Постанова № 70219483, 25.10.2017, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/3527/17

Провадження № 2-а/645/148/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м.Харкова у складі:

головуючого судді - Шарка О.П.,

за участю секретаря судових засідань – ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова, про зобов’язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до Фрунзенського районного суду м. Харкова з позовом до Управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова, в якому просить суд зобов’язати Управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова (далі – Управління) провести поновлення пенсії за віком позивачу з 07.10.2009 року, шляхом призначення її знову, відповідно до нори Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, Україна, та отримував пенсію за віком. Після виїзду позивача у 2001 році на постійне місце проживання до Ізраїлю виплату пенсії було припинено. Представник позивача звернувся із заявою до відповідача про відновлення пенсії за віком, проте, рішенням Управління № 343 від 27.06.2017 року у задоволенні заяви було відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Сторони по справі до судового засідання не з’явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені своєчасно та належним чином.

В матеріалах справи містяться письмові заперечення начальника Управління ОСОБА_4 в яких зазначено, що згідно матеріалів пенсійної справи ОСОБА_2 після досягнення пенсійного віку та наявності 43 років страхового стажу, 15.03.1996 року було призначено пенсію за віком. У зв’язку із виїздом на постійне місце проживання за кордон, за заявою позивача від 06.08.2001 року, виплату пенсії останньому припинено з 05.09.2001 року. 23.07.2017 року позивач через свого представника, подав заяву до управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харкова про поновлення пенсії з 09.03.2002 року. Разом з заявою були надані документи, що позивач виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль у вересні 2001 року. Відповідач зазначає, що згідно вимог законодавства, позивачу була виплачена пенсія за 6 місяців наперед перед виїздом за кордон до 09.03.2002 року. Відповідно до ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (чинне на момент виїзду ОСОБА_2І.), громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, пенсії не призначаються. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Ст.. 92 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» не визнано КСУ України неконституційною, тому вона є чинною, та підлягає застосуванню у цих відносинах. ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV, що набрав чинності 01.04.2004 року, призначення пенсії громадянам які постійно проживають за кордоном передбачено. Рішенням КСУ № 25-рп/2009 року від 07.10.2009 року, яким положення п. 2 ч. 1 ст. 49 та другого речення ст. 51 ЗУ № 1058-IV визнані неконституційними, на думку Управління стосується права громадян на одержання вже призначеної пенсії. На момент виїзду до Держави Ізраїль (09.09.2001 року) ОСОБА_2 на обліку в Управління як пенсіонер не перебував. Крім того, у наданих ОСОБА_2 документах відсутні дані про те, чи є позивач громадянином України, який застрахований згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (дія закордонного паспорту закінчилась у 2011 році). Враховуючи викладене, Управління просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. /а.с. 109-110/.

В матеріалах справи містяться пояснення представника позивача за дорученням ОСОБА_5, згідно яких посилання відповідача про необхідність застосування старого ЗУ «Про пенсійне забезпечення», який втратив чинність, замість діючого ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» суперечить діючому законодавству, оскільки спеціальний ОСОБА_6 про пенсії прийнятий пізніше має перевагу перед старим Законом України «Про пенсійне забезпечення», норма ст. 92 якого, суперечить нормам викладеним у чинному ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Твердження відповідача, що рішення КСУ не поширюється на Позивача, оскільки він виїхав за кордон до його прийняття, суперечить нормам закону та судовій практиці, оскільки адміністративними судами України різних інстанцій та областей, під час розгляду аналогічних справ, неодноразово підкреслювалось, що наслідком рішення КСУ «… є безумовна втрата чинності відповідними положеннями ЗУ № 1058-IV. За таких обставин, доводи Управління Пенсійного фонду зводяться до збереження дії цих норм по відношенню до окремих осіб, а це суперечить відповідному імперативному правилу ст. 152 КУ». Стосовно твердження відповідача, що позивач не надав документ на підтвердження громадянства України – спростовується матеріалами справи та нормами чинного законодавства, оскільки відповідно до п. 1 ст. ЗУ «Про громадянство» - Громадянами України є: «Усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року), позивач постійно проживав на території України і на момент проголошення Незалежності України – 24.08.1991 року, і до 2001 року включно. Позивач виїхав до Ізраїлю 09.09.2001 року, перед виїздом за кордон мешкав в м. Харкові. Для позивача громадянство не припинялось за жодною з підстав, встановлених ЗУ «Про громадянство», отже позивач – є громадянином України, що підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

З’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, суд вважає що даний позов підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3, є громадянином України, який у 2001 році виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю /а.с. 25-28/.

До виїзду в Ізраїль до 2001 року позивач проживав за адресою: м. Харків. АДРЕСА_1.

Як встановлено з матеріалів справи, до 2001 року ОСОБА_2 перебував на обліку в Фрунзенському управління соціального захисту населення, та йому виплачувалась пенсія за віком /а.с. 95/.

09.09.2001 року ОСОБА_2 виїхав до Ізраїлю на постійне місце проживання, у зв’язку із чим виплату пенсії було припинено.

09.06.2017 року представник позивача за довіреністю звернувся із заявою до Управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харкова про поновлення виплати пенсії за віком громадянину ОСОБА_3 /а.с. 65-68/.

Рішенням Управління № 343 від 27.06.2017 року ОСОБА_2 було відмовлено в поновленні пенсії за віком, так як виплату пенсії припинено з 13.08.2001 року, у зв’язку із виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю. В обґрунтування відмови, Управлінням вказано, що між Україною та Ізраїлем відсутня міжнародна пенсійна угода, що не дозволяє відновити пенсію; рішення КСУ не поширюється на позивача, оскільки він виїхав за кордон до дати його прийняття, позивач не є громадянином України/а.с. 70-71/.

Позивач вважає таку відмову незаконною, у зв’язку з чим звернувся до суду із захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених Законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів по догляду за непрацездатними.

Стаття 24 Конституції України, гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами ( частина 3 статті 25 Конституції України).

Згідно із частиною 1 статті 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Відповідно до ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Тобто кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав.

Рішенням Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнано неконституційними пункт 2 частини 1 статті 49 та друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Згідно рішення Конституційного Суду України право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Європейський суд з прав людини у п. 51 рішення у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 02.02.2014 року, зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист громадян, які перебувають за її межами (ч.3 ст.25 Конституції України).

Отже громадянин України, проживаючи в Ізраїлі, має такі ж самі конституційні права, як і громадян України, який проживає на території України.

Згідно із статтею 4 Закону України «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій,

В ст. 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що цей ОСОБА_6 регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до частини1 статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Згідно із абзацом 3 частини 2 статті 27 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", розмір пенсії за віком, обчислений за раніше діючим законодавством, підвищується з дня набрання чинності цим Законом до дня її призначення в порядку, передбаченому ч.1, 2 ст.42 цього Закону.

Згідно із частиною 3 статті 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у разі збільшення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, підвищується розмір пенсії, обчислений відповідно до статті 28 цього Закону (крім пенсіонерів, які працюють (провадять діяльність, пов'язану з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування). Перерахунок пенсії проводиться з дня встановлення нового розміру прожиткового мінімуму.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. ОСОБА_6 України визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі пенсії.

В ст. 43 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що перерахунок пенсій за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, призначених до набрання чинності цим Законом, здійснюється за нормами цього Закону на підставі документів про вік, страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час перерахунку в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло раніше, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

Управління пенсійного фонду в рішенні № 343 від 27.06.2017 року відмовило ОСОБА_2 в поновленні пенсії, у зв’язку із тим, що між Україною та Ізраїлем відсутня міжнародна пенсійна угода, що не дозволяє відновити пенсію; рішення КСУ не поширюється на позивача, оскільки він виїхав за кордон до дати його прийняття, позивач не є громадянином України.

Суд вважає, що відповідач не довів порушення позивачем встановленого законом порядку звернення до органів Пенсійного фонду для поновлення виплати раніше призначеної пенсії.

При цьому суд приходить до висновку про необхідність саме поновлення виплати пенсії, оскільки пенсія позивачу вже була призначена раніше.

Також суд зазначає, докази припинення позивачем громадянства України відсутні.

Положеннями ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Виходячи з наведених законодавчих норм позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Тобто, кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року визначено, що закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст.. 24 Конституції України. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись із такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

Таким чином, проживаючи в Ізраїлі, як громадяни України, позивач має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист.

Обмеження щодо отримання пенсії за місцем проживання визнано дискримінаційним, рішенням Європейського суду у справі «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06).

Таким чином з урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини та з метою не допущення дискримінації позивача, як громадян України, який постійно проживає за кордоном, суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимог позову про поновлення позивачу виплати пенсії за віком.

Щодо вимоги позивача стосовно виплати компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати " та п. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 "Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати" виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Таким чином компенсація нараховується та проводиться при виплаті доходу, тобто право на компенсацію позивач набуває в момент отримання доходу.

Як вбачається з позовної звертаючись до суду позивач просить нарахувати компенсацію на ще не виплачені суми доходу, що не відповідає вимогам закону.

Фактично вимоги позивача з цього приводу заявлені передчасно, а тому не підлягають задоволенню.

Стосовно вимоги позивача про поновлення пенсії з 07 жовтня 2009 року - з дати рішення Конституційного суду України №25рп, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Позивач із даним позовом звернувся засобами поштового зв’язку 10.08.2017 року (відповідно до штемпеля на конверті), натомість позовні вимоги заявлені починаючи з 07.10.2009 року. При цьому в позовній заяві зазначено, що до 10.07.2017 року, до того як позивач не отримував відмову відповідача від 27.06.2017 року у відповідь на його заяву про поновлення виплати пенсії, він не міг знати і не знав, що йому буде незаконно відмовлено у поновленні пенсії з 07.10.2009 року, у зв’язку із чим право на оскарження дій відповідача виникло саме з цього періоду і саме з цього моменту почав спливати шестимісячний строк, встановлений ст. 99 КАС України.

Відповідно до частини 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За частинами 1, 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог.

Відповідно до статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Суд зазначає, що строк звернення - проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах. Дотримання строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах.

З аналізу норм КАС України вбачається, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав. Зокрема, практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Суд зазначає, що встановлення строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства добросовісно ставитися до виконання своїх обовязків та своєчасного виконання ними передбачених КАС України та іншими законами процесуальних дій.

Відповідно до матеріалів справи, припинення виплати пенсії позивачу відбулось після виїзду з України на постійне проживання до Ізраїлю у 2001 році.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив відновити виплату раніше призначеної пенсії починаючи з 07 жовтня 2009 року, тобто, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення № 25-рп/2009 від 07.10.2009 р. Проте, позивач з даним позовом звернувся до суду 10 серпня 2017 року.

Суд зазначає, що виплати пенсії носять періодичний (щомісячний) характер, що тому позивач про порушення своїх прав, якщо вважав неправомірним дії відповідача щодо припинення виплати пенсії, мав реальну можливість та повинен був дізнаватися.

Досліджуючи обставини пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом та надані на їх обґрунтування докази, поважних причин пропуску строку, суд не встановив.

Таким чином, враховуючи дату звернення позивача до суду, суд дійшов, що права позивача підлягають захисту в межах шестимісячного строку, тобто з 10.02.2017 року.

Судові витрати по справі підлягають розподілу відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 58, 64 Конституції України, ст.ст. 2, 4, 6-11, 71, 72, 86, 94, 99, 122, 128, 130, 158, 163, 167, 186 КАС України, -

П О С Т А Н О В И В:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова, про зобов’язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення – задовольнити частково.

Зобов’язати Управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова, про зобов’язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення поновити виплату, призначеної довічно пенсії за віком громадянину України ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, починаючи з 09.06.2017 року.

Позовні вимоги з 07.10.2009 року по 10.02.2017 – залишити без розгляду.

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі Харківської області на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 640,00 грн.

Постанова суду може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Фрунзенський районний суд м. Харкова шляхом подачі скарги в десятиденний строк з моменту отримання копії постанови. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справ апеляційним судом.

Головуючий суддя: