Ухвала суду № 70290674, 14.11.2017, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Цимбал Ю.Ю.

Доповідач - Назарова М.В.

Справа № 408/2573/17-ц

Провадження № 22ц/782/810/17

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області в складі:

головуючого Назарової М.В.,

суддів Лозко Ю.П., Стахової Н.В.,

за участю секретаря Подрябінкіна Я.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційного суду Луганської області в м. Сєвєродонецьку

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на ухвалу Біловодського районного суду Луганської області від 19 жовтня 2017 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Біловодської районної державної адміністрації Луганської області про визнання недійсним рішення та додаткової угоди,

в с т а н о в и л а:

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом до Біловодської районної державної адміністрації Луганської області, в якому просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Біловодської районної державної адміністрації Луганської області від 10 лютого 2017 року; визнати недійсною угоду про розірвання договору оренди землі від 28 серпня 2007 року, укладену між ОСОБА_2 як фізичною особою підприємцем та Біловодською районною адміністрацією Луганської області.

В обґрунтування позову посилалася на те, що 28 серпня 2007 року між нею як фізичною особою-підприємцем з одного боку та Біловодською державною адміністрацією Луганської області (далі - Біловодська РДА) - з іншого було укладено та зареєстровано договір оренди земельної ділянки водного фонду, який позивач належно виконувала. З 26 січня 2017 року діяльність позивача як фізичної особи-підприємця припинено, проте в розпорядженні голови РДА від 10.02.2017 року №48 не зазначено про це. Крім того, умовами договору оренди не передбачено таку підставу припинення його дії як одностороння відмова орендодатора, і всупереч умовам договору замість припинення його розірвано. Також з урахуванням того, що право витребування земельної ділянки є похідним від права розпорядження, вирішувати питання щодо її повернення належить Луганській обласній державній адміністрації, що також свідчить про незаконність та необґрунтованість розпорядження голови Біловодської РДА та укладеної на її підставі угоди.

Ухвалою Біловодського районного суду Луганської області від 19 жовтня 2017 року провадження по справі закрито в зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та розгляд справи такої категорії віднесено до компетенції адміністративних судів.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 звернулась із апеляційною скаргою на неї та просить ухвалу Біловодського районного суду Луганської області від 19 жовтня 2017 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, вважаючи, що судом постановлено ухвалу з порушенням норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що скарга підлягає задоволенню.

Закриваючи провадженні по справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд послався на те, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належить і спір щодо розпорядження голови Біловодської РДА про припинення права оренди земельної ділянки водного фонду та укладення на його підставі угоди, оскільки при винесені оскаржуваного розпорядження голова Біловодської РДА виступав як суб'єкт владних повноважень, що реалізує розпорядчі та інші функції.

Проте, до такого висновку суд дійшов з порушенням норм процесуального права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено обов'язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, визначає право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд.

Порушення правил юрисдикції є порушенням права особи на справедливий суд.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Зазначені положення конкретизуються у ст. 3 ЦПК України, в якій зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст.15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства судами розглядаються справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, а якщо провадження відкрите, то відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України - закриває провадження у справі.

Відповідно ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій та, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом (пп. 1, 4 ч. 17 КАС України).

У відповідності до роз'яснень п. 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01.03.2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України, Господарським процесуальним кодексом України, Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення.

У зв'язку з наведеним, суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами виник земельний спір, предметом якого є право позивача ОСОБА_2 як фізичної особи на користування земельною ділянкою водного фонду на підставі договору оренди землі, який, на думку позивача, розірвано відповідачем в односторонньому порядку без законної на те підстави.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 №3 земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Тому колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо помилковості висновків суду і зазначає, що районна державна адміністрація, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних правовідносин не підпорядковані один одному, а отже суб'єкт владних повноважень - районна державна адміністрація - владних управлінських функцій не здійснювала.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції не було законних підстав для закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду справи є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до невірного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, знайшли повне підтвердження, а тому апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню і направленню справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 311 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Біловодського районного суду Луганської області від 19 жовтня 2017 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів після її проголошення.

Головуючий

Судді: