Рішення № 70453927, 16.11.2017, Солонянський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 192/1945/16-ц

Провадження № 2/192/22/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" листопада 2017 р. СОЛОНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого – судді Щербини Н.О.,

за участю секретаря судового засідання - Савчукової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Солоне цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Солонянської районної ради Дніпропетровської області, третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсними рішень та розпорядження,

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_3, з урахуванням уточнень від 26 липня 2016 року, 14 грудня 2016 року та 22 грудня 2016 року, звернувся до суду з позовом про визнання недійсним розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації від 11 квітня 1996 року №226-р та рішення №6-6/ХХІІІ сесії Солонянської районної ради від 17 березня 1999 року в частині передачі ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 11,1 га за рахунок земель Василівської сільської ради, а також просив поновити строк на оскарження дій суб’єкта владних повноважень, як пропущений з поважних причин.

На обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 17 березня 1992 року рішенням ІХ сесії ХХІ-го скликання Солонянської районної ради народних депутатів ОСОБА_1 було надано у довічне успадкування, володіння для ведення селянського господарства земельну ділянку площею 11,1 га за рахунок земель Василівської сільської ради. 14 жовтня 1994 року на підставі вказаного рішення ОСОБА_1 отримав Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 11,1 га із встановленням меж та використовував надану йому земельну ділянку за цільовим призначенням – для ведення фермерського господарства. У 1995 році ОСОБА_1 вирішив припинити зайняття фермерством, у зв’язку з чим звернувся до Солонянської районної державної адміністрації з заявою про закриття його фермерського господарства «Дніпрельстан». На підставі цієї заяви було ліквідовано його фермерське господарство. Інших заяв, а тим більше заяви про відмову від земельної ділянки площею 11,1 га позивач до райдержадміністрації не подавав, Державний акт на право постійного користування землею у нього ніким не вилучався, а тому він продовжував користуватися цією земельною ділянкою. За усною домовленістю із його знайомим - ОСОБА_2 позивач передав йому для використання свою земельну ділянку площею 11,1 га. На теперішній час ОСОБА_1, маючи намір відновити зайняття фермерством, у вересні 2015 року звернувся до відділу Держземагенства у Солонянському районі з запитом стосовно внесення його земельної ділянки площею 11,1 га до кадастрового обліку. На це звернення він отримав відповідь, що земельна ділянка площею 11,1 га сільськогосподарського призначення за адресою: Солонянський район, Василівська сільська рада, яка належить йому на підставі Державного акта, внесена до системи ДЗК за кадастровим номером: 1225081500:02:002:0006.

В позові зазначено, що на початку квітня 2016 року ОСОБА_1 із отриманого позову від ОСОБА_2 і наданих до нього документів дізнався, що останній подав до суду позов про визнання Державного акта про право постійного користування земельною ділянкою площею 11,1 га, виданого на ім’я ОСОБА_1 недійсним. Свою позовну вимогу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що згідно розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації №226-р від 11 квітня 1996 року у ОСОБА_1 було вилучено земельну ділянку площею 11,1 га, нібито за його добровільної відмови від її подальшого використання. Про таке розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації №226-р від 11 квітня 1996 року ОСОБА_1 дізнався лише в квітні 2016 року, після отримання копії позовної заяви з додатками до неї, серед яких була ксерокопія вказаного розпорядження, а тому не мав змоги своєчасно оскаржити його. Тому вважає, що строк на оскарження дій суб’єкта владних повноважень ОСОБА_1 пропущено з поважних причин.

В позові також зазначено, що ОСОБА_1 ані до Солонянської районної ради, ані до Солонянської районної державної адміністрації із заявами про добровільну відмову від подальшого використання земельної ділянки не звертався. Крім того, ніхто із суб’єктів, вказаних в ст.31 ЗК України, а саме: Верховна рада України або будь-яка місцева рада народних депутатів, не звертались до ОСОБА_1, як до користувача земельною ділянкою, з пропозицією надати згоду на вилучення у нього цієї земельної ділянки саме на потреби, визначені цією статтею.

Позивач посилається на те що Главою 4 ЗК України (в редакції 1992 року) чітко було врегульовано процедуру вилучення (викуп) земель. Жодної з умов, передбачених ст.ст.31-34 ЗК України, на час прийняття головою Солонянської районної державної адміністрації розпорядження №226-р від 11 квітня 1996 року не було, а отже потреб у вилученні у ОСОБА_1 земельної ділянки також не було. Таким чином, голова Солонянської районної державної адміністрації не мав правових підстав для прийняття розпорядження №226-р від 11 квітня 1996 року «Про вилучення землі у ОСОБА_1А.», оскільки питання про припинення права приватної власності на землю є виключною компетенцією відповідної ради народних депутатів.

Також із наданих ОСОБА_2 до поданої ним позовної заяви слідує, що 17 березня 1999 року рішенням VІ сесії ХХІІІ скликання Солонянської районної ради, належна ОСОБА_1 земельна ділянка площею 11,1 га була передана ОСОБА_2 в постійне користування з видачею йому 19 липня 2000 року Державного акта серії ДП Сл №000143. Позивач вважає, що вказане рішення Солонянської районної ради, в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 11,1 га в постійне користування, є недійсним, внаслідок того, що вилучення цієї земельної ділянки у ОСОБА_1 було проведено незаконно, всупереч Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та чинному земельному законодавству. З цих підстав позивач вважає, що Державний акт серії ДП Сл №000143 на земельну ділянку площею 11,1 га за рахунок земель Василівської селищної ради, виданий 19 липня 2000 року в постійне користування ОСОБА_2 підлягає анулюванню.

В судові засідання позивач ОСОБА_1, який належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи через свого представника – адвоката ОСОБА_4 - не з’явився, причини неявки суду не повідомляв, а тому суд ухвалив здійснювати розгляд справи за його відсутності за умови захисту його інтересів повноважним представником – адвокатом ОСОБА_3

Представник позивача – адвокат ОСОБА_3, який діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 03 листопада 2015 року (а.с.18), в судових засіданнях позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити з підстав порушення порядку прийняття оскаржуваних розпорядження та рішення. Зазначив, що ОСОБА_1 в 1995 році вирішив припинити займатися фермерством, ліквідував СФГ, а земельну ділянку надав в користування ОСОБА_2 Проте в 2015 році ОСОБА_1 вирішив відновити ведення селянського фермерського господарства, звернувся із заявами про розробку технічної документації, а його земельній ділянці площею 11,1 га присвоїли кадастровий номер. Про розпорядження РДА, яким нібито у нього вилучили земельну ділянку, він дізнався випадково в 2016 році, коли отримав позов від ОСОБА_2

Представник позивача вважає, що виключно місцеві ради могли вирішувати питання розпорядження землями, а не РДА. Земельний кодекс України в редакції 1990 року не містить таких положень щодо повноважень РДА, як і ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування», а такі повноваження не можуть передаватися РДА. Оскільки ОСОБА_1 заяви про добровільну відмову від користування земельною ділянкою не писав, його згоди щодо вилучення такої земельної ділянки від нього не отримували, тому розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації від 11 квітня 1996 року №226-р слід визнати недійсним. В той же час, оскільки саме за результатами прийнятого розпорядження земля площею 11,1 га була передана в землі запасу, а потім передана в користування ОСОБА_2, тому недійсним необхідно також визнати і рішення №6-6/ХХІІІ сесії Солонянської районної ради від 17 березня 1999 року в частині передачі ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 11,1 га, як прийняте за наслідками недійсного розпорядження.

Представник Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області – ОСОБА_5, яка діє на підставі довіреності від 17 жовтня 2017 року (а.с.56,57), в судових засіданнях позов не визнала, просила відмовити в його задоволенні на підставі того, що Державний акт на право постійного користування землею від 14 жовтня 1994 року, виданий позивачу ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства, а системний аналіз законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що право користування земельною ділянкою, надане ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, переходить до самого фермерського господарства з моменту його створення та реєстрації. При цьому, безумовною умовою для створення та реєстрації такого господарства як юридичної особи є отримання Державного акта на право користування земельною ділянкою громадянином - засновником селянського (фермерського) господарства. Саме новоутворена юридична особа, а не фізична особа, є платником усіх передбачених законодавством податків та зборів, у тому числі плати за землю та орендної плати, і, відповідно, є законним користувачем земельної ділянки та приймає на себе всі права та обов'язки землекористувача, визначені Земельним кодексом України. Представник відповідача вважає, що доводи ОСОБА_1 про те, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження РДА від 11 квітня 1996 року від нього не надходило заяви про добровільну відмову від користування земельною ділянкою, наданою йому на підставі Державного акта на право постійного користування від 14 жовтня 1994 року, є безпідставними, а Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою на ім`я ОСОБА_1 втратив свою дію у зв’язку з припиненням діяльності юридичної особи, оскільки був виданий на земельну ділянку, надану для ведення фермерського господарства, у зв’язку з чим позивач не зможе використовувати земельну ділянку за тим призначенням, яке вказано в Державному акті.

Також представник відповідача зазначає, що ОСОБА_1 був обізнаний про оскаржуване ним розпорядження РДА та саме на його виконання 28 серпня 1996 року подав заяву про закриття СФГ «Дніпрельстан». Отже, ОСОБА_1 усвідомлював факт припинення права постійного користування на спірну земельну ділянку, не заперечував проти цього, бажав настання відповідних правових наслідків у вигляді позбавлення права користування нею, що свідчить про наявність волевиявлення позивача про припинення права постійного користування земельною ділянкою, площею 11,1 га для ведення селянського (фермерського) господарства на території Василівської сільської ради Солоняського району. Посилання позивача на те, що голова Солоняської райдержадміністрації не мав правових підстав для винесення оскаржуваного розпорядження, спростовуються положеннями ст.3 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якими повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

З копії рішення Солонянської районної ради народних депутатів №2-ІІІ/ХХІ від 25 грудня 1995 року убачається, що у зв’язку з ліквідацією райвиконкому повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок, що віднесені до компетенції районної ради, згідно зі ст.ст.11,17,18,19,31,77,79 Земельного кодексу України передані райдержадміністрації. Отже, оскаржуване розпорядження прийнято головою Солонянської РДА в межах наданих йому повноважень.

Представник відповідача також вважає, що підстави для задоволення позову в частині скасування розпорядження голови Солонянської РДА №226-р від 11 квітня 1996 року відсутні, оскільки особисті права ОСОБА_1 при прийнятті оскаржуваного розпорядження порушені не були. Доводи позивача про те, що він не пропустив строк позовної давності, є безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи, оскільки на час звернення з позовом до суду минув встановлений ст.257 ЦК України трирічний строк позовної давності, оскільки розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 11 квітня 1996 року № 226-р є актом публічної дії. ОСОБА_5 зазначала, що позивач звернувся до Солонянського районного суду Дніпропетровської області після спливу строку позовної давності, яка згідно ст. 257 ЦК України становить три роки, а згідно із ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови в позові, тому просить суд у задоволенні вимог позивача до Солонянської райдержадміністрації щодо визнання недійсним розпорядження голови Солонянської райдержадміністрації № 226-р від 11 квітня 1996 року «Про вилучення у ОСОБА_1 земельної ділянки 11.1 га» відмовити через пропуск строку позовної давності.

Представник Солонянської районної ради Дніпропетровської області – ОСОБА_6, яка діє на підставі довіреності від 17 січня 2017 року (а.с.215,т.1), в судових засіданнях позов не визнала, просила відмовити в його задоволені на підставі того, що рішення №6-6/ХХІІІ сесії Солонянської районної ради від 17 березня 1999 року в частині передачі ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 11,1 га було прийнято у відповідності до чинного на той час законодавства, а ОСОБА_2 виконав всі вимоги щодо складання проекту відведення земельної ділянки, яка не була на той час у користуванні третіх осіб, а перебувала в землях запасу. Позивач же в свою чергу з 1996 року не користувався земельною ділянкою, написав заяву про припинення діяльності СФГ, що відповідно до п. 3 ст. 27 ЗК України є підставою для припинення права користування земельною ділянкою. У позивача земельна ділянка була вилучена за його заявою, передана до земель запасу, у зв’язку з чим його було зобов’язано припинити діяльність СФГ, а тому представник відповідача вважає, що позивач був обізнаний про наявність оскаржуваного розпорядження, звернувся до суду з пропуском строку позовної давності. Просила на цій підставі відмовити в задоволенні позову.

Представник третьої особи – ОСОБА_7, яка діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08 вересня 2015 року (а.с.37,т.1), в судових засіданнях просила відмовити в задоволенні позову, на підставі наступного. В ЗК України 1990 року підставами для вилучення земельних ділянок є припинення діяльності СФГ, а також не сплата податків та не цільове використання земельної ділянки є підставою для вилучення земельної ділянки. ОСОБА_2 в 2000 році зареєстрував СФГ «Базис» та користується земельною ділянкою площею 38,6 га, сплачує земельний податок. Згідно ст. 3 ЗК України в редакції 1990 року, районі ради мали право делегувати свої повноваження, про що є відповідне рішення від 25 грудня 1996 року, а тому земля у ОСОБА_1 була вилучена РДА саме на підставі того, що районна рада делегувала свої повноваження в частині вилучення земельних ділянок, і земля була передана до земель запасу. ОСОБА_7 посилалася на те, що позивач протягом останніх 20 років не користується земельною ділянкою, а про оскаржуване розпорядження РДА йому було відомо ще під час його прийняття. Тому вважає, що позивач пропустив строк позовної давності без поважних причин. Також представник третьої особи вважає, що позивач самостійно виконав оскаржуване рішення, яке є рішенням індивідуальної дії та вичерпує свою дію саме виконанням його позивачем, який припинив діяльність СФГ, податкову звітність не подавав, податків на землю не сплачував. В свою чергу ОСОБА_2 отримав на законних підставах земельну ділянку, яку використовує за призначенням, а тому підстави для визнання недійсним рішення про передачу йому в користування такої землі - відсутні. Просила застосувати строк позовної давності та відмовити в задоволенні позову, а в судових дебатах вважала що позов слід розглядати за правилами КАС України, а не ЦПК України. Також під час судових дебатів посилалась на те, що оскільки земельну ділянку ОСОБА_1 отримав для ведення СФГ, то належним позивачем по справі повинно бути саме СФГ «Дніпрельстан», а не ОСОБА_1 як фізична особа.

Свідок ОСОБА_8 в судових засіданнях 31 липня та 11 серпня 2017 року пояснив, що він 07 липня 1992 року був призначений на посаду начальника відділу земельних ресурсів Солонянської районної державної адміністрації, а 27 листопада 1996 року відділ земельних ресурсів Солонянської районної державної адміністрації перейменовано на Солонянський районний відділ земельних ресурсів Дніпропетровської області (а.с.42, т.1). Працював на вказаній посаді до 15 грудня 2011 року. Свідок пояснив, що ОСОБА_1 в 1992-1993 роках отримав земельну ділянку для ведення СФГ, а через деякий час відмовився від вказаної земельної ділянки, мотивуючи свою відмову тим, що в нього недостатньо коштів та техніки для обробітку земельної ділянки. Земельна ділянка у нього була вилучена та передана до земель запасу. Із заявою про виділення земельної ділянки звернувся ОСОБА_2, і йому було виділено земельну ділянку. Свідок також пояснив суду, що районна державна адміністрація за добровільною відмовою ОСОБА_1 від земельної ділянки мала повноваження вилучати таку земельну ділянку, оскільки районна рада передала такі повноваження райдержадміністрації на підставі ст.3 Земельного Кодексу в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних відносин, а ОСОБА_1А було відомо про вилучення у нього земельної ділянки згідно поданої ним заяви. Без такої його заяви вилучити у нього земельну ділянку було б неможливо. Заява ОСОБА_1 про відмову від земельної ділянки надійшла до відділу земельних ресурсів, а не до райдержадміністрації, та на цій заяві стоїть його (свідка ОСОБА_8А.) резолюція про вилучення земельної ділянки. На той час у відділі працював він та ще одна особа. Ніякого порядку реєстрації заяв не було. Також свідок пояснив суду, що ОСОБА_1 добровільно відмовився від земельної ділянки та протягом 20 років не заявляв будь-яких вимог до цієї земельної ділянки. Про те, чи писав ОСОБА_1 ще заяви відносно даної земельної ділянки, свідку не відомо. У довідці форми 6-зем від 24 травня 2016 року за №411, у якій відображається статистична звітність щодо земельних ділянок, містяться відомості про два Державні акти, видані на ім’я ОСОБА_1 і на ім’я ОСОБА_2, але після вилучення земельної ділянки у ОСОБА_1 у довідку форми 6-зем вносились зміни, а тому ОСОБА_1А у звітності не значиться. Відмітку у статистичній звітності свідок здійснював після того, як до відділу земельних ресурсів надійшло розпорядження райдержадміністрації. Свідку не відомо хто і як повинен був на той час контролювати виконання рішення районної державної адміністрації. Також він не пам’ятає, чи повідомила райдержадміністрація ОСОБА_1 про вилучення у нього земельної ділянки.

Суд, заслухавши пояснення сторін, свідка, дослідивши наявні у справі та надані сторонами у судовому засіданні докази, приходить до наступного висновку.

Положеннями ч.1 ст. 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень ст.ст.10,11,60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, при цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень, крім випадків встановлених цим законом.

Згідно ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з ч. 3 ст. 152 ЗК України, зокрема шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Судом встановлено, що рішенням Солонянської районної ради Дніпропетровської області від 17 березня 1992 року ОСОБА_1 було надано у довічне успадковуване володіння для ведення селянського фермерського господарства (далі - СФГ) земельну ділянку площею 11,1 га на території Василівської сільської ради (а.с.9-10, т.1), а 14 квітня 1994 року позивачу видано Державний акт на право постійного користування серії ДП Сл№000011 (а.с.11, т.1).

21 грудня 1994 року згідно розпорядження Солонянської районної державної адміністрації № 219 (а.с.12,т.1) було зареєстровано СФГ «Дніпрельстан», головою якого є ОСОБА_1

Згідно розпорядження Солонянської районної державної адміністрації (далі - РДА) № 226-р від 11 квітня 1996 року було вилучено землі, надані для ведення СФГ, в тому числі і у ОСОБА_9 на підставі заяви про добровільну відмову від наданих раніше земель у відповідності до рішення районної ради від 25 грудня 1995 року №2-ІІ/ХХІІ (а.с.12, зворот, т.1).

Згідно з постановою Пленуму ВСУ від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 Земельного кодексу України, глав 27, 33, 34 Цивільного кодексу України, статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам (підсудні) справи за заявами, зокрема: з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених ЗК підстав; про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.

Крім того, відповідно до п. 7 постанови Пленуму ВСУ від 01 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, вказаний спір підлягає розгляду в порядку ЦПК України, а не КАС України у зв’язку з чим суд не приймає посилання представника третьої особи стосовно того, що вказаний спір слід розглядати в порядку КАС України.

Щодо посилань представників відповідачів та третьої особи стосовно неналежного позивача у справі, суд зазначає, що згідно положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до п.п.44, 47, 48 рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) Уряд доводив, що ця скарга є несумісною ratione personae із зазначеним положенням, оскільки саме фермерське господарство заявника, а не він особисто, було стороною відповідного провадження. Тому це провадження не стосувалося визначення цивільних прав та обов'язків заявника. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що рішення суду 1994 року було ухвалено на користь фермерського господарства заявника, а не його самого як фізичної особи. Він також зауважує, що відповідно до чинного на той час Закону «Про селянське (фермерське) господарство» заявник міг бути власником фермерського господарства одноособово або спільно з родичами (див. вище пункт 36). Проте з матеріалів справи неясно, чи були його родичі офіційними членами його фермерського господарства. З іншого боку, навіть якщо припустити, що заявник не був одноосібним власником фермерського господарства, відповідно до чинного на той час закону майном фермерського господарства володіли, користувались і розпоряджались усі його члени за взаємною домовленістю (див. вище пункт 39). Крім того, вартий уваги той факт, що лише заявник діяв від імені фермерського господарства у взаємовідносинах з органами влади, тоді як інші члени фермерського господарства (якщо такі були) ніколи не заперечували його позиції. Врешті-решт, у 1992 році саме на його ім'я як фізичної особи йому було виділено спірну земельну ділянку і також на своє ім'я він отримав Державний акт на право користування землею. За цих обставин неприроднім був би висновок, що провадження, у результаті якого було підтверджено право фермерського господарства заявника на земельну ділянку, не було визначальним для цивільних прав і обов'язків заявника. Відповідно заявник може вважати себе потерпілим від невиконання рішення суду 1994 року. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.

На підставі вказаної норми права суд вважає, що ОСОБА_1 є належним позивачем у справі.

Оскільки правовідносини з приводу виділення та вилучення земельної ділянки у позивача виникли в 1990-х роках, то суд вважає що до спірних правовідносин слід застосовувати положення ЗК України в редакції 1990 року (далі – ЗК України).

Відповідно до ст. 43 ЗК України права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на земельну ділянку або права користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених статтями 27 і 28 цього Кодексу. Втручання в діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства. Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Судом під час розгляду справи було встановлено, що відповідно до ст. 3 ЗК України розпоряджалися землями саме Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передавали землі у власність або надавали у користування та вилучали їх відповідно до положень вказаного Кодексу. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів могли передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Судом встановлено, що відповідно до рішення Солонянської районної ради Дніпропетровської області від 25 грудня 1995 року (а.с.130, т.1) у зв’язку з ліквідацією райвиконкому були передані повноваження райдержадміністрації щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок, що віднесені до компетенції районної Ради згідно зі ст. ст. 11,17,18,19,31,77,79 ЗК України.

Згідно ст. 31 ЗК України вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів.

В судових засіданнях було встановлено що позивач ОСОБА_1 такої згоди не надавав, оскільки його представник заперечував факт написання такої заяви позивачем, а відповідачі не надали суду належних та допустимих доказів на спростування пояснень позивача та його представника, а відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, а доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Крім того, ст. 31 ЗК передбачає, що вилучення земель провадиться за рішенням сільської, селищної Ради народних депутатів для конкретних, перелічених в статті потреб. Проте жодна з цих потреб не зазначена в оскаржуваному розпорядженні районної державної адміністрації, а зазначено що підставою для вилучення є добровільна відмова ОСОБА_1 від раніше наданих земель.

Так, ст. 29 ЗК України містить положення, згідно якого припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів. Такі повноваження можуть бути делеговані райдержадміністраціям на підставі ст. 3 цього Кодексу. Проте в рішенні від 25 грудня 1995 року у переліку статей ЗК України, повноваження які були делеговані, відсутнє посилання на ст. 29 ЗК України, тобто на припинення права власності на землю або права користування саме за добровільною відмовою. Процедури припинення за добровільною відмовою та процедура вилучення земельної ділянки за згодою власника є різними за правовою природою.

Під час розгляду справи відповідачами та представником третьої особи не було доведено суду факт особистого написання позивачем заяви про добровільну відмову від раніше наданих земель, копія якої міститься в матеріалах справи (а.с.231,т.1), а про необхідність подавати належні докази, можливість їх витребування судом неодноразово роз’яснювалося в судових засіданнях та суд сприяв витребуванню таких доказів за клопотаннями сторін. Проте надані суду матеріли, як і покази свідка ОСОБА_8 не можуть бути прийняти в якості належних та допустимих доказів написання особисто позивачем такої заяви, оскільки покази свідка не можуть свідчити про існування документа, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Будь-яких інших доказів щодо написання ОСОБА_1 такої заяви відповідачі та третя особа не надали, за умови заперечення такого факту самим позивачем, а суд критично ставиться до факту існування такої заяви з огляду на виникнення спору з цього приводу між сторонами.

Також суд критично розцінює надану сторонами копію заяви ОСОБА_1 від 11 березня 1996 року (а.с.231, т.1) про відмову від земельної ділянки, з тих підстав, що суду не відомо джерело її отримання, а в матеріалах справи міститься інша заява ОСОБА_1 про припинення діяльності СФГ від 28 серпня 1996 року (а.с.128,т.1), яка завірена архівнім відділом Солонянської РДА та збереглася до часу розгляду справи і за датою написання відноситься до проміжку часу написання також і заяви про добровільну відмову від земельної ділянки від 11 березня 1996 року. Проте представники відповідачів, третьої особи та свідок не змоги пояснити суду причини відсутності будь-яких доказів існування такої заяви, її реєстрації, зберігання в архіві РДА чи іншої організації, або знищення з архіву за умови наявності іншої заяви ОСОБА_1 від 28 серпня 1996 року, яка збереглася до часу розгляду справи.

Згідно п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Суд не заперечує, що відповідно до ст. 3 ЗК України рада мала право щодо передачі своїх повноважень до РДА, проте вважає, що не зазначення в розпорядженні РДА від 25 грудня 1995 року в переліку статей саме ст. 29 цього Кодексу, на підставі якої відбувається припинення права власності у разі добровільної відмови власника землі, виключало повноваження РДА щодо вилучення земельних ділянок на підставі добровільної заяви відповідно до ст. 31 ЗК України.

В п.п.70,71 рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) зазначено, що аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Крім того, відповідно до п.п.37-39 рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Заява № 44237/98) зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду при здійсненні будь-якого втручання має забезпечуватися «справедливий баланс» між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основоположних прав відповідної особи. Вимога забезпечення такого балансу знаходить своє відображення у всій структурі статті 1 Першого протоколу, включно з її другою частиною. Отже, має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленими цілями. Крім того, як і в інших сферах соціальної, фінансової чи економічної політики, при впровадженні законів, які регулюють майнові та договірні правовідносини, національні органи влади користуються певним полем розсуду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «"АГОСІ" проти Сполученого Королівства» (AGOSI v. the United Kingdom) від 24 жовтня 1986 року, серія А, № 108, п. 52). Уряд наголошував у цій справі на важливості дотримання принципу ultra vires, який служить гарантією проти зловживань владою з боку місцевих та інших заснованих за законодавством органів, не дозволяючи їм виходити за межі своєї компетенції, передбаченої національним законом. Суд не заперечує мети чи корисності цього принципу, що справді відповідає принципу верховенства права, на якому ґрунтується більшість положень самої Конвенції. Однак Суд не переконався в тому, що при застосуванні цього принципу у справі, що розглядається, забезпечується дотримання принципу пропорційності. Суд зауважує, що з метою виконання покладених на них функцій місцеві органи влади неминуче вирішують питання, пов’язані з укладенням договорів приватноправового характеру зі звичайними громадянами, але не всі з цих функцій стосуються питань, що становлять життєво важливий суспільний інтерес. У цій справі місцевий орган влади уклав орендний договір, не усвідомлюючи при цьому, що при здійсненні таких повноважень він не мав права погоджуватися на включення до договору умови про можливість продовження строку оренди. Зрештою, однак, він отримав передбачені цим договором орендні платежі, а коли справа дійшла до продовження строку оренди, скористався можливістю домовитися про підвищення розміру орендної плати за землю. Ніщо не вказує на те, що місцевий орган влади діяв всупереч суспільним інтересам, коли в зазначений спосіб розпорядився майном, що перебувало в його управлінні, або що реалізація договірної умови про продовження строку оренди могла б завдати шкоди інтересам тієї чи іншої третьої особи або інтересам виконання цим органом якихось інших передбачених законом функцій. Внесені згодом поправки до законодавства також свідчать про те, що в діях місцевого органу влади при включенні зазначеної умови до договору, не було нічого такого, що само по собі свідчило б про їх неприйнятність чи недоцільність (див. пункт 26).

На підставі зазначеного суд вважає, що помилки державних органів, органів місцевого самоврядування, які були допущені під час прийняття оскаржуваних рішень та розпоряджень не повинні порушувати права громадян.

Суд не погоджується з посиланням представника РДА стосовно того, що ОСОБА_1 добровільно відмовився від наданої йому земельної ділянки, оскільки представник позивача заперечував написання такої заяви, а відповідач не зміг довести суду існування такої заяви та підстави отримання РДА повноважень для вилучення землі на підставі ст. 29 ЗК України, в той час як вилучення землі регулюється ст. 31 ЗК України. Посилання представника відповідача стосовно того, що ОСОБА_1 припинив діяльність СФГ, про що написав відповідну заяву та було прийнято відповідне розпорядження не приймаються судом, оскільки не стосуються підстав заявленого позову, а вилучення землі відбувалося саме з підстави написання добровільної заяви про відмову від земельної ділянки, а не з підстав припинення діяльності СФГ, що є підставою для припинення права користування землею, яка міститься в п. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК України та яка не зазначена в оскаржуваному розпорядженні РДА.

Також суд не приймає доводи представника третьої особи щодо втрати ОСОБА_1 інтересу до земельної ділянки, не сплати ним податку, не подання звітності, оскільки такі підстави також передбачені ст. 27 ЗК України та не були підставою для вилучення землі у ОСОБА_1 на підставі оскаржуваного розпорядження районної державної адміністрації.

Щодо позовних вимог про визнання недійним рішення №6-6/ХХІІІ Солонянської районної ради від 17 березня 1999 року в частині передачі ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 11,1 га за рахунок земель Василівської сільської ради, то суд вважає, що оскільки згідно листа Державної інспекції сільського господарства в Дніпропетровській області від 02 червня 2016 року (а.с.81-82, т.1) вилучена у ОСОБА_1 земельна ділянка площею 11,1 га була зарахована до земель запасу, а згодом надана ОСОБА_2, що також не заперечувалося сторонами по справі та підтверджується відповідною техгн7ічною документацією (а.с.75-80, 96-111, т.1), то такі вимоги також підлягають задоволенню як похідні від вимог про визнання недійсним оскаржуваного розпорядження районного державної адміністрації.

Тому суд вважає, що заявлені позовні вимоги з підстав порушення порядку та процедури вилучення земельної ділянки у ОСОБА_9 згідно розпорядження РДА від 11 квітня 1996 року є такими, що підлягають задоволенню.

Стосовно застосування строку позовної давності, то суд посилається на те, що в судовому зсіданні відповідачами та представником третьої особи не було доведено суду той факт, що позивач був обізнаний про існування оскаржуваного розпорядження РДА та рішення ради на час їх прийняття, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обізнаність та визнання представником позивача написання заяви про припинення діяльності СФГ «Дніпрельстан» від 28 серпня 1996 року не може свідчити про обізнаність позивача саме щодо існування оскаржуваного розпорядження РДА від 11 квітня 1996 року та рішення ради, лише на тій підставі, що вони датовані приблизно одним проміжком часу, про що зазначали відповідачі та третя особа. Будь-яких належних та допустимих доказів щодо обізнаності позивача про існування такого розпорядження та рішення до 2016 року, коли він дізнався про їх існування з позову ОСОБА_2 про скасування Державного акту, суду не надано.

Тому суд вважає за необхідне відповідно до положень ч. 6 ст. 267 ЦК України визнати поважними причини пропущення ОСОБА_1 строку позовної давності для захисту порушеного права. Посилання представника третьої особи на ч. 1 вказаної статті не приймаються судом, оскільки позивач не виконував будь-яких зобов’язань після спливу строку позовної давності, а навпаки звернувся до суду з позовом про оскарження розпорядження та рішення, які він вважає недійсними.

У зв’язку із задоволенням позовних вимог, витрати по сплаті судового збору слід стягнути з відповідачів в рівних частках на користь позивача відповідно до ст. 88 ЦПК України.

На підставі ст.ст.15,267,393 ЦК України; ст.ст.3,4,11,17,18,19,27,28,29,31,77,79, 152 Земельного Кодексу України (в редакції 1990 року); Законом України Закону України «Про місцеве самоврядування», керуючись ст.ст. 3,10,11,60, 88, 209, 212-216 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Визнати поважними причини пропущення ОСОБА_1 строку позовної давності для захисту порушеного права.

Позов ОСОБА_1 до Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Солонянської районної ради Дніпропетровської області, третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсними рішень та розпорядження – задовольнити.

Визнати недійсним розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №226-р від 11 квітня 1996 року в частині вилучення у ОСОБА_1 земельної ділянки площею 11,1 га (фермерське господарство «Дніпрельстан»), Василівська сільська рада.

Визнати недійсним рішення №6-6/ХХІІІ Солонянської районної ради від 17 березня 1999 року в частині передачі ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 11,1 га за рахунок земель Василівської сільської ради.

Стягнути з Солонянської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Солонянської районної ради Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 по 551 (п’ятсот п’ятдесят одній ) гривні 20 копійок судового збору.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Дніпропетровської області через Солонянський районний суд Дніпропетровської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення складено 23 листопада 2017 року.

Головуючий: суддя Н. О. Щербина