Ухвала суду № 70307895, 13.11.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого Пікуля В.П.,

суддів: Обідіної О.І., Прядкіної О.В.,

при секретарі Зеленській О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13 вересня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Миргородської міської ради про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва, торгівельний павільйон загальною площею, 84,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1

В С Т А Н О В И Л А :

06 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Миргородського міськрайонного суду із позовом, у якому просила постановити рішення, яким визнати за нею право власності на торгівельний павільйон загальною площею 84,5 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що у 2009 році позивач уклала договір на право користування земельною ділянкою для забудови від 18 лютого 2009 року (далі - договір суперфіцію) на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0088 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка знаходиться у власності Миргородської міської ради. Користуючись зазначеною земельною ділянкою за час дії договору суперфіцію в період з 2009 по 2011 роки за власний рахунок здійснила будівництво торгівельного павільйону. Як наслідок, позивач правомірно користуючись зазначеною земельною ділянкою, яка була відведена для будівництва торгівельного павільйону здійснила будівництво вказаного об'єкта нерухомого майна. Проте, за відсутності дозвільних документів на будівництво та не здала його в експлуатацію.

18 лютого 2012 року закінчився строк дії договору суперфіцію. З метою подальшого оформлення права власності на торгівельний павільйон, позивач неодноразово зверталась до Миргородської міської ради, в тому числі 23 грудня 2011 року (підчас дії договору суперфіцію) з письмовим зверненням з проханням продовжити договір суперфіцію та продовжувала сплачувати кошти за користування земельною ділянкою. У відповідь на дане звернення, в особі міського голови, направило лист від 25 січня 2012 року із переліком необхідних для поновлення говору суперфіцію документів (копії), в тому числі - правоустановчого документа на нерухоме майно та витягу з реєстру прав на нерухоме майно.

Позивач не може надати правоустановчий документ та витяг на об'єкт нерухомого майна для продовження договору суперфіцію до визнання судом її права власності на даний об'єкт у зв'язку тим, що об'єкт побудований без відповідного документа, який надавав право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, що вказує на те, що він є самочинним будівництвом, тому вимушена звернутися до суду для визнання права власності на об'єкт нерухомого майна в порядку ст. 376 ЦК України.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13 вересня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Із рішенням суду непогодився її представник, який оскаржив рішення суду просить його скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У запереченнях на апеляційну скаргу Миргородська міська рада просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вважає, що рішення суду ухвалено із дотриманням норм закону.

Апеляційну скаргу просить розглянути без участі представника Миргородської міської ради.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши позивача та її представника, приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно п.1 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відносини у сфері містобудівної діяльності регулюються Коституцією України, Цивільним, Господарським і Земельним кодексами України, законами України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про Генеральну схему планування території України», «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність», «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», «Про землеустрій», іншими нормативно-правовими актами (ст. 3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Поняття «будівництво» включає в себе нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів будівництва (ч. 3 ст. 10, ст. 4 Закону України «Про архітектурну діяльність»).

Для визнання будівництва самочинним воно має бути пов'язане з об'єктом нерухомості й порушувати одне з положень ст. 376 ЦК України

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 376 ЦК України частині, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Водночас згідно з ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

У Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, зроблений висновок, який відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Відповідно до цього висновку, аналіз норм ч. 3 ст. 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у 2009 році позивач уклала договір суперфіцію від 18 лютого 2009 року на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,0088 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка знаходиться у власності Миргородської міської ради. Умовами договору передбачено, що земельна ділянка надається для будівництва торгівельного павільйону. Строк користування земельною ділянкою встановлений з 18 лютого 2009 року по 18 лютого 2012 року. Пунктом 3.5 договору визначено, що право користування земельною ділянкою припиняється у разі спливу строку права користування.

Судом також вірно встановлено, що протягом строку дії договору за власний рахунок здійснила будівництво торгівельного павільйону загальною площею 84,5 кв.м. та згідно звіту про проведення інструментального технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта він має бутобетонний фундамент, що являється ознакою нерухомого майна за ознаками прив'язки до земельної ділянки та неможливості перенесення об'єкта на іншу земельні ділянку без його руйнування.

Збудований позивачкою торгівельний павільйон, що, являється самочинно збудованим, так як він збудований без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи та без належно затвердженого проекту. Даний факт не заперечувався учасниками судового розгляду.

Відтак, незважаючи не те, що позивач здійснила самочинне будівництво торгівельного павільйону загальною площею 84,5 кв.м за адресою АДРЕСА_1 земельній ділянці, яка була відведена їй для будівництва відповідно до договору на право користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) від 18 лютого 2009 року, суд правильно відмовив у задоволенні її позову тому, що строк дії даного договору закінчився, що призвело до його припинення, а судом встановлено, що позивачці не надана земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, що є основною умовою визнання права на самочинне збудоване нерухоме майно.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач відповідно до п. 3.4 Договору має переважно право на його укладання, користується земельною ділянко, неодноразово зверталася до міської ради про продовження договору суперфіцію, сплачує кошти за земельну ділянку та нею користується, не ставлять під сумнів правильність рішення суду першої інстанції, оскільки ці доводи не свідчать, що договір суперфіцію вказаної земельної ділянки продовжився у встановленому законом або договором порядку, чи земельна ділянка надана саме під самочинно збудоване майно.

За наявності заперечення відповідача проти задоволення позову, позивач не надав суду доказів переконливих доказів продовження договору суперфіцію чи неправомірної відмови в продовженні договору.

Крім того, п.п. 9, 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» висловлена правова позиція, що при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону України «Про основи містобудування» спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства. За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

ОСОБА_2 зверталася до Миргородської міської ради щодо продовження договору суперфіцію, але матеріали справи не містять доказів звернення до компетентного державного органу відносно узаконення самочинного будівництва.

Слід також звернути увагу, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно п. 1 положення (далі положення) про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року № 294 центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є Державна архітектурно-будівельна інспекція України. Функція якої, згідно п. 3 положення, крім іншого, здійснення державного контролю та нагляду за дотриманням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил; виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві, ліцензування у визначених законодавством випадках.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач не ставила питання про залучення до участі у справі Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, а Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області, який вказаний як третя особа у позовній заяві, не є юридичною особою та не наділений цивільною правосуб'єктністю ( ст. 28 ЦПК України).

Посилання у апеляційній скарзі на ст. 309 ЦПК України також не дає підстави для скасування рішення суду першої інстанції, так як представник позивача у апеляційній скарзі лише навів текс вказаною статті, не зазначивши підстав, з яких саме має бути скасовано рішення суду першої інстанції.

За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, який повно встановивши фактичні обставини справи, дав об'єктивну оцінку зібраним у справі доказам, вірно застосувавши норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалив рішення, яке відповідає закону.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст.308, 314, 317, 319 ЦПК України колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13 вересня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів в касаційному порядку.

Головуючий В.П. Пікуль

Судді: О.І. Обідіна

О.В. Прядкіна