Рішення № 70227493, 08.11.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.11.2017Справа №910/14136/17

За позовом Державної іпотечної установи

До Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1. Національний банк України

2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

Про визнання договору недійсним

Суддя Ващенко Т.М.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Чалов А.О., Погодічева Н.В. - по дов.

від відповідача: Русскіна О.В. - по дов.

від третьої особи 1: Петроченко С.О. - по дов.

від третьої особи 2: Грицик А.С. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Державної іпотечної установи до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-758/2014 від 09.09.2014р., який укладений між позивачем та відповідачем.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.08.2017р. порушено провадження у справі № 910/14136/17; розгляд справи призначено на 20.09.2017р. о 11-30.

19.09.2017р. позивач через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав клопотання на підставі ст. 38 Господарського процесуального кодексу України про витребування доказів.

Крім того, позивач подав клопотання на підставі ст. 4-4 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи № 910/14136/17 у закритому режимі, та документи по справі.

Суд відкладає розгляд даних клопотань до з'ясування фактичних обставин справи.

19.09.2017р. відповідач через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав документи по справі.

Позивач 19.09.2017р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав письмові пояснення по справі, в яких зазначає про необхідність залучення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідач 19.09.2017р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав два клопотання на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України про залучення Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до участі у даній справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

19.09.2017р. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав клопотання про його залучення до участі у справі №910/14136/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду.

Слід зазначити, що метою участі третіх осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини.

Допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи.

Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому (п. 1.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Враховуючи те, що рішення у даній справі може вплинути на права та обов'язки Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, суд на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, залучає вищезазначених юридичних осіб до участі у справі № 910/14136/17 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

Ухвалою від 20.09.2017р. залучено до участі у розгляді справи в якості третіх осіб 1 та 2, які не заявляють самостійних вимог на предмету спору, на стороні відповідача Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб; розгляд справи відкладено на 10.10.2017р.

У судовому засіданні 10.10.2017р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів, поданого 19.09.2017р., як такого, що не відповідає приписам ст.38 Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні 10.10.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 18.10.2017р. о 10-00.

18.10.2017р. представником позивача було подано заяву про зміну підстав позову, яка була прийнята судом з урахуванням наступного.

За приписами ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, тобто, спосіб захисту цього права чи інтересу. Одночасно, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.12 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» та постанові від 26.06.2014р. Вищого господарського суду України по справі №911/4611/13.

Враховуючи, що заява позивача №12-0007/70615 від 17.10.2017р. за своєю правовою природою є заявою про зміну підстав позову та відповідає приписам чт.22 Господарського процесуального кодексу України, остання прийнята судом.

В судовому засіданні 18.10.2017р. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 08.11.2017р. о 10-00.

Ухвалою від 23.10.2017р. строк вирішення спору продовжено на 15 календарних днів.

03.11.2017р.представником відповідача було подано через відділ діловодства суду додаткові пояснення по суті спору.

08.11.2017р. представником позивача через канцелярію суду подано додаткові пояснення по справі.

У судовому засіданні 08.11.2017р. представниками третіх осіб 1 та 2 також було подано додаткові пояснення по суті справи.

Під час розгляду спору у судовому засіданні 08.11.2017р. представниками позивача було підтримано позовні вимоги.

Представником відповідача проти задоволення позову було надано заперечення.

Представниками третіх осіб 1 та 2 було надано усні пояснення по суті спору.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами в судовому засіданні 08.11.2017р.

В судовому засіданні 08.11.2017р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення всіх учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно з ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як свідчать матеріали справи, 10.01.2011р. між Державною іпотечною установою (установа) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (первинний кредитор) було укладено генеральний договір №103 про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, відповідно до п.1.1 якого сторони погоджуються про здійснення співпраці на ринку іпотечного кредитування відповідно до умов і вимог стандартів надання рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, які є невід'ємною частиною цього договору (додаток №1), з метою розвитку і вдосконалення системи довгострокового іпотечного кредитування: впровадження надійних процедур надання та обслуговування іпотечних кредитів; залучення довгострокових фінансових ресурсів в житлову сферу через механізм вторинного ринку іпотечного кредитування.

За умовами п.5.3 договору №103 від 10.01.2011р. у період дії договору первинний кредитор надає установі інформацію, звітність за встановленою формою та в строки, визначені стандартами установи та договором про обслуговування іпотечних кредитів: звітність та інформацію щодо виконання первинним кредитором вимог стандартів установи стосовно дотримання ним нормативів своєї діяльності, фінансового стану та наявності заходів впливу контролюючих державних органів; періодичну звітність та інформацію за іпотечними кредитами, права вимоги за якими набуті установою та знаходяться на обслуговуванні у первинного кредитора; іншу інформацію та звітність на вимогу установи у відповідності до стандартів установи та для забезпечення виконання сторонами умов цього договору.

Договір набуває чинності з дати його підписання сторонами (п.7.1 договору №103 від 10.01.2011р.).

За приписам ч.1 ст.655 Цивільний кодекс України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (ч.4 ст.655 Цивільний кодекс України).

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

Частиною 1 ст.7 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачено, що облігація - це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення).

Як свідчать матеріали справи, 09.09.2014р. між Державною іпотечною установою (емітент) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (покупець) було укладено договір №ДД-758/2014 купівлі-продажу цінних паперів, відповідно до умов п.1.1 якого емітент зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери:

- емітент - Державна іпотечна установа;

- код ЄДРПОУ емітента цінних паперів - 33304730;

- код ЦП (ISIN) - UA4000178446;

- дата погашення цінних паперів - 18.11.2020р.;

- вид цінних паперів - облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням;

- форма існування цінних паперів - без документарна;

- серія цінних паперів - В3;

- номінальна вартість одного цінного паперу, грн. - 100 000 грн.;

- кількість цінних паперів - 1000 штук;

- ціна одного цінного паперу - 101 847,95 грн.;

- загальна вартість цінних паперів - 101 847 950 грн.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п.2.1 договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. загальна вартість цінних паперів за цим договором становить 101 847 950 грн. без податку на додану вартість.

Емітент, за умови виконання покупцем п.2.4 договору, зобов'язаний забезпечити надання розпорядження про списання цінних паперів, що зазначені у п.1.1 цього договору, з емітентського рахунку у цінних паперах №100024-UA70000001 у Національному депозитарії України на рахунок у цінних паперах покупця №301465-UA30001231 у депозитарній установі Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», код МФО 301465, не пізніше 09.09.2014р. з дотриманням чинного законодавства України (п.2.2 договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р.).

Згідно п.2.3 договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. покупець зобов'язаний надати розпорядження про зарахування цінних паперів, які визначені у п.1.1 договору, на користь покупця на рахунок у цінних паперах покупця №301465-UA30001231 у депозитарній установі, код МФО 301465, не пізніше 09.09.2014р.

Відповідно до п.2.4 договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. покупець зобов'язується оплатити загальну вартість цінних паперів, що передаються за договором у власність покупцю, в сумі зазначеній у п.1.1 даного договору, в безготівковій формі не пізніше 09.09.2014р. шляхом перерахування грошових коштів на рахунок емітента №26502000000995 в Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», код установи банку 380236, код ЄДРПОУ 33304730 до кінця операційного дня.

За умовами п.2.5 вказаного паровичну право власності на продані за цим договором цінні папери переходить до покупця з моменту зарахування цінних паперів на рахунок у цінних паперах покупця №301465-UA30001231 у депозитарній установі Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», код МДО 301465.

Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів відбитками печаток сторін і діє до повного виконання контрагентами своїх зобов'язань за цим договором (п.7.1 договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р.).

Вказаний правочин підписано з боку Державної іпотечної установи головою правління ОСОБА_7, а з боку Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» - головою ради директорів ОСОБА_8.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. купівлі-продажу цінних паперів недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору купівлі-продажу, а отже, спірний правочин було вчинено з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками контрагентів.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Частинами 1 та 2 ст.230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Обов'язок доказування, встановлений статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, заявник посилався на те, що при укладанні договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. Державну іпотечну установу було введено в оману щодо обставин фінансового стану, зокрема, ліквідності банку. За твердження вказаного учасника судового процесу, за наявності на момент укладання спірного договору об'єктивної та дійсної інформації стосовно Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», договір з останнім укладено б не було. Вказані обставини, на думку заявника, свідчать про наявність підстав для визнання договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Державної іпотечної установи не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вказувалось вище, ч.1 та 2 ст.230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Частиною 1 ст.229 Цивільного кодексу України визначено, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, предметом дослідження є коло обставин, які стосуються укладення угоди при введенні однієї сторони в оману другою стороною умисно, з певною метою, при цьому характер обставин, щодо яких введено в оману, повинен бути істотним, таким, що суттєво впливає на права тієї сторони угоди, яка діє добросовісно.

Проте, наразі, посилання заявника на те, що фактично відповідачем було представлено Державній іпотечній установі недостовірну інформацію стосовно фінансового стану, зокрема, ліквідності банку в якості обґрунтування обставин введення відповідачем позивача в оману при укладанні договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р., суд до уваги не приймає з огляду на наступне.

У п.3.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі, в тому числі, ст. 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Зокрема, цими істотними обставинами у розумінні ст.230 Цивільного кодексу України може бути умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 12.04.2017р. по справі №902/695/16.

У розумінні приписів ст.230 Цивільного кодексу України обман - це навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину; це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є, насамперед, умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України. Вказану правову позицію висловлено у постановах від 26.09.2017р., від 11.04.2017р. по справах №904/677/16, №920/292/16.

Судом вказувалось, що згідно приписів чинного господарського процесуального законодавства України кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Проте, всупереч наведеного вище, позивачем не було надано суду належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів введення Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» в оману Державної іпотечної установи щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р.

Як вказувалось вище, 10.01.2011р. між Державною іпотечною установою (установа) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (первинний кредитор) було укладено генеральний договір №103 про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, відповідно до п.1.1 якого сторони погоджуються про здійснення співпраці на ринку іпотечного кредитування відповідно до умов і вимог стандартів надання, рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, які є невід'ємною частиною цього договору (додаток №1) з метою розвитку і вдосконалення системи довгострокового іпотечного кредитування: впровадження надійних процедур надання та обслуговування іпотечних кредитів; залучення довгострокових фінансових ресурсів в житлову сферу через механізм вторинного ринку іпотечного кредитування.

За умовами п.5.3 договору №103 від 10.01.2011р. у період дії правочину первинний кредитор надає установі інформацію звітність за встановленою формою та в строки, визначені стандартами установи та договором про обслуговування іпотечних кредитів: звітність та інформацію щодо виконання первинним кредитором вимог стандартів установи щодо дотримання ним нормативів своєї діяльності, фінансового стану та наявності заходів впливу контролюючих державних органів; періодичну звітність та інформацію за іпотечними кредитами, права вимоги за якими набуті установою та знаходяться на обслуговуванні у первинного кредитора; іншу інформацію та звітність на вимогу установи у відповідності до стандартів установи та для забезпечення виконання сторонами умов цього договору.

Судом прийнято до уваги, що за поясненнями позивача, які з боку відповідача підтверджені, інформація стосовно фінансово-економічного стану банку, зокрема, звіти про дотримання економічних нормативів, інформація щодо застосування Національним банком України заходів впливу до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», річна фінансова звітність та статистична звітність банку, надавались відповідачем саме на виконання умов договору №103 від 10.01.2011р., що фактично є окремим правочином, пунктом 5.3 якого передбачено обов'язок первинного кредитора надавати установі певну інформацію.

Тобто, наведеним фактично нівелюються обставини надання певної інформації, яка на думку позивача, була недостовірною, з метою введення Державної іпотечної установи обставин щодо істотних для вчинення спірного правочину обставин.

При цьому, станом на момент вирішення спору по суті в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази того, що при укладанні договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р., визначним при виборі контрагента з боку емітента був саме фінансовий стан (ліквідність) покупця та заявником витребовувались відповідні дані від Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк».

Таким чином, у даному випадку, посилання позивача на недостовірність та необґрунтованість інформації, наданої відповідачем на виконання умов договору №103 від 10.01.2011р., ніяким чином не може свідчити про те, що покупцем при укладанні договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. було навмисно введено емітента в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Крім того, посилання Державної іпотечної установи на результати аналізу неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», здійсненого міжнародною аудиторською компанією «Ernst & Youn», суд оцінює критично, оскільки результатами означеної перевірки не визначено викривлення саме тієї інформації, яка надавалась заявнику в межах договору №103 від 10.01.2011р.

Суд також не приймає як юридично неспроможні посилання позивача у позовній заяві на приписи ст.215 Цивільного кодексу України, згідно яких підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. З цього приводу судом прийнято до уваги наявні в матеріалах справи докази вчинення сторонами договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. дій на виконання правочину. Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що згідно меморіального ордеру №74238680 від 09.09.2014р. на суму 101 847 950 грн. відповідачем було перераховано на рахунок позивача грошові кошти за купівлю облігацій згідно спірного паровичну. Одночасно, Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» було подано депозитарію розпорядження №726/2014 від 09.09.2014р. на зарахування цінних паперів від Державної іпотечної установи в кількості 1000, придбаних за договором №ДД-758/2014 від 09.09.2014р.

Про волю сторін до настання певних правових наслідків укладання договору №ДД-758/2014 від 09.09.2014р. також свідчать наявні в матеріалах справи численні заяви Державної іпотечної установи про зарахування зустрічних однорідних вимог, в яких останнім вказувалось про наявність у Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» обов'язку з виплати емітенту відсоткового доходу за цінні папери, які знаходяться у власності банку. Вказані заяви також було прийнято відповідачем в якості підстави для зарахування заборгованості з виплати відсоткового доходу за цінні папери.

За таких обставин, виходячи з вищенаведеного у сукупності, приймаючи до уваги, що заявником не доведено належними та допустимими у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами наявності обставин, з якими чинне законодавство пов'язує визнання правочинів недійсними, як то введення в оману сторони за договором, суд дійшов висновку щодо залишення без задоволення позовних вимог Державної іпотечної установи до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-758/2014 від 09.09.2014р.

Всі інші клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.32,33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 10.11.2017р.

Суддя Т.М.Ващенко