Ухвала суду № 70326285, 09.11.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

9 листопада 2017 року м. КиївКолегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,

розглянувши заяви ОСОБА_4 та його представників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року та рішення Оболонського районного суду м. Києва від 1 листопада 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до ОСОБА_4, Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Уманський тепличний комбінат» про визнання правочинів недійсними,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 1 листопада 2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» (далі - ПАТ «Банк «Київська Русь») задоволено; визнано недійсними правочин з дострокового повернення вкладу в сумі 270 тис. доларів США на рахунок НОМЕР_1 на підставі меморіального ордера № 4715 від 19 березня 2015 року; визнано недійсним правочин з перерахування грошових коштів у сумі 6 млн 210 тис. грн з призначенням платежу - зарахування гривень на поточний рахунок згідно з постановою Правління Національного Банку України від 3 березня 2015 року № 160 та заявою від 19 березня 2015 року з рахунку НОМЕР_2 на поточний рахунок НОМЕР_3, який відкрито в ПАТ «Банк «Київська Русь» та належить ОСОБА_4; правочин з перерахування грошових коштів у сумі 6 млн 200 тис. грн з призначенням платежу - надання безпроцентної позики згідно з договором б/н від 10 березня 2015 року з поточного рахунку НОМЕР_3, який відкритий у ПАТ «Банк «Київська Русь» та належить ОСОБА_4, на поточний рахунок № 2600207988001, який відкритий у ПАТ «Банк «Київська Русь» та належить Приватно-орендному сільськогосподарському підприємству «Уманський тепличний комбінат» (далі - ПОСП «Уманський тепличний комбінат»); правочин з перерахування грошових коштів у сумі 6 млн 200 тис. грн з рахунку № 2600207988001, який відкритий у ПАТ «Банк «Київська Русь» та належить ПОСП «Уманський тепличний комбінат», на погашення заборгованості за кредитним договором від 23 вересня 2013 року № 82642-29/13-1 з призначенням платежу - погашення кредитної заборгованості за вказаним кредитним договором без ПДВ.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2017 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 1 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ПАТ «Банк «Київська Русь» у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року касаційні скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ«Банк «Київська Русь» та ПОСТ «Уманський тепличний комбінат» задоволено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2017 року скасовано та залишено в силі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 1 листопада 2016 року.

У вересні та жовтні 2017 року до Верховного Суду України надійшли заяви ОСОБА_4 та його представників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 202, статей 207, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

На обгрунтування зазначених підстав подання заяв про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року та від 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 28 травня 2008 року й постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (справа № 6-197цс14), від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16) та від 10 червня 2015 року (справа № 6-698цс15), в яких, на їхню думку, зазначені норми права застосовані по-іншому.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У судових рішеннях, про перегляд яких подано заяву, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі наданих сторонами доказів, встановивши, що оспорювані правочини не були спрямовані на реальне настання обумовлених ними наслідків, а направлені на отримання ОСОБА_4 відшкодування за вкладом у більшому розмірі, ніж встановлено статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та виходячи з положень частини першої та п'ятої статті 203 ЦК України, статті 215, 234 ЦК України, дійшов висновку про визнання таких правочинів недійсними.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року суд касаційної інстанції переглядав справу в порядку касаційного провадження про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним та скасування його держаної реєстрації та дійшов висновку, що проведення розрахунків за договором та оформлення права власності відповідачем свідчить про реальність настання правових наслідків правочину, а отже, відсутні підстави, передбачені статтею 234 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав справу про визнання недійсним інвестиційного договору та погодився з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання інвестиційного договору фіктивним на підставі статті 234 ЦК України з огляду на те, що відповідачем повністю внесено грошові кошти за інвестиційним договором та визнано за ним майнові права на отримання об'єкта, а сам по собі факт невиконання забудовником умов договору не свідчить про його фіктивність.

Отже, в зазначених судових рішення суду касаційної інстанції, наданих заявниками для порівняння, та в судових рішеннях, про перегляд яких подано заяви, наявні різні правовідносини, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Надана для порівняння постанова Вищого господарського суду України від 28 травня 2008 року не може бути підтвердженням неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення судами норм процесуального права, зокрема, щодо встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

У наданій для порівняння постанові від 21 січня 2015 року (справа № 6-197цс15) Верховний Суд України переглядав справу про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво квартири та визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та з огляду на положення статті 234 ЦК України дійшов висновку про те, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що його не буде виконано; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти передбаченого правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити передбачені цим правочином юридичні наслідки.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16) в справі про стягнення заборгованості за кредитним договором міститься висновок про те, що згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).

У справі, яка переглядалась, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір.

Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника. Суд також не встановив, чи брав на себе зобов'язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов'язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У наданій для порівняння постанові від 10 червня 2015 року (справа № 6-698цс15) у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором Верховний Суд України з огляду на положення статей 256 - 258, частини першої статті 259, статті 207, частини четвертої статті 267 ЦК України дійшов висновку про те, що суди апеляційної й касаційної інстанцій, погодившись із доводами позивача щодо застосування п'ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення позовної давності; ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, позичальником вони не підписані.

Отже, порівняння зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом судових рішень, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судові рішення не відповідають викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах, норм матеріального права, оскільки вони постановлені у справах з іншими предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та у різних спірних правовідносинах, ніж у справі, яку просять переглянути заявники.

За викладених обставин вважати заяви ОСОБА_4 та його представників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 обгрунтованими немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

ухвалила:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до ОСОБА_4, приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Уманський тепличний комбінат» про визнання правочинів недійсними за заявами ОСОБА_4 та його представників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року та рішення Оболонського районного суду м. Києва від 1 листопада 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук