Ухвала суду № 70244724, 14.11.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого – Ступакової І.Г.

суддів – Бітова А.І.

– ОСОБА_1

при секретарі – Татарин Б.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті ОСОБА_1 адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року по справі за адміністративним позовом громадянина ОСОБА_2 Республіки ОСОБА_3 ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_5 ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу №350 від 27 грудня 2016 року та зобов’язання здійснити обмін посвідки на постійне проживання у зв’язку із досягненням 45-річного віку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року адміністративний позов громадянина ОСОБА_2 Республіки ОСОБА_3 ОСОБА_4 задоволено у повному обсязі. Скасовано наказ Державної міграційної служби України №350 від 27 грудня 2016 року в частині п.12, відповідно до якого, скасовано повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 11 червня 2002 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_5 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідка на постійне проживання в Україні серії ОД №1605/02 від 11 червня 2002 року. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити ОСОБА_5 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, обмін посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02 від 11 червня 2002 року у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку.

В апеляційній скарзі Державної міграційної служби України ставиться питання про скасування судового рішення, в зв’язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги Державної міграційної служби України, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що у 1988 році позивач прибув в Україну до м. Одеси та працював на Одеській взуттєвій фабриці відповідно до Урядової Угоди між ОСОБА_2 Республікою ОСОБА_3 (далі –СРВ) та СРСР від 02 квітня 1981 року «Про направлення та прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємствах і в організаціях СРСР», починаючи з 06 вересня 1988 року працював в Житомирському ВАТ «Льонотекс», та з того часу постійно проживає в Україні.

17 квітня 2002 року ОСОБА_5 ОСОБА_4 звернувся до ВПР та МР УМВС в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання та видачу йому посвідки на постійне проживання в Україні. Як підставу для цього та отримання посвідки на постійне проживання, позивач вказав, що він прибув до України в м. Житомир у 1988 році з метою працевлаштування та з 1989 по 1994 рік працював на текстильному заводі м. Житомира.

У якості підстав, для документування посвідкою на постійне проживання, до заяви залучені наступні документи: копія національного паспортного документу серії №РТ БТ №0061866 з перекладом на українську мову, засвідчену нотаріально, довідка про відсутність судимості на території ОСОБА_3; довідка про відсутність заперечень з боку ОСОБА_6 ОСОБА_3 в Україні; довідка №126 Одеської обласної державної адміністрації про те, що він зареєстрований в Управлінні у справах національностей і імміграції Одеської обладміністрації та довідка №198 від 25 грудня 2002 року з Державного комітету по легкій і текстильній промисловості України про те, що він працював з 06 вересня 1988 року по 01 червня 1993 року на підприємстві.

11 червня 2002 року відділом ВПР та МР УМВС в Одеській області громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 було документовано посвідкою на постійне проживання серії ОД №1605/02.

У жовтні 2016 року громадянин СРВ ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Малиновського районного відділу м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області (за місцем реєстрації) з пакетом документів для обміну посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02.

21 лютого 2017 року, позивач отримав з ГУ ДМС України в Одеській області висновок про розгляд матеріалів особової справи щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні, датований 12 лютого 2017 року та пізніше отримав копію наказу Державної міграційної служби України №350 від 27 грудня 2016 року.

Згідно з висновком, ОСОБА_5 ОСОБА_4 визнаний таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, тобто скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та вирішено в паспортному документі анулювати штамп «Дозволено постійне проживання в Україні», визнати недійсною та вилучити посвідку на постійне проживання, серія ОД №1605/02 від 11 червня 2002 року та вчинити інші дії.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та були б підставою для скасування наданої позивачу посвідки та наявність Закону України, який би передбачав такі наслідки за таких обставин.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до п.4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, зокрема, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_2 Республіки ОСОБА_3 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у п.4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

Особам, зазначеним у п.4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Обов'язковою умовою набуття дозволу на імміграцію до України за вищенаведеною нормою є необхідність звернення з відповідною заявою протягом шести місяців з дня набрання чинності вищенаведеним Законом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 11 червня 2002 року відділом ВПР та МР УМВС в Одеській області громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 було документовано посвідкою на постійне проживання серії ОД №1605/02.

Відповідно до ст. 12, ст. 13 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасований, а видана на підставі такого дозволу посвідка на постійне проживання в Україні вилучена, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Проте, в оскаржуваному рішенні (висновку) №350 від 27 грудня 2016 року не наведено посилання на норму Закону України «Про імміграцію» на підставі якого визнається недійсним дозвіл на імміграцію та посвідка на постійне проживання позивача.

Поряд з цим, колегія суддів зауважує на тому, що єдиною підставою для визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання позивача було те, що порушений термін звернення із заявою про оформлення посвідки на постійне місце проживання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачами не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та були б підставою для скасування наданої позивачу посвідки, та наявність Закону України, який би передбачав такі наслідки за таких обставин.

Разом з цим, апелянтом не надано жодних доказів того, що подані позивачем із заявою про залишення в Україні на постійне проживання документи містять недостовірні відомості та є підробленими.

Також, апелянтом не надано доказів існування інших підстав для скасування наданої позивачу посвідки, які передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а саме не надано вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Крім цього, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідно до останньої частини Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» посвідка на постійне проживання видавалась без оформлення дозволу на імміграцію, а тому не можливо скасувати те, що надано за Законом.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що оскаржуване рішення прийнято без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, а також інтересами позивача, адже при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні, міграційний орган підтвердив правильність надання позивачу необхідних документів та наявність підстав для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не порушено вимоги законодавства про імміграцію, а відтак вимоги щодо скасування наказу Державної міграційної служби України №350 від 27 грудня 2016 року в частині п.12, відповідно до якого, скасовано повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 11 червня 2002 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_5 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідка на постійне проживання в Україні серії ОД №1605/02 від 11 червня 2002 року є обгрунтованими та підлягають задоволенню, що було вірно встановлено судом першої інстанції.

Разом з цим, відповідно до п.2 Постанови Кабінету Міністрів України «Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання» від 28 березня 2012 року №251 - заяви для оформлення посвідок подаються іноземцями та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 жовтня 2016 року громадянин СРВ ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Малиновського районного відділу м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області (за місцем реєстрації) з пакетом документів для обміну посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02, а відтак вимоги щодо зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити ОСОБА_5 ОСОБА_4 обмін посвідки на постійне проживання серії ОД №1605/02 від 11 червня 2002 року у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку також підлягають задоволенню.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, у зв’язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлений 15 листопада 2017 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

ОСОБА_1