФОРМАЦІЯ_5 року у них народилась друга дитина - дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 26.04.2013 року після народження другої дитини, вони з відповідачем уклали шлюб. Позивач стверджує, що в період часу з 1996 року по жовтень 2015 року вони спільно проживали в АДРЕСА_3, і в цей час відповідач періодично їздила на заробітки до м.Києва. Він також стверджує, що в 2011106 році, за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_2 за ціною 227660 грн.. В жовтні 2015 році з сім'єю переїхали проживати в м.Бориспіль. Позивач стверджує, що придбана квартира не була придатна для проживання, тому після здачі будинку в експлуатацію та проведення ним ремонтних робіт, вони переїхали проживати у власну квартиру. 12.07.2016 року рішенням бориспільського міськрайонного суду суд між ними було розірвано. Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що внаслідок проведеного ним ремонту квартири суттєво збільшилась її вартість та становить 941894грн..

12.12.2016 року відповідач ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила: визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.38-40).

Свої зустрічні позовні вимоги відповідач обґрунтовує тим, що спірна квартира не може бути визнана спільною сумісною власність подружжя, оскільки була придбана відповідачем до реєстрації шлюбу виключно за її власні кошти, а не за спільні кошти з ОСОБА_1. Зазначає, що на виконання укладених між нею та ТОВ «ТИАРА» договорів, вона перерахувала вартість об'єкта будівництва 222660 грн. у строк до 30.12.2006 року, а також вартість автономного опалення в сумі 5000грн. у строк до 01.08.2008 року, та 02.10.2010 року між нею та ТОВ «ТИАРА» було підписано Акт прийому-передачі майнових прав на спірну квартиру. Відповідач зазначає, що за квартиру нею були сплачено 227962 гривні особистих коштів, а не як стверджує позивач 227660грн. Стверджує, що в період, коли був укладений договір доручення №11/1-45 з ТОВ «ТИАРА» на будівництво квартири, а також сплачені нею кошти, вони з позивачем спільно не проживали та спільного господарства не вели. Вона також стверджує, що в період з жовтня 2015 року по березень 2016 року, коли вони з позивачем переїхали в м.Бориспіль, позивач ніде не працював, їх стосунки погіршились, в тому числі через те, що позивач вимагав, що вона продала квартиру, тому також з серпня 2015 року по липень 2016 року вони спільного господарства не вели і 12.07.2016 року шлюб між ними було розірвано.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представники ОСОБА_5, ОСОБА_6 повністю підтримали первісний позов, проти задоволення зустрічного позову заперечують. Додатково пояснили, що позивач протягом всього спільного проживання та подружнього життя здійснював підприємницьку діяльність, торгував сільськогосподарською продукцію, часто виїжджав за кордон в Росію, в той час, як відповідач, хоча і працювала, але не мала достатнього доходу, щоб за власні кошти придбати та здійснити ремонт квартири. Стверджують, що ремонт спірної квартири проводився виключно за кошти позивача, якими він особисто розраховувався з бригадою ремонтників, купляв будівельні матеріали за власні кошти.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_7 в судовому засіданні зустрічний позов підтримали проти задоволення первісного позову заперечують, вважають, що позов ОСОБА_1 не може бути задоволений, оскільки вимоги щодо відшкодування частини понесених подружжям витрат на ремонт квартири, він не заявляє, а докази, що це були особисті кошти позивача, ним не надано. Факт проживання однією сім'єю до кінця 2010 року відповідач не визнає. Пояснила, що зійшлась з позивачем та почала з ним спільне життя в кінці 2010 року. Вважає, що позивач, дізнавшись про те що вона купляє квартиру в м.Борисполі, скористався її одиноким становищем, почав навідувати та схилив до спільного проживання. Додатково позивач пояснила, що окрім власних коштів на придбання та ремонт квартири були витрачені кошти, які їй подарували її родичі. Звертають увагу, що відповідач позбавлена можливості користуватися належною їй квартирою, оскільки в квартирі проживає позивач, шлюб з яким розірвано, який самовільно підключився до газу, створив заборгованість по сплаті комунальних платежів, в той час вона внаслідок протиправної поведінки позивача вимушена переховуватись в родичів.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали цивільної справи та надані документи, суд вважає, що зустрічний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню, а в задоволенні первісного позов слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ч. 3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

За положеннями ч. ч. 1, ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Діюче законодавство - ч.2, 4 ст.3 Сімейного кодексу України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні прав та обов'язки; сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Відповідно до вимог ч.2 ст.256 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян, якщо діючим законодавством не передбачено інший порядок їх встановлення.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Враховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують: 1) час придбання; 2) джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); 3) мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року № 6-2253цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Суд також враховує, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Крім того, суд враховує роз'яснення, викладені в п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при застосуванні ст.74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Суд також враховує вимоги ч.1 ст.62 Сімейного кодексу України, на яку посилається позивач, яка передбачає, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В судовому засіданні встановлено наступне.

З досліджених судом письмових документів встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 11 січня 1997 року по 14 травня 1998 року, що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища від 02.08.2016 року №00016945244 (т.1 а.с.44-45), а також, як визнано сторонами, та підтверджується долученим до матеріалів справи рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 12 липня 2016 року у справі №359/4327/16-ц ( т.1. а.с.9-10) перебували у повторному зареєстрованому шлюбі з 26 квітня 2013 року по дату набрання рішенням законної сили.

Від обох шлюбів у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилось двоє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 (т.1 а.с.8).

Свідоцтво про народження ОСОБА_3 суду надано не було, проте дана обставина повністю визнана сторонами, ними не оспорюється, та підтверджена показаннями допитаного в судовому засіданні в якості свідка самого повнолітнього ОСОБА_3.

Встановлено, що 11 січня 2008 року в м.Бориспіль відповідачем ОСОБА_2 було укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю «ТИАРА» Договір доручення №11/1-45 предметом якого здійснення повіреним за рахунок довірителя будівництво об'єкту, введення його в експлуатацію та передачу документів, необхідних для оформлення права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.50-58). Орієнтовна вартість об'єкта на момент підписання договору, визначена сторонами становить - 222660,00грн., а також вартість автономного опалення - 5000 грн.

Згідно з Додатковою угодою №1 до Договору доручення №11/1-45 від 11.01.2006 року, укладеної 28 грудня 2006 року в м.Бориспіль між відповідачем ОСОБА_2 та ТОВ «ТИАРА», відповідач зобов'язалась перерахувати належні до сплати кошти до 1 серпня 2008 року (т.1 а.с.59).

Як вбачається зі змісту Договору замісника повіреного №11/1-45 від 02 жовтня 2013 року, укладеного відповідачем ОСОБА_2 ТОВ «ТИАРА» та ТОВ «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант», замісник повіреного прийняв на себе зобов'язання за договором дорученням №11/1-45, укладеним між довірителем та повіреним 11 січня 2006 року щодо будівництва об'єкту будівництва - квартир АДРЕСА_2

Встановлено, що 02 листопада 2010 року в м.Борисполі між ТОВ «ТИАРА» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено Акт прийому-передачі майнових прав, за змістом якого Повірений передає, а Довіритель приймає майно та майнові права на нерухоме майно за будівельною адресою: АДРЕСА_2, 2-1 поверх, номер квартири згідно проекту - 53, кількість кімнат 1,, загальна площа згідно проекту 49,48кв., житлова площа згідно проекту -18,13 кв.м. (т.1 а.с.62).

Та обставина, що в ході будівництва об'єкта змінився номер квартири з №53 на №58, щодо якої укладався договір доручення, сторонами не оспорюється.

Згідно з квитанціями ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (т.1 а.с.67-82) відповідачем ОСОБА_2 сплачено в період з 27.12.2006 року по 28.05.2008 року включно за вищевказаним Договором доручення №11/1-45 від 11.01.2006 року 272962 гривні, в т.ч. 5000 грн. за автономне опалення. Суд також звертає увагу, що оплата здійснювалась в Оболонському районному відділенні Київської центральної філії АППБ «Аваль».

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна №64775336 від 01.087.2016 року право власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_2 на праві приватної власності з 22.01.2014 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія та номер 16688662 від 24.01.2014 року, видане реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області. (т.1 а.с.14-15)

Дослідивши надані суду докази, суд прийшов до переконання, що позивачем не доведено та дослідженими в судовому засіданні належними, допустимими і достатніми доказами спростовується, що після розірвання шлюбу 1998 році , сторони продовжували вести спільне господарство та проживали однією сім'єю в період до кінця 2010 року.

Так, ці обставини спростовуються показаннями допитаного в судовому засіданні свідка ОСОБА_3, який підтвердив, що після розірванню шлюбу батьків жив з дідусем і бабусею, в тому час як мати з 2003 року жила і працювала в м.Києві, приїжджала один раз на рік. Він також підтверджує, що мати почала жити з батьком у 2010 році, хоча він був проти, оскільки 13 років батька не було в їх житті. Також зазначає, що після народження сестри у 2013 році стосунки батьків стали погіршуватися.

Показаннями свідка ОСОБА_9, яка підтвердила, що її племінниця ОСОБА_2, відповідач у справі, в період 2003-2008 року проживала та працювала в м.Києві та за рахунок власних коштів та коштів, отриманих від тітки - ОСОБА_9, а також її іншої своєї тітки, дідуся та бабусі, оплатила вартість квартири.

Показаннями свідка ОСОБА_10, яка підтвердила, що з 2008 року відповідач винаймала квартиру в м.Борисполі в сестри свідка, постійно працювала, чоловіка не мала, весь час заощаджувала, пояснюючи, що має сина 9 років та виплачує вартість квартири.

Та обставина, що відповідач мала постійне місце роботи в період 2000-2016 року також підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу, наданими управлінням Пенсійного фонду (т.1 а.с.47-50), довідками ТОВ «Смарт-Фармація» (т.1 а.с.54,55).

З досліджених в судовому засіданні письмових доказів встановлено, що старший син сторін навчався в м.Свердловську Луганської області, зокрема в ліцеї №1 з 2012 по 2015 рік (а.с.140)

З досліджених в судовому засіданні долучених до справи щоденників сина сторін ОСОБА_3, в 9-му, 10 та 11 класі, навчаючись у ліцеї №1, зазначав місце проживання: АДРЕСА_3, а у 7 класі, навчаючись у шкоді №3, зазначав адресу - вул.Литвинова, 89 (т.1 а.с.210-211).

При цьому суд звертає увагу, що вул.Литвинова, 89 в м.Свердловськ, Луганської області - це адреса місця реєстрації відповідача, зазначена в Договорі дорученні №11/1-45 від 11 січня 2006 року (т.1 а.с.11-12,13), а АДРЕСА_3 - це будинок, що був придбаний матір'ю позивача ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня 2006 року (т.1 а.с.162-163).

Суд критично оцінює показання свідка ОСОБА_13 про те, що вона передала 10,5 тис.доларів США, отримані від продажу належного їй будинку синові на придбання квартири, а також пояснення позивача, що також з цією метою були отримані кошти в сумі 10тис. доларів США від ОСОБА_12 (т.1 а.с.106).

Так, будь-яких належних і допустимих доказів того, що свідок ОСОБА_11, дійсно отримала таку суму, суду надано не було, а за змістом укладеного договору купівлі-продажу від 10.11.2006, отримана свідком від продажу будинку в АДРЕСА_3 сума коштів становила 22700 гривень (т.1 а.с.107-108).

При цьому суд звертає увагу, що в грудні 2006 року січні, березні 2007 року свідок ОСОБА_11 зареєструвала право власності на два вантажні та один легковий автомобілі: ГАЗ-3307 1992 року випуску, ГАЗ-САЗ 1992 року випуску,ВАЗ 21150 2004 року випуску (т.1 а.с.114, 119).Будь-яких належних і допустимих доказів, що свідок ОСОБА_11 мала зазначену нею передану позивачу суму коштів, а також докази того, що отримані внаслідок продажу будинку кошти не були витрачені свідком на інші потреби, зокрема на придбання у власність зазначених транспортних засобів, суду надано не було.

Крім того, як встановлено з показів свідка ОСОБА_11 та пояснень позивача, нотаріально посвідченого договору дарування валютних цінностей укладено не було (ч.5 ст.719 ЦК України).

Відсутні також будь-які належні докази, що відповідач вклав отримані ним від матері та від свідка ОСОБА_12 кошти в сумі 10000 доларів США (т.1 а.с.106) на оплату вартості спірної квартири, оскільки з наданих відповідачем документів встановлено, що кошти вносились безпосередньо від імені відповідача ОСОБА_2 (т.1 а.с.67-82).

Доводи позивача, що він мав доходи від земельних ділянок, що знаходились у власності його матері та брата, їздив на заробітки до Російської Федерації, належними і допустимими доказами не доведені, а долучені позивачем докази такі доходи не доводять, та не спростовують висновків суду, що відсутні будь-які письмові докази, які б доводили факт проживання сторін однією сім'єю в період з моменту розірвання шлюбу у 1998 році до 2010 року, ведення ними спільного господарства, а також факт, що сплачені за спірну квартиру кошти були спільними коштами сторін.

За відсутності таких доказів, показання свідка ОСОБА_11, яка є матір'ю позивача, суд вважає недостатнім доказом для встановлення такого факту, та оскільки показання свідка спростовуються показаннями інших допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_3, свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також дослідженими судом вищенаведеними письмовими доказами які підтверджують факт, що відповідач на момент інвестування коштів у будівництво квартири, знаходилась, жила і працювала в м.Києві та в м.Борисполі Київської області.

Доводи позивача, що відповідач не мала особистих коштів для придбання квартири, спростовуються вищенаведеними показаннями свідка ОСОБА_9, а також самим фактом проведених відповідачем оплат (т1 а.с.67-82).

При цьому суд враховує, що сам факт оформлення права власності на спірну квартиру в січні 2014 року, тобто після реєстрації повторного шлюбу з позивачем, не є підставою для визнання цього майна, майнові права на яке було набуте відповідачем до шлюбу, їх з позивачем спільною сумісною власністю подружжя.

Так, відповідно до вимог п.п.1, 3 ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Щодо доводів позивача про те, що внаслідок проведеного за його кошти ремонту спірної квартири істотно збільшилась її ринкова вартість, що також є на його думку, підставою для визнання за ним права власності на ? частину квартири, суд приходить до висновку, що такі вимоги є необґрунтованими враховуючи наступні встановлені судом обставини.

Так, будь-яких належних доказів того, що в період перебування у повторному зареєстрованому з відповідачем шлюбі він отримав у власність майно або кошти, які в силу вимог ст. 57 Сімейного кодексу України слід вважати особистою власністю, суду надано не було.

Отже, витрачені на ремонт квартир кошти в силу вимог ст. 60 Сімейного кодексу України, є спільною сумісною власністю подружжя.

При цьому суд звертає увагу, що кошти, отримані за укладеними одним з подружжя угодами, в інтересах сім'ї, є також спільною власністю подружжя (ч.3 ст.61 Сімейного кодексу України).

З урахуванням викладеного, суд не може погодитись з тим, що усі покращення, що були здійсненні внаслідок проведеного ремонту, є особистим внеском позивача у збільшення вартості спірної квартири.

Крім того, згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи №173-01 від 18.07.2017 року (т.2 а.с.21-95) дійсна (ринкова) вартість ремонтно-будівельних робіт, виконаних в квартирі АДРЕСА_3 на час проведення дослідження 10.07.2017 року становить 289865 грн., а дійсна (ринкова) вартість квартири на цю ж дату за умови відсутності виконаних в ній ремонтних робіт, - 583315 грн.

Таким чином, вартість ремонтних робіт не є співмірною з вартістю квартири, отже, відсутні підстави стверджувати, що спірна квартира істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя або затрат позивача.

При цьому суд також наголошує, що з урахуванням вищенаведених вимог закону, за відсутності належних і допустимих доказів протилежного, лише половина із затрат на ремонт квартири може вважатися особистими затратами позивача.

Та обставина, що ремонт квартири проводився позивачем в інтересах сім'ї є та обставина, що позивач зареєстрований в спірній квартирі з 30.10.2015 році, та, як визнано сторонами, постійно проживає в спірній квартирі, в той час, як відповідач з моменту розірвання шлюбу в квартирі не проживає.

Враховуючи наведене, суд прийшов до висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги ним не доведені та є безпідставними, в зв'язку з чим в задоволенні позову має бути відмовлено, а зустрічний позов підлягає задоволенню на підставі ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України, оскільки майнові права на квартиру відповідачем було набуто до шлюбу.

Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України понесені позивачем витрати по сплаті судового збору та на проведення судової експертизи в зв'язку з відмовою в задоволенні позову відшкодуванню не підлягають, а понесені відповідачем витрати по сплаті судового збору в сумі 551 гривня 20 копійок (т.1 а.с.37) пдлягають стягненню з позивача на її користь.

Крім того, оскільки суд відстрочив відповідачу сплату судового збору до ухвалення судового рішення, враховуючи роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (п.31 Постанови №10 від 17.10.2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах») недоплачену відповідачем суму судового збору в розмірі 3582 гривні 80 копійок слід стягнути з позивача (відповідача за зустрічним позовом) у дохід Державного бюджету України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 61, 88, 209, 212, 214, 215 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ - відмовити повністю.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 551 гривня 20 копійок,

Стягнути з ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3582 гривні 80 копійок (три тисячі п'ятсот вісімдесят дві гривні вісімдесят копійок) на користь держави.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга Апеляційному суду Київської області через Бориспільський міськрайонний суд протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які не були присутні у судовому засіданні під час оголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя І.В.Муранова-Лесів