Постанова № 70322428, 15.11.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2257/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Марина П.П.,

секретар судового засідання Станкова О.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 29 березня 2017 року №60 та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 29 березня 2017 року №60, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти стосовно позивача рішення про прийняття документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування вимог позивач зазначив, що у 2017 році він звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, проте 07.04.2017 року позивач отримав повідомлення №5/1-92 від 29.03.2017 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017 року №60, у відповідності з яким на підставі п.6 ст.8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає вказане рішення неправомірним та необґрунтованим, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, але не може повернутися до країни своєї громадянською належності з причин побоювання за своє життя та здоров'я. Як зазначає позивач, в країні його походження суттєво погіршилася ситуація безпеки по всій території взагалі, та в провінції Кундуз, попередньому місці проживання позивача, зокрема, а саме підтверджується наявність впливу та контролю антиурядових угрупувань у регіоні та неспроможність держави забезпечити необхідний рівень захисту для населення. В країні продовжуються військові дії, рейди та атаки, деякі з яких пов'язані з летальними наслідками цивільного населення, саме тому позивач має обґрунтовані побоювання, що у разі повернення до країни походження, це може призвести до порушення ст.2 та/або ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Як зазначив позивач, відповідачем не проведено справедливої та ефективної процедури щодо прийняття рішення стосовно нього, міграційним органом не враховано інформацію про країну походження позивача та протиправно прийнято Наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017 року №60, у зв'язку з чим таке рішення має бути визнано протиправним та скасовано та зобов'язано відповідача прийняти рішення з урахуванням всіх наданих законодавством гарантій для таких осіб.

Представник ГУ ДМС України в Одеській області надала до суду заперечення (а.с.29-34 т.1), відповідно до яких пояснила, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи причиною виїзду з країни громадянського походження вказано переслідування позивача з боку родичів нареченої, з якою він був заручений ще з дитинства. Проте, слід зазначити, що ОСОБА_1 не вперше звертається за захистом в Україні. Вперше позивач звернувся за захистом у 2010 році, наказом Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20.08.2010року №63 на підставі абз.6 ст.12 Закону України "Про біженців" було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Вдруге позивач звернувся за наданням захисту в 2015 році. Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській від 09.07.2015 року № 125 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач оскаржив його в судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 23.09.2015 року по справі № 815/4175/15 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.

09.02.2016 року позивач втретє звернувся з заявою про надання міжнародного захисту. Під час протоколу співбесіди від 14.03.2016 року, позивач вказав, що потребує особистого захисту, а саме: надання житла під охороною, зброю та особисту охорону. Також, на питання, з якою метою він звернувся до управління у справах іноземців та осіб без громадянства в 2016 році, позивачем було повідомлено наступне: для перебування на території України легально (а.с.99, т.1).

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14.03.2016 року № 49 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач оскаржив його в судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2016 року по справі №815/1176/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2016 року, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09.12.2016 року позивачу було відмовлено у відкритті касаційного провадження по вказаній справі.

16.03.2017 року позивач вчетверте звернувся з заявою про надання міжнародного захисту в Україні.

Проаналізувавши матеріали особової справи ГУ ДМС України в Одеській області дійшло до висновку, що історія переслідування позивача в країні громадянської належності є необґрунтованою. Так, під час аналізу заяви та особової справи були виявлені елементи надання позивачем завідомо неправдоподібної інформації та суттєві розбіжності у наданих відомостях, які не були належним чином обґрунтовані, що суттєво знижує рівень довіри до його клопотання.

Під час анкетування та протоколів співбесіди, позивач зазначив, що в 1997 році покинув країну громадянського походження та виїхав до Російської Федерації через військові дії в Афганістані. Через 12 років позивач вирішив повернутися на Батьківщину, так як в РФ не отримав відповідних документів для легального перебування. Додатковою причиною повернення до Афганістану позивач зазначив необхідність догляду за батьками.

Під час співбесіди від 29.03.2017 року позивач зазначив, що наприкінці 2009 року він повернувся до м. Кундуз (Афганістан). Про його приїзд дізналася родина нареченої, яка наполягала на одруженні через минулу домовленість між їхніми батьками. Позивач стверджує, що після його відмови щодо одруження, члени родини нареченої почали погрожувати та в результаті йому було нанесено ножове поранення від одного з братів. Після цього випадку у 2010 році позивач покинув країну громадянської належності. Наразі він стверджує, що не має можливості повернутись до Афганістану через ймовірну можливість зазнати переслідування від родини його нареченої (а.с.59, т.2).

За матеріалами особової справи позивача також встановлено, що протягом 1997 - 2009 років він нелегально проживав на території РФ у м. Москві (протокол співбесіди від 29.03.2017 р., арк. 5). Інформація щодо звернення позивача за міжнародним захистом у РФ відсутня, зазначений факт додатково підтверджує, що виїзд з Афганістану стався не через побоювання зазнати переслідувань, а у пошуках кращого життя.

Отже, відповідачем зроблено висновок, що історія переслідування позивача в країні громадянської належності є необґрунтованою. За результатами проведеного аналізу під час його звернення в 2017 році, заяви від 16.03.2017 року, анкетування від 22.03.2017 року та протоколу співбесіди від 29.03.2017 року можливо дійти висновку, що позивач не вказав нових обставин ймовірного переслідування на Батьківщині. Повідомлені ним причини вже розглядалися ГУ ДМС України в Одеській області під час його звернень в 2010, 2015 та в 2016 роках, за результатами розгляду яких позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначені рішення були оскаржені заявником в судовому порядку та в задоволенні позовних вимог йому було повністю відмовлено. В такому випадку, чергове звернення за міжнародним захистом вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту через відсутність будь-яких нововиявлених обставин.

З урахуванням наведеного, відповідач вважає, що наказ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, є правомірним та обґрунтованим, відсутні підстави вважати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також представник відповідача зазначила, що ситуація в Афганістані є загальновідомим фактом, але військові дії заполонили не всі міста країни, залишились і ті, які живуть та функціонують у звичайному режимі. З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Від представника позивача надійшла до суду заява про розгляд справи в порядку письмового провадження за відсутності позивача та представника позивача.

Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Згідно із пунктом 10 частини 1 статті 3 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

У зв'язку з відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, справу вирішено розглянути в порядку ч.6 ст.128 КАС України.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

16 березня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, позивач в заяві зазначив, що він виїхав з країни свого місценародження через переслідування від родичів дівчини, з якою його ще з дитинства повінчали, але зараз він не бажає на ній одружуватися. Він не може повернутися до Афганістану через погрози та напади на нього, також він не може звернутися до правоохоронних органів, тому що немає сенсу, оскільки вони не спілкуються з талібами, до яких належить його сім'я. Як зазначив заявник, повернення на батьківщину загрожує його життю, у зв'язку з чим він просить надати йому захист в Україні (а.с.26-34, т.2).

Враховуючи те, що позивач надав письмові докази, які не надавались під час попередніх звернень позивача, ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення про необхідність прийняття заяви позивача до розгляду.

За результатами розгляду заяви та особової справи позивача, 29.03.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі № 2017OD0035, яким визначено за необхідне прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1, оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України „Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту" та відсутні нововиявлені обставини з урахуванням попередніх рішень ДМС про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України „Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту"(а.с.68-73 т.2).

29 березня 2017 року Наказом №60 Головним управлінням ДМС України в Одеській області відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1 (а.с.74 т.2).

07 квітня 2017 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №5/1-92 від 29.03.2017 року (а.с. 75-79 т.2).

Не погоджуючись з вищенаведеним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України № 405/2011 від 06.04.2011 року (далі - Положення), є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.

Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні Управління (Управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, регулюється ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до положень ст. 1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Надаючи оцінку Наказу №60 Головним управлінням ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1 та Висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017 року на підставі якого було прийнято оскаржуване рішення відповідача, суд вважає правомірним Висновок відповідача щодо відсутності об'єктивних обставин, які надають підстави вважати позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та яка покинула країну походження з причин побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Оцінюючи обставини в'їзду позивача до України, відповідач надав перевагу фактам його неофіційного перетину кордону, тривалого часу перебування в Україні без відповідного звернення за захистом, відсутності доказів переслідувань позивача в Афганістані.

Так, відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, довів суду відсутність підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому суд виходить із наступного.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, за віросповіданням -мусульманин-суніт, за національністю таджик. Неодружений, проживає у цивільному шлюбі із громадянкою України ОСОБА_2, має 3 дітей: донька ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2., син ОСОБА_4 2015 року народження, донька ОСОБА_5 12 років.

Судом також встановлено, що в 19 років позивач переїхав жити до Російської Федерації, де працював близько 11 років, у 2010 повернувся на Батьківщину. Навесні 2010 року він вибув літаком авіарейсом Кабул(Афганістан)-Дубаї(ОАЕ)-Москва (РФ). З Росії (м. Москва) до України (м.Київ) потрапив автомобілем, потім пішки, потім знову автомобілем. Спочатку прибув в м.Київ, з м.Київ до м.Одеса на автобусі. Перетнув державний кордон України нелегально.

Вперше позивач ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області 27.07.2010 року із заявою №147 про надання статусу біженця (а.с.202, т.1). Згідно заяви позивача від 27.07.2010 року підставою для звернення з зазначеною заявою стали заручени з родичкою, небажання з нею одружуватися через вагітність дівчини ОСОБА_6 з Росії та напад братів дівчини - родички.

Наказом Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20.08.2010 року №63 на підставі абз.6 ст.12 Закону України "Про біженців" було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (а.с.222, т.1).

15.06.2015 року позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №137 про надання статусу біженця (а.с.145-147, т.1).

Згідно Анкети від 26.06.2015 року причиною виїзду з країни постійного проживання та підставою звернення з вказаною заявою від 15.06.2015 року стало переслідування його братами дівчини, з якою був заручений (а.с.152-156, т.1).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 09.07.2015 року №125 на підставі висновку головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області Лазарєвої Г.С., на підставі ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.197, т.1).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 23.09.2015 року по справі №815/4175/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про наказу № 125 від 09.07.2015 року, зобов'язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено у повному обсязі. Позивач вказане рішення не оскаржував.

Відповідно до зазначеної постанови по справі №815/4175/15 судом встановлено, що дійсною причиною виїзду позивача із країни громадянського походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.

09.02.2016 року ОСОБА_1 знову звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №33 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.63, т.1).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14.03.2016 року №49 на підставі висновку головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області Лазарєвої Г.С., відповідно до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.121, т.1).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2016 року по справі №815/1176/16 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про наказу № 49 від 14.03.2016 року, зобов'язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено у повному обсязі, ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2016 року постанову залишено без змін.

16.03.2017 року позивач знову звернувся до відповідача з заявою оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в обґрунтування якої в якості причин звернення за міжнародним захистом шукач захисту повідомив про наявну погрозу його життю та здоров'ю через переслідування від родичів дівчини, з якою він заручений (а.с.22-28 т.2).

Судом встановлено, що в повторно поданій заяві відсутні посилання на нововиявлені обставини або матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності, з огляду на наступне.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Оцінюючи обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність фактичних обставин, які б безумовно підтверджували ймовірність позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Поряд з цим, судом не встановлено жодних підстав та доказів, які б свідчили, що при поверненні до країни громадської належності позивач може стати жертвою переслідувань, а побоювання за своє життя та здоров'я не свідчить про можливість стати жертвою переслідувань та відповідно давати підстави для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на вищевикладене, побоювання позивача, що на нього нападуть та завдадуть шкоду його життю та здоров'ю є безпідставними та не ґрунтуються на фактичних обставинах.

Вирішуючи спір, суд враховує, що позивач востаннє виїхав з Афганістану у 2010 році нелегально. На територію України позивач потрапив нелегально восени 2010 року, місце перетину кордону встановити не вбачається можливим.

За результатами розгляду матеріалів особової справи встановлено, що історія переслідування заявника в країні громадянської належності є необґрунтованою. Так, під час аналізу заяви та особової справи були виявлені елементи надання заявником завідомо неправдоподібної інформації та суттєві розбіжності у наданих відомостях, які не були належним чином обґрунтовані, що суттєво знижує рівень довіри до його клопотання.

Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на батьківщину через побоювання зазнати переслідувань.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Також суд враховує, що позивачу було неодноразово відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до рішень ДМС України від 20.08.2010 року №63, від 09.07.2015 року №125, від 14.03.2016 року №49, від 29.03.2017 року №60.

Крім того, позивачем в заяві до ГУ ДМСУ в Одеській області від 16.03.2017 року не наведено нововиявлених обставин або матеріалів, що підтверджують обґрунтованість побоювань шодо повернення до своєї країни походження.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органу владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, що певною мірою відображають принципи адміністративної процедури і повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта, встановлюючи чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що позивач не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви, в той же час відповідач, в силу ч.2 ст.71 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність своїх рішень.

Враховуючи наведене, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 9, 11, 69-72, 86, 158-163, 167, 254 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 29 березня 2017 року №60 та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя П.П.Марин