Постанова № 70377697, 14.11.2017, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2017 року м.Житомир справа № 806/2815/17

категорія 6.2

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Токаревої М.С.,

секретар судового засідання Мельниченко О.В.,

за участю: представників позивача та відповідача

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії. В обґрунтування позову позивач зазначив, що 15.05.2017 він звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням у якому просив надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га. для ведення особистого селянського господарства у власність за межами населеного пункту на території Бабичівської сільської ради Пулинського району Житомирської області. За результатами розгляду даного клопотання на адресу позивача надійшов лист Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 22.06.2017 №В-7308/0-6385/6-17 повідомило ОСОБА_1, що відмовляє у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, так як в поданому пакеті документів містяться копії довіреності, яка не має юридичної сили. Не погоджуючись із такою позицією Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області позивач оскаржив її до суду. Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 05.09.2017 у справі №806/2031/17 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській в надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оформлену листом від 22.06.2017 № В-7208/0-6385/6-17, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою від 15.05.2017 (вхідний № В-7308/0/5-17 від 22.05.2017) та прийняти рішення відповідно до вимог Земельного кодексу України. Проте, відповідачем на адресу ОСОБА_1 було направлено лист від 20.09.2017 №В-7308/0-10515/6-17 у якому, з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017, вказано, що земельна ділянка на яку претендує позивач не увійшла до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані громадянам у 3 кварталі 2017 року на території Житомирської області, а тому відповідач відмовляє у задоволенні заяви позивача, оскільки за його твердженням місце розташування об'єкта не відповідає вимогам законів.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві та просив позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав та заперечував щодо його задоволення з підстав викладених у письмових запереченнях.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.

У ході судового розгляду встановлено, що 15.05.2017 ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням у якому просила надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га. дляведення осорбистого селянського господарства у власність за межами населеного пункту на території Бабичівської сільської ради Пулинського району Житомирської області.

За результатами розгляду даного клопотання на адресу позивача надійшов лист Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 22.06.2017 №В-7308/0-6385/6-17 повідомило ОСОБА_1, що відмовляє у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, так як в поданому пакеті документів містяться копії довіреності, яка не має юридичної сили.

Не погоджуючись із такою позицією Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області позивач оскаржив її до суду. Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 05.09.2017 у справі №806/2031/17 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській в надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оформлену листом від 22.06.2017 № В-7208/0-6385/6-17, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою від 15.05.2017 (вхідний № В-7308/0/5-17 від 22.05.2017) та прийняти рішення відповідно до вимог Земельного кодексу України. Проте, відповідачем на адресу ОСОБА_1 було направлено лист від 20.09.2017 №В-7308/0-10515/6-17 у якому, з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017, вказано, що земельна ділянка на яку претендує позивач не увійшла до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані громадянам у 3 кварталі 2017 року на території Житомирської області, а тому відповідач відмовляє у задоволенні заяви позивача, оскільки за його твердженням місцерозташування об'єкта не відповідає вимогам законів.

Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду.

Перевіряючи дії відповідача та прийняте рішення на відповідність його вимогам ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить з наступного.

Згідно ст.1 Закону України "Про особисте селянське господарство" особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин 1, 2, 3 ст. 22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частиною 1 ст. 33 Земельного кодексу України встановлено, що земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 1 ст. 118 Земельного кодексу України встановлено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Частиною 6 ст. 118 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, нормами ст. 118 Земельного кодексу України встановлений порядок звернення до відповідного органу виконавчої влади та перелік документів для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу.

Що стосується посилання відповідача на постанову Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017, то суд не приймає його до уваги з огляду на наступне.

Позивач посилається на те, що він звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства у власність за межами населеного пункту на території Бабичівської сільської ради Пулинського району Житомирської області 15.05.2017 тоді, як постанову Кабінету Міністрів України №413 було прийнято 07.06.2017, тобто зазначена норма не може бути застосована до даних спірних правовідносин.

Але суд не погоджується з такою думкою позивач, оскільки відповідачем не порушено строк відповіді на дане звернення. Відповідь була надана 22 червня 2017 року, а вищезазначена норма права набула чинності 17 червня 2017 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 2017 р. № 413, на яку посилається відповідач, було затверджено Стратегію удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними, в якій передбачено, що Держгеокадастр та його територіальні органи під час передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у власність в межах норм безоплатної приватизації повинні: формувати перелік земельних ділянок та визначати площу земельних ділянок, яка передається в межах норм безоплатної приватизації на території відповідної області; щокварталу за 10 днів до закінчення поточного кварталу оприлюднювати перелік земельних ділянок, які пропонується передавати у наступному кварталі (розрахованих за зазначеною формулою), на офіційних веб-сайтах територіальних органів Держгеокадастру за місцем розташування земельних ділянок; надавати дозволи на розроблення документації із землеустрою та передавати земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у приватну власність в межах норм безоплатної приватизації відповідно до зазначених переліків, насамперед учасникам антитерористичної операції; враховувати позицію відповідної сільської та селищної ради під час надання (передачі) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у власність громадян. Для реалізації Стратегії передбачено розроблення проектів нормативно-правових актів.

Разом з тим, будь-яких змін до порядку одержання дозволу на розробку проекту землеустрою, передбаченого Земельним кодексом України, у зв'язку із затвердженням вказаної Стратегії, не внесено. Цей нормативний акт не регулює питання виділення землі, оскільки таке регулювання чітко передбачено Земельним кодексом України.

Отже, посилання відповідача на Постанову КМУ №413 як на підставу для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою є безпідставними.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Відповідно, оскільки у ході судового розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідач відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, крім того, така відмова позивачу носить не одноразовий характер, суд вважає, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії зокрема, щодо зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянку у відповідності до поданих документів.

Така позиція суду ґрунтується на правовій позиції Вищого адміністративного суду України викладеній в ухвалі від 12.01.2017 К/800/21531/16 у справі №569/17259/15-а.

Проте, суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги щодо визнання протиправними дій відповідача щодо відмови, оскільки дії по відмові у наданні дозволів чітко передбачені Земельним кодексам України.

Згідно ст. 87 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких належать витрати на правову допомогу та витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду.

При подачі позову позивачем було сплачено судовий збір в сумі 640 грн.

Частинами 1 та 3 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом; граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Статтею 1 Закону України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Відповідно до зазначених норм, законодавець відносить до судових витрат правову допомогу, яка надається у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Представник позивача просить відшкодувати витрати на правову допомогу у сумі 2500,00 грн.

На підтвердження суми витрат на правову допомогу представниками позивача були надані копія договору про надання юридичних послуг № ЮР100717 від 10.07.2017, копія акта про прийняття-передачі наданих послуг до договору від 10.07.2017 № ЮР100717, копія диплома спеціаліста та квитанцію від 10.07.2017 про переказ коштів.

З акта прийняття-передачі наданих послуг до договору про надання юридичних послуг вбачається, що представником позивача ОСОБА_3 при наданні правової допомоги за договором було витрачено: на консультування по питанням реалізації і захисту права на приватизацію земельної ділянки для сінокосіння - 2 годину, з розрахунку 100,00 грн. за годину; на вивчення документації і правової бази по питанню отримання земельної ділянки для сінокосіння в адміністративних межах села Бабичівка Житомирської області з наданням роз'яснень - 2 години з розрахунку 100,00 грн. за годину; на складання проектів документів до суду по питанню оскарження рішення ГУ Держгеокадастру у Житомирській області №В-7308/0-10515/6-17 від 20.09.2017 - 2 години з розрахунку 450,00 грн. за годину; на представництво в суді по справі, щодо оскарження рішення ГУ Держгеокадастру у Житомирській області№В-7308/0-10515/6-17 від 20.09.2017 та зобов'язання вчинити дії -1 годину з розрахунку 1200,00 грн. за годину.

Проаналізувавши вказані норми права та докази, суд вважає, що судові витрати позивача на правову допомогу одному представнику склали 640 грн. (1600 грн.*40%), тоді як представників у позивача було 2.

Представник позивача просить відшкодувати витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту в сумі 483,10 грн.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.3 ст.91 КАС України).

Згідно п.5 Додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, та її представникові, а також свідкам, спеціалістам, перекладачам та експертам, не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

З матеріалів справи вбачається, що представник позивача здійснював переїзд для участі у судових засіданнях з м. Києва до м.Житомира.

Таким чином судові витрати позивача, які слід відшкодувати складають 3623,10 грн.

Керуючись статтями 122, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

постановив:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 20 вересня 2017 року №В-7308/0-10515/6-17 та скасувати її.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, відповідно до її заяви від 22 травня 2017 року.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 3623, 10 грн.

Постанова набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції у порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя М.С. Токарева

Повний текст постанови виготовлено: 21 листопада 2017 р.