Рішення № 70346452, 14.11.2017, Стрийський міськрайонний суд Львівської області

Справа № 456/1577/17

Провадження № 2/456/1302/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2017 р. Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючого - судді Яніва Н. М.

при секретарі Сунак Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Стрию справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним,

ВСТАНОВИВ:

позивач ОСОБА_1 звернулась в суд з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним та просить: відповідно ст.ст.256, 267 ЦК України, поновити їй строк звернення до суду за захистом порушеного права, пропущений з поважних причин; визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого у с. П’ятничани по вул. Шевченка 1 Стрийського району Львівської області, укладеною між нею та відповідачем, ОСОБА_2 та посвідченого 04.10.2005р. приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу ОСОБА_3, реєстр №6735; стягнути з відповідача понесені судові витрати та витрати на юридичну допомогу.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачка покликається на те, що їй на праві власності належав житловий будинок у с. П’ятничани по вул. Шевченка 1 Стрийського району Львівської області. Більше десяти років тому, десь з літа 2005 р., її рідна сестра – ОСОБА_4, що заходила провідувати її, стала вести розмови про необхідність позивачці стороннього догляду, та що найкращою кандидатурою для цього буде її онук – ОСОБА_2, так як господарство потребує чоловічої руки. Їй дійсно, у зв’язку з похилим віком стало складно доглядати за собою, вести господарство, доглядати будинок в якому проживала. Її єдиний син – ОСОБА_5, що проживав зі своєю сім’єю в с. П’ятничани по вул. Шевченка 7а Стрийського району, на той час був важко хворий, дочка навчалася, хворіла дружина, відповідно не мав змоги доглядати за нею. Розуміючи, що їй одній буде важко доживати, вона погодилася з умовами сестри, що її онук буде доглядати її до смерті, опікуватися нею, допомагати у господарстві, натомість вона переоформить на нього свій будинок.

Сестра та її онук стали періодично заїжджати до неї, приносити гостинці. На початку жовтня 2005р. відповідач своїм автомобілем завіз її до нотаріуса, якого сам підшукав в м. Стрий Львівської області, де в присутності незнайомих їй людей вона підписала якісь документи. Наслідки підписання документів їй не роз’яснювали, сама їх не читала, так як довіряла родичу. Жодних коштів при цьому відповідач їй не передавав. Мова про кошти навіть не йшла.

Після підписання договору вона ще десять років продовжувала одна проживати у будинку. Відповідач час від часу (один-два рази на місяць) навідувався до неї ( частіше навідувалася її сестра), привозили їжу. Вони забирали більшу частину її пенсії та розпоряджалися нею, купляли з неї продукти харчування. Комунальні послуги сплачувала сама зі своєї пенсії. З кожним роком відвідини відповідача ставали все рідші. Зиму 2014 р. вона змушена була зимувати у будинку сина. Повернулася до свого будинку весною 2015 р.. В той період з’явився відповідач, який вже

одружився. Він повідомив їй, що має намір вселитися в будинок з дружиною, та що спільне проживання буде на краще для її догляду.

Вселившись в будинок весною 2015 р. молода сім’я створила їй нестерпні умови для проживання. Вони не доглядали її, кричали, погрожували здати в будинок престарілих. Не витерпівши такого ставлення в кінці 2015р. вона пішла проживати в будинок сина. У її будинку залишилось все її майно, меблі, посуд, документи.

Навесні 2016 р. відповідач не питаючи дозволу, не чекаючи часу її смерті, почав робити реконструкцію будинку, зносити старі господарські будівлі, викидати її речі. Тому вона вирішила розірвати укладений з відповідачем, як вважала, договір довічного утримання. Зайшла до відповідача, щоб узяти документи, на що він вже навіть не впустив її у будинок та заявив, що будинок належить йому. Враховуючи наведене вимушена звернутись до суду з даним позовом.

В судовому засіданні, позивачка ОСОБА_1 її представник ОСОБА_6 та адвокат ОСОБА_7 позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити, покликаючись на мотиви викладені в позовній заяві. Позивачка додатково зазначила, що в 2005р. (час укладення договору) її виповнилось 75р., а тому достеменно не пригадує, що і як відбувалось, однак ствердила, що наміру продавати будинок не мала і такий не продавала, гроші за будинок не отримувала.

Представник позивача ОСОБА_6 (невістка), в судовому засіданні пояснила, що дійсно чоловік на той час важко хворів, а тому вони не мали змоги доглядати за матір»ю. До бабці часто навідувалась сестра, однак їм нічого не було відомо до 2015р., що будинок проданий чи подарований, все було зроблено «скрито», хоча знали, що в позивачки з рідних тільки один син, який проживав неподалік. Коли в 2015р. мати прийшла до них і сказала, що її виганяють з будинку, почали виясняти, то тітка сказала, що будинок належав і її батькам, а тому перейде її онукові.

Представник позивача адвокат ОСОБА_7 доповнила, що її довірителька до 2015 р. мала тверду віру, що будинок у с. П’ятничани по вул. Шевченка 1 Стрийського району перебуває у її власності, так як думала, що укладений між нею та відповідачем договір від 04.10.2005 р. - договір довічного утримання, а відповідно всі права на її майно перейдуть у власність відповідача тільки після її смерті. Окрім того, на її звернення, в сільській раді її запевнили, що господарство по вул. Шевченка 1 в с. П’ятничани і надалі зареєстроване за нею, більше того – вона являється його головою.

Відповідач та його представник – адвокат ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечили проти даного позову. Відповідач зазначив, що від народження та до закінчення школи проживав уІНФОРМАЦІЯ_1. Ще його прабабуся (мати позивачки та його бабця) казали, що даний будинок має дістатись йому. Ставши дорослим, він виступив ініціатором купівлі будинку в позивачки, оскільки останній на той час у зв’язку із тяжкими життєвими обставинами її сина та його сім’ї були необхідні кошти. За продаж будинку передав ОСОБА_1 понад 16000 грн., в квартирі матері в м. Стрию по вул. Сагайдачного 13. Після чого в той же день разом з позивачкою звернувся до нотаріуса, де й зареєстрували спірний договір.

Представник відповідача, доповнив, що при укладенні договору нотаріусом сторонам було роз’яснено про суть договору. Покликався на правовий висновок Верховного Суду України, який зроблений на засіданні Судової палати у цивільних справах 27 квітня 2016 року (справа №6-372цс16), згідно якого помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Заявив клопотання про застосування строків позовної давності.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні показала, що являється односельчанкою сторін. Тісно спілкувалась з ОСОБА_1, протягом 2007-2011 років, остання допомагала їй в догляді дітей. Відповідач інколи навідувався, здебільшого з корисливих мотивів, часто зичив в неї гроші. В 2015 р. ОСОБА_2 вселився в спірний будинок, де проживає по теперішній час. Зазначила, що позивачка розповідала їй, що під час своїх відвідин, ОСОБА_2, пропонував переписати будинок на нього, а взамін, він доглядатиме її до смерті.

Свідок ОСОБА_10, в судовому засіданні показала, що ОСОБА_2 поселився в будинок позивачки в 2015р., з метою догляду за нею. Про те, що ОСОБА_1 продала будинок в 2005 р.

нікому не було відомо, оскільки увесь час позивач зазначала, що все належне їй майно бажає залишити своєму сину.

Свідок ОСОБА_11, в судовому засіданні пояснила , що працює технічним працівником в П’ятничанській сільській раді. Сторони по справі її односельчани. ОСОБА_1 неодноразово протягом останніх років, зверталась в сільську раду, маючи намір заповісти своє майно сину. Ствердила, що ОСОБА_1 останні десять років проживала в своєму будинку по вул. Шевченка, 1 в с. П»ятничани.

Свідок ОСОБА_12, в судовому засіданні вказала, що є сусідкою та подругою матері відповідача в м. Стрию. Пригадує, що в 2005 р. вона безпосередньо була присутня при передачі ОСОБА_2 ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 16000 грн., як оплату вартості за проданий будинок. Оскільки в той день, зайшла до подруги попити чаю, в той час якраз приїхав син останньої з бабцею та повідомив, що купляє будинок, при них перерахували кошти. А після цього поїхали до нотаріуса.

Свідок ОСОБА_3, зазначила, що здійснює нотаріальну діяльність та є приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу. Підтвердила факт реєстрації нею спірного договору купівлі-продажу від 04.10.2005 р., однак достеменно пригадати обставин укладення договору не змогла. Ствердно відповіла, що на момент укладення спірного договору для звернення до нотаріуса необхідно було пред’явити: правовстановлюючі документи, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно та довідку з сільської ради про відсутність заборони на відчуження будинку. Додатково зазначила, що при посвідченні договорів, вона завжди перевіряє дієздатність особи, роз’яснює правові наслідки укладеного договору. Відомостей про передачу коштів пригадати не змогла, проте зазначила, що в її офісі є окрема кімната де сторони чекають підготовки документів та відповідно можуть провести взаєморозрахунок.

Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків та дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачці, ОСОБА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого ОСОБА_13, державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори 05.10.1999р. за реєстром №1-3312 та зареєстрованого у Стрийському державному комунальному міжрайонному бюро технічної інвентаризації 22.09.2000 р. за №9, належав житловий будинок «А-1»,розташований у с. П’ятничани по вул. Довга (Шевченка) 1 Стрийського району Львівської області, збудований із дерева, який складається з двох житлових кімнат житловою площею 29,1 кв.м. і кухні. Загальна площа житлового будинку становить 54,0 кв.м., до якого належать позначені на плані: дерев’яний сарай «Б», навіс з дощок «В», бетонний погріб «Г», металеві ворота «№1», огорожа з металевої сітки на фундаменті №2, огорожа з дерев’яних штахет №3, бетонне замощення «І», колодязь з бетонних кілець «К» (а.с.57).

04.10.2005 р. між позивачкою та відповідачем було укладено договір купівлі- продажу житлового будинку, а саме: житлового будинку «А-1», розташованого у с. П’ятничани по вул. Шевченка 1 Стрийського району Львівської області (реєстр №6735, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_3І.), на підставі якого 18.08.2009 р. ОСОБА_2 зареєстрував право власності на вказане нерухоме майно, реєстраційний номер 12202618 (а.с.35-36).

Оскаржуючи вищенаведений правочин, ОСОБА_1 покликається на те що добровільно його укладала, проте з її боку мала місце помилка, оскільки укладаючи даний договір, позивачка помилялася щодо його правової природи, оскільки думала, що такий є договором довічного утримання, а відповідно всі права на її майно перейдуть до відповідача тільки після її смерті за умови її довічного утримання.

За змістом ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частина 4 ст. 202 ЦК України передбачає, що дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно із ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно з ч.1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Як роз’яснено в п. 19 постанови Пленуму Верховного суду України 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правова природа договору купівлі-продажу та договору довічного утримання (догляду) полягає в наступному: згідно ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

За змістом ст. 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу (право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом).

Відповідно до ч.5 ст. 13 ЗУ « Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Так, суд враховує правовий висновок зроблений судовою палатою у цивільних справах ВСУ 27.04.2016 року при розгляді справи №6-372цс16 ВСУ, згідно якого якщо особа, яка вчинила

правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, – неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Незважаючи на те, що правова позиція у справі №6-372цс16, описує правовідносини договору дарування та довічного утримання, суд вважає, що обставини викладені в правовій позиції максимально висвітлюють (окрім іншого) визначення помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину та обставин, які її не виключають, а тому є можливим її застосування (за аналогією). А договір купівлі-продажу, як і договори довічного утримання та дарування є різновидами правочину в розумінні ОСОБА_11 16 загалом та ст. 202 ЦК України зокрема.

Згідно із ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дослідженими у судовому засіданні обставинами справи встановлено, що будинок за адресою: с. П’ятничани, вул. Шевченка 1 Стрийського району Львівська область з 22.09.2000р. належав позивачу ОСОБА_1. 04.10.2005 р. приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу, посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_14 купив спірний будинок.

Суд вважає доводи сторони позивача щодо вчинення правочину під впливом помилки підставними і такими, що знайшли своє підтвердження в судовому засіданні виходячи з наступного.

Так судом встановлено, що укладаючи договір купівлі-продажу, позивач помилялася щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, оскільки неправильно сприйняла фактичні

обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, так як вважала, що укладає договір довічного утримання передаючи належний їй будинок відповідачу, тільки після смерті. Даний факт підтверджується поясненнями позивача та її представника, показами свідків, тим що після укладення правочину позивач протягом десяти років самостійно продовжувала проживати в спірному будинку, оплачувала комунальні послуги, по абонентським договорам, які так і залишились на її ім’я ОСОБА_1 та не були переоформлені на відповідача, що зокрема підтверджується довідкою Стрийського відділення електропостачання ПАТ «Львівобленерго» №551 від 09.11.2017 р. (а.с.89).

Про наявність помилки (неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість договору довічного утримання) також свідчить: вік позивача – спірний договір був укладений позивачкою у 75 річному віці; наявність у неї спірного житла як єдиного і укладенням даного правочину позивач позабавляла себе права власності не це житло, залишаючись, фактично, на вулиці; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу (необхідна умова договору) та продовження позивачем проживати в спірнім будинку після укладення спірного договору – сторонами не оспорюється подальший факт проживання позивачки, більше того підтверджується довідкою №246 від 10.05.2017 р., відомостями з будинкової книги (а.с.10 та а.с.30-34 відповідно).

Також, суд вважає за необхідне звернути увагу, що характерною ознакою, відповідно до ст.655 ЦК України договору купівлі-продажу, є те, що покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Однак, в судовому засіданні не здобуто жодного доказу на підтвердження того, що відповідачем сплачено 16 105 грн. за придбання вказаного будинку і таке заперечила позивач. Суд критично оцінює покази свідка ОСОБА_12, оскільки такі викликають сумнів в їх об’єктивності, зокрема остання, не змогла чітко пояснити, що вона робила в будинку відповідача в той день зранку, проте точно пам»ятала суму 16 105грн., також не пам»ятала де саме передавались кошти (в якій кімнаті), чому з її участю, хто їх перераховував, та куди позивач поклала гроші. Окрім того, є розумні сумніви в тому, що якщо така передача й мала місце, то чому до неї не були залучені родичі позивачки зважаючи на її похилий вік (син), нотаріус, та чому родичів взагалі не повідомили про укладення договору.

Тобто, в судовому засіданні не встановлена бодай одна з умов договору купівлі-продажу, а ні оплата за куплене майно, а ні передача майна продавцем покупцеві.

Судом не береться до уваги, посилання представника відповідача на правовий висновок Верховного Суду України, який зроблений на засіданні Судової палати у цивільних справах 27 квітня 2016 року (справа №6-372цс16), згідно якого помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки в даному випадку не встановлена помилка позивача саме внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення, а відбулось неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Згідно ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що під час укладення договору купівлі-продажу від 04.10.2005 р. з боку позивачки відбулась помилка, яка мала суттєве значення, а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним вказаного договору є підставними та підлягають до задоволення.

Що стосується вимоги про поновлення строку позовної давності, суд вважає за необхідне відмітити наступне, так на засіданні Судової палати у цивільних справах 29.10.2014 р. при розгляді справи №6-152цс14 ВСУ зробив правовий висновок, згідно якого для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності

має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

На засіданні Судової палати у цивільних справах 03.02.2016 р. при розгляді справи №6-2469цс16 ВСУ зробив правовий висновок, згідно якогозагальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.

Окрім того, на засіданні Судової палати у цивільних справах 16.11.2016 р. при розгляді справи №6-2469цс16 ВСУ зробив правовий висновок, за змістом якого Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Проаналізувавши вищенаведене, доводи сторони відповідача щодо застосування до спору строків позовної давності, суд приходить до висновку, що причини пропуску позивачем строку позовної давності є поважними з огляду на похилий вік позивача, яка веде малорухливий спосіб життя (на час вчинення спірного правочину дані обставини мали місце, що знайшло своє підтвердження в судовому засіданні), а також її помилкову переконаність у природі вчиненого правочину, оскільки відповідач тільки в 2015р. вселився в спірний будинок та створив перешкоди позивачу у вільному користуванні належним їй майном, після чого їй достеменно стало відомо (звернення в БТІ) про існування оспорюваного договору, тому, зважаючи на положення ст. 267 ЦК України, строк позовної давності підлягає поновленню.

Окрім того, в судовому засіданні встановлено, що до березня 2017 р. отримуючи відповіді від П’ятничанської сільської ради, про що зокрема свідчить довідка №75 від 06.03.2017 р. - щораз впевнювалась, що будинокпо вул. Шевченка 1 в с. П’ятничани Стрийського району Львівської області і надалі зареєстрований за нею, більше того – вона являється його головою (а.с. 8)

Фактично про відчуження належного їй нерухомого майна ОСОБА_15 дізналась тільки з листа №587 від 16.03.2017 р., Стрийського МБТІ, яке в своїй відповіді зазначило, що позивачка відчужила об’єкт нерухомого майна по вул. Шевченка 1 в с. П’ятничани (стара адреса: вул. Довга 1 в с. П’ятничани) Стрийського району Львівської області ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 04.10.2005 р. приватним нотаріусом райнотокругу ОСОБА_3 реєстр №6735 (а.с.9).

Окрім того, відповідно до п. 6 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, як слід розподілити між сторонами судові витрати.

Так, згідно з ст. 88 ч.1 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Статтею 79 ЦПК України визначені види судових витрат, до яких відносяться: розмір сплаченого судового збору та витрати пов'язані з розглядом справи, зокрема витрати на правову допомогу.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Так, до матеріалів справи долучено: квитанцію №0.0.772111517 від 23.05.2017 р., що підтверджує сплату ОСОБА_1 судового збору в розмірі 640 грн. та квитанцію прибуткового касового ордеру №б/н, що підтверджує оплату адвокату ОСОБА_7 2000 грн. за ведення цивільної справи, тобто витрат на правову допомогу (а.с.1 та а.с. 87 відповідно).

Тому, оскільки позивачем до позовної заяви додано документальне підтвердження понесених нею судових витрат, відтак позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212 - 215 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

позов задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого у с. П’ятничани по вул. Шевченка 1 Стрийського району Львівської області, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідченого 4 жовтня 2005 року приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстровано в реєстрі за № 6735.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень та 2000 (дві тисячі) гривень витрат на правову допомогу

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а у разі якщо рішення було проголошено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 10-ти днів з дня отримання копії рішення