Постанова № 70285241, 13.11.2017, Донецький апеляційний господарський суд

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

13.11.2017 справа №905/1569/15

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: суддів: при секретарі судового засідання: за участю представників сторін: від позивача: від відповідача: від ДВС: ОСОБА_1 ОСОБА_2, ОСОБА_3 ОСОБА_4 не з’явився; не з’явився; ОСОБА_5 – за довіреністю; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуДепартаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, м. Київ на ухвалу господарського суду Донецької областівід03.10.2017 р.у справі№ 905/1569/15 (суддя: Левшина Г.В.)за позовом доТовариства з обмеженою відповідальністю «Кант», м. Харків Державного підприємства «Донецька вугільна енергетична компанія», м. Вугледар, Донецька область про за участю стягнення 48 983 166,41 грн. Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, м. Київ

В С Т А Н О В И В :

Рішенням господарського суду Донецької області від 17.09.2015 р. по справі №905/1569/15 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Кант” до Державного підприємства “Донецька вугільна енергетична компанія” про стягнення 48 983 166,41грн. задоволено частково: стягнуто з Державного підприємства “Донецька вугільна енергетична компанія” на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Кант” 27 214 320,00 грн. заборгованості, 2 145 084,89 грн. 3% річних, 19 621 524,72 грн. інфляційних втрат, 68 181,68 грн. судового збору.

05.10.2015 р. на виконання рішення суду господарським судом Донецької області видано відповідний наказ.

З матеріалів справи вбачається, що постановою від 25.12.2015 р. державним виконавцем відкрито виконавче провадження № 49734375 з примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 05.10.2015 р.

Постановою ВП № 49734375 від 11.02.2016 р. державним виконавцем стягнуто з боржника виконавчий збір у сумі 4 904 911,12 грн.

Того ж дня, 11.02.2016 р. державним виконавцем винесено постанову ВП № 49734375 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, та постанову ВП № 49734375 про арешт коштів боржника у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору: 53 954 022,41 грн.

В матеріалах справи міститься акт головного державного виконавця ВПВР ДВС України ОСОБА_6 від 23.03.2017 р., відповідно до якого в ході примусового виконання рішення грошових коштів та майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, не виявлено.

Листом №20.1-413/13 від 24.03.2017р. ВПВР Департаменту ДВС МЮУ направлено на виконання до Державної казначейської служби України наказ господарського суду Донецької області від 05.10.2015 р. по справі №905/1569/15 з посилання на статтю 4 Закону України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”.

Постановою головного державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮУ ОСОБА_6 від 28.03.2017 р. зупинено вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 05.10.2015 р. у справі № 905/1569/15 до надходження від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повідомлення про перерахування коштів на відповідний рахунок органу ДВС або стягувачу.

Одночасно, державним виконавцем направлено вимогу до Державної казначейської служби про повернення наказу господарського суду Донецької області від 17.09.2015р. по справі № 905/1569/15 до державної виконавчої служби з посиланням на набрання чинності Законом України “Про відновлення платоспроможності державних вугледобувних підприємств”, згідно якого зупиняються виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо державних вугледобувних підприємств.

Постановою ВП № 49734375 від 30.06.2017 р. поновлено виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 05.10.2015 р. у справі № 905/1569/15.

При цьому, постановою ВП № 49734375 від 30.06.2017 р. наказ господарського суду Донецької області від 05.10.2015 р. у справі № 905/1569/15 повернуто стягувачу на підставі п.п. 2, 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». У вказаній постанові зазначено, що виконавчий документ може бути повторно пред’явлений до виконання до 30.06.2020 р.

Не погоджуючись з винесеною постановою державного виконавця від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа стягувачу ТОВ «Кант» звернулося до господарського суду Донецької області зі скаргою на дії органів ДВС у виконавчому провадженні № 49734375 з виконання рішення господарського суду Донецької області по справі № 905/1569/15, в якій просить:

- визнати незаконними дії ВПВР Департаменту ДВС МЮУ щодо винесення постанови від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа – наказу № 905/1569/15, виданого 05.10.2015 р. стягувачу (ВП № 49734375);

- визнати недійсною та скасувати постанову ВПВР Департаменту ДВС МЮУ від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа – наказу № 905/1569/15, виданого 05.10.2012 р. стягувачу (ВП № 49734375).

Ухвалою господарського суду Донецької області від 03.10.2017 р. скаргу ТОВ «Кант» задоволено частково:

- визнано незаконними дії ВПВР Департаменту ДВС МЮУ щодо винесення постанови від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 49734375;

- визнано недійсною постанову ВПВР Департаменту ДВС МЮУ ВП № 49734375 від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа стягувачу.

В частині задоволення вимог стягувача ухвала суду мотивована доведеністю та обґрунтованістю вимог, а частині відмови у задоволення вимоги про скасування оскаржуваної постанови державного виконавця – відсутністю у господарського суду повноважень скасовувати акти ДВС.

Не погоджуючись з винесеною ухвалою суду першої інстанції, Департамент ДВС МЮУ звернувся до Донецького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на оскаржувану ухвалу, в якій просить ухвалу господарського суду Донецької області від 03.10.2017 р. скасувати в частині задоволених вимог скарги та прийняти постанову, якою у задоволенні скарги ТОВ «Кант» відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги заявник посилається на те, що ухвалу суду першої інстанції винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права України.

Скаржник стверджує, що Законом України «Про відновлення платоспроможності державних вугледобувних підприємств» від 13.04.2017 р. № 2021-VІІІ зупиняються виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо державних вугледобувних підприємств, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.2001 р. № 2864-ІІІ встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 %, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна, а ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено підстав для зупинення виконавчих проваджень та заходів примусового виконання рішень щодо державних вугледобувних підприємств, проте п. 9 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено повернення виконавчого документа стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення, виконавчий документ повертається стягувачу на підставі п.п. 2, 9 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

09.11.2017 р. до Донецького апеляційного господарського суду надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу, в якому позивач просив ухвалу господарського суду Донецької області від 03.10.2017 р. у справі № 905/1569/15 без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Представник органу ДВС у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги.

Відповідач письмовий відзив на апеляційну скаргу не надав, представники сторін у судове засідання не з’явились, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Судовий процес в апеляційній інстанції фіксувався за допомогою технічних засобів фіксації в порядку, передбаченому ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Статтею 106 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника органу ДВС, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

У відповідності зі ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на усій території України.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

За певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98, п. 27).

Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Наразі, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін.

Відповідно до статті 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно з ч. 1 ст. 116 ГПК України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Після набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою стягувачу чи прокурору, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, або надсилається стягувачу рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення судового збору надсилаються до органів державної виконавчої служби.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", у чинній редакції, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Статтею 1 Закону України від 13.04.2017 № 2021-VIII "Про відновлення платоспроможності державних вугледобувних підприємств" (далі – Закон № 2021) встановлено, що тимчасово, до 1 січня 2019 року, підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо державних вугледобувних підприємств, які підлягають виконанню в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", знімаються арешти та заборони відчуження майна у таких виконавчих провадженнях, крім рішень про виплату заробітної плати, вихідної допомоги, інших виплат (компенсацій), що належать працівнику у зв’язку з трудовими відносинами, відшкодування матеріальної (майнової) шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, стягнення аліментів та рішень про стягнення заборгованості із сплати внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Зі змісту оскаржуваної постанови органу ДВС вбачається, що державний виконавець при винесені постанови від 30.06.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу керувався п.п. 2, 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Статтею 1 Закону України від 29.11.2001 № 2864-ІІІ "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (далі – Закон № 2864) встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.

Згідно ст. 2 Закону № 2864 для цілей цього Закону під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних капіталів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв’язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов’язань боржника з перерахування фондам загальнообов’язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Аналіз змісту постанови ВП № 49734375 від 30.06.2017 р. свідчить про те, що державний виконавець дійшов висновку про відсутність у боржника по справі майна, на яке можливо звернути стягнення, оскільки боржник по справі є державним підприємством і все його майно забезпечує ведення виробничої діяльності та зазначає про здійснені ним заходи щодо розшуку такого майна, які виявилися безрезультатними. При цьому, державний виконавець не посилається на будь-які документи, що підтверджують відсутність у боржника майна, яке не забезпечує ведення виробничої діяльності, складені ним під час вчинення виконавчих дій за місцезнаходженням боржника та документи складені під час розшуку майна боржника. В матеріалах справи відсутні відповідні докази на підтвердження обставин відсутності у боржника майна.

У відповідності до ст.54 Закону України “Про виконавче провадження” виконавець має право звернутися за інформацією про дебіторську заборгованість боржника до органів доходів і зборів. Органи доходів і зборів зобов’язані протягом трьох робочих днів з дня одержання відповідної вимоги виконавця надати виконавцю необхідні документи та інформацію.

Разом з тим, у наявних в матеріалах справи копіях матеріалів виконавчого провадження ВП № 49734375 жодного з вказаних звернень не міститься.

При цьому, в акті від 23.03.2017 р. про неможливість стягнення державний виконавець лише констатує відсутність у боржника грошових коштів та майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, проте не зазначає конкретних дій та не наводить доказів на підтвердження їх проведення, що мали бути підставою для такого висновку, тому вказаний акт судовою колегією до уваги не приймається.

Отже, матеріали виконавчого провадження № 49734375 не містять доказів реалізації державним виконавцем всіх наданих йому законом повноважень під час виконання судового рішення по справі №905/1569/15 у повному обсязі. Зокрема, в матеріалах виконавчого провадження відсутні витяги з Єдиного державного реєстру нерухомого майна та відсутні відомості щодо наявності на праві власності боржника транспортних засобів, належного боржнику майна за даними бухгалтерського обліку, відсутні запити до органів статистики тощо, відповідних органів щодо наявності зареєстрованих цінних паперів, катерів, яхт, повітряних суден, сільськогосподарської техніки та технологічного обладнання, іншого рухомого майна, корпоративних прав, майнових прав інтелектуальної власності, об'єктів інтелектуальної, творчої діяльності, іншого майна (майнових прав), належних на праві власності відповідачу, тощо.

Таким чином, ВПВР Департаменту ДВС МЮУ не здійснено усі необхідні та можливі дії, направлені на встановлення наявності чи відсутності у боржника іншого майна чи коштів, на які можливо звернути стягнення.

Пунктом 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26.12.2003 “Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” передбачено, що у разі визнання неправомірними рішення, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, суд зобов’язує їх усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює порушені права чи свободи заявника.

Відповідно до абз. 1 п.9.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 “Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України” за результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця, щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, або визнає дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби незаконними, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.

Відповідно до абз. 2 п.9.13 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року N9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії ВПВР Департаменту ДВС МЮУ щодо винесення оскаржуваної постанови є незаконними, а постанова ВП № 49734375 від 30.06.2017 р. про повернення виконавчого документа стягувачу підлягає визнанню недійсною.

При цьому, судом першої інстанції помилково не враховано приписи п.32 Інформаційного листа №01-08/369 від 29.06.2010р. ВГСУ “Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2009 році щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України”, якими встановлено, що вимога скаржника щодо скасування постанови чи іншого акта органу Державної виконавчої служби за своєю правовою природою тотожна вимозі про визнання їх недійсними. Тому у господарського суду відсутні правові підстави для відмови в задоволенні скарги лише з тієї причини, що в ній зазначається про скасування відповідної постанови (акта), а не про визнання його недійсним. Господарський же суд, приймаючи судове рішення по суті скарги, має в будь-якому разі враховувати положення, викладене в названому роз'ясненні президії Вищого господарського суду України. Таким чином, скарга стягувача підлягає задоволенню у повному обсязі.

Наразі, доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи.

Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що оскаржувана ухвала суду підлягає частковому скасуванню в частині відмови у задоволенні скарги ТОВ «Кант» № 5917/3 від 25.07.2017 р. з прийняттям нового рішення про задоволення вказаної скарги стягувача у повному обсязі.

Судові витрати за апеляційною скаргою покладаються на заявника скарги.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 101, 102, 103, 104, 105, 106, 121-2 Господарського процесуального Кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу господарського суду Донецької області від 03.10.2017 р. у справі № 905/1569/15 залишити без задоволення.

Ухвалу господарського суду Донецької області від 03.10.2017 р. у справі № 905/1569/15 скасувати частково.

Скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кант» № 5917/3 від 25.07.2017 р. на дії органів державної виконавчої служби у виконавчому провадженні № 49734375 з виконання рішення господарського суду Донецької області по справі № 905/1569/15 задовольнити у повному обсязі.

Визнати незаконними дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої Міністерства юстиції України щодо винесення постанови від 30.06.2017р. про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні №49734375.

Визнати недійсною постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої Міністерства юстиції України ВП №49734375 від 30.06.2017р. про повернення виконавчого документа стягувачу.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через Донецький апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів.

Головуючий Н.В. Будко

Судді: О.І. Склярук

ОСОБА_3