Рішення № 70173044, 07.11.2017, Вінницький міський суд Вінницької області

Cправа № 127/8291/17

Провадження № 2/127/3299/17

ВІННИЦЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

07 листопада 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого - судді Прокопчук А.В.,

при секретарі Олійник І.Ю.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницька міська рада, про визнання членом сімї,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання членом сімї.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_4 разом зі своєю матір'ю ОСОБА_6 проживала в належній їй квартирі за адресою: АДРЕСА_1. В матері позивача була рідна сестра ОСОБА_7, яка приходилася тіткою позивачу. ОСОБА_7 проживала в ІНФОРМАЦІЯ_1, яка була надана їй для проживання разом з сином ОСОБА_5. В липні 1998 року син ОСОБА_7 зник, відповідно до пояснень його матері, він поїхав на заробітки.

На початку 1999 року у ОСОБА_7 стався інсульт та вона тривалий час перебувала на лікуванні у медичних установах. Весь цей час позивач з матір'ю доглядали за ОСОБА_7, піклувались про неї. Після виписки з лікарні, позивач забрала тітку до себе, оскільки вона не ходила та потребувала постійного догляду. Коли тітці стало легше, її перевезли до неї додому та з кінця 1999 року то позивач, то її мати періодично ночували з ОСОБА_7 в її квартирі. З початку літа 2000 року ОСОБА_4 почала постійно проживати з тіткою в її квартирі. Вони вели спільний побут, позивач прибирала, готувала їжу, купувала ліки тощо. В жовтні 2001 року ОСОБА_7, за власним бажанням, прописала ОСОБА_4 в своїй квартирі, як члена своєї сім'ї. 26 грудня 2001 року ОСОБА_7 померла. В зв'язку з цим, позивач з матір'ю намагалися відшукати сина померлої, проте не змогли. ОСОБА_5 взагалі не цікавився долею своєї хворої матері та не давав жодної звістки про себе. Всі витрати на поховання та поминальні обіди взяли на себе позивач та її матір. Позивач зазначає, що після смерті тітки, вона залишилась проживати в її квартирі. Під час переоформлення договорів з обслуговування квартири на себе, їй було відмовлено через те, що вона не є членом сім'ї померлої. В зв'язку з цим, ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом та рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці було встановлено факт, що вона є членом сім'ї квартиронаймача квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_7.

В 2015 році з'явився син померлої тітки ОСОБА_5, який не визнаючи факт, що позивач є членом сім'ї ОСОБА_7, оскаржив вказане рішення, яке було скасоване. Враховуючи обставини, встановлені ухвалою Апеляційного суду Вінницької області та з метою визнання її членом сім'ї ОСОБА_7, ОСОБА_4 змушена була звернутися до суду з даним позовом та просить визнати її членом сім'ї ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка померла 26.12.2001 року. Судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою суду від 27 квітня 2017 року було залучено до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницьку міську раду так, як квартира знаходиться на балансі ПП «Майстер».

Під час розгляду справи по суті представником відповідача ОСОБА_2 було подано суду заяву про застосування строків позовної давності. Заява мотивована тим, що право на звернення до суду у позивача виникло після смерті ОСОБА_7, тобто з 26.12.2001 року. Таким чином, трирічний строк позовної давності закінчився ще 26.12.2004 року. ОСОБА_4 звернулася до суду 18.04.2017 року, тобто через 15 років з моменту виникнення в неї права на позов. Разом з тим, скасування незаконного заочного рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05.12.2007 року, ухвалою Апеляційного Суду Вінницької області від 29.12.2015 року, не може бути моментом для обчислення строку позовної давності, оскільки із змісту позовних вимог слідує, що цей строк було пропущено позивачем ще до звернення в суд із заявою про встановлення факту родинних відносин 23.10.2007 року. Представник просила застосувати позовну давність за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа Вінницька міська рада, про визнання членом сім'ї по справі № 127/8291/17-ц та відмовити у задоволенні позову з підстави спливу позовної давності.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позов підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві. Просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Щодо заяви представника позивача про застосування строків позовної давності, представник позивача зазначив наступне. Про те, що ОСОБА_5 не визнає, що ОСОБА_4 є членом сім'ї його матері, він висловився у своїй заяві про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05.12.2007 року у справі № 2-о-581/07, з якою ОСОБА_5 звернувся в суд 23 жовтня 2015 року. Про дані обставини ОСОБА_4 стало відомо 15 лютого 2017 року, після ознайомлення її адвоката з матеріалами справи № 2-о-581/07. Тому перебіг позовної давності необхідно відраховувати з 15 лютого 2017 року. На думку представника позивача, заява про застосування строків позовної давності є безпідставною та необгрунтованою, тому не підлягає задоволенню. Просив відмовити ОСОБА_2 в задоволенні заяви про застосування строків позовної давності.

Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 позов не визнала, надала заперечення та пояснила, що в 2000 році позивачу було лише 15 років, тому вона не могла нести особисті витрати на лікування, поховання, оскільки була неповнолітньою. На поховання була надана допомога за місцем роботи померлої. Крім того, вона проживала зі своєю матір'ю, а лише в 1999 році почала проживати в тітки, тобто в неї була своя сім'я. ОСОБА_4 не може бути одночасно членом сім'ї іншої особи. Пояснення позивача про те, що син не цікавився матір'ю не відповідають дійсності, оскільки після від'їзду за кордон ОСОБА_5 спілкувався з матір'ю і з ОСОБА_6 Коли відповідач повернувся у м. Вінницю він передав ОСОБА_6 3500 дол. США на відшкодування витрат на поховання його матері, встановлення пам'ятника та утримання квартири. Щодо прописки позивача в спірній квартирі, то вона була здійснена з порушенням законодавства (без згоди члена сім'ї ОСОБА_5С.). Доказів постійного проживання та ведення спільного господарства позивачем не надано, договір найму з нею не укладався, як і угода про порядок користування житлом, тому ОСОБА_4 не набула права користування спірною квартирою. Просила відмовити ОСОБА_4 в задоволенні її позову в повному обсязі та стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 понесені ним судові витрати (правову допомогу).

В судовому засіданні представник третьої особи особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницької міської ради ОСОБА_3 при прийнятті рішення поклалась на розсуд суду.

Вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, представника третьої особи ОСОБА_3, свідків, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Частиною 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" роз'яснено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справіBellet v. FranceСуд зазначив, що"стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Правилами ст. 10 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, що мати позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_8 є рідними сестрами по батьку, що підтверджується свідоцтвами про їх народження (а.с. 4, 7).

Як вбачається з листа Вінницького міського відділу ДРАЦС ГТУЮ у Вінницькій області від 07.04.2017 року, 7 грудня 1968 року було зареєстровано шлюб ОСОБА_9 та ОСОБА_8, актовий запис № 1713. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_6 прийняла прізвище чоловіка «Пастух» (а.с. 5). Однак, 16 червня 1977 року даний шлюб був розірваний (а.с. 6).

Відповідно до довідки відділу ЗАГС, 24 червня 1983 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_6. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_6 прийняла прізвище чоловіка «Зразюк» (а.с. 9). Проте, в травні 1987 року даний шлюб був розірваний (а.с. 10).

Згідно свідоцтва про народження серії 1-АМ № 125074, виданого 23.12.2008 року відділом РАЦС Вінницького міського управління юстиції, батьками позивача ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, є ОСОБА_11 та ОСОБА_10 (а.с. 8).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 гостро захворіла 29 листопада 2000 року коли втратила свідомість, різко нарушилась мова, з'явилась сильна слабкість в правих кінцівках. Бригадою швидкої допомоги була госпіталізована в 5 відділ КЗ «Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. акад. ОСОБА_12», де перебувала з 30.11.2000 року по 22.12.2000 року. Після лікування ОСОБА_7 не могла самостійно переміщуватись, потребувала догляду (а.с. 14, 139-141). Факт перебування в лікарні також підтверджується відповідю на адвокатський запит, наданий КЗ «Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. акад. ОСОБА_12» 15.09.2017 року (а.с. 238).

З свідоцтва про смерть серії 1-АМ № 193531, виданого 05.05.2003 року міським відділом РАГС управління юстиції Вінницької області, суд вбачає, що 26 грудня 2001 року тітка позивача ОСОБА_7 померла (а.с. 11).

Судом встановлено, що заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 5 грудня 2007 року по справі № 2-о-581/07 заяву ОСОБА_4 було задоволено та встановлено факт, що ОСОБА_4 є членом сім'ї квартиронаймача квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_7 (а.с. 15). Проте, ухвалою Апеляційного суду Вінницької області удня 2015 року апеляційну скаргі представника ОСОБА_5 ОСОБА_2 було задоволено частково та Заочне рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05.12.2007 року скасовано. Заяву ОСОБА_4 про встановлення факту родинних відносин залишено без розгляду. Також роз'яснено ОСОБА_4 право звернення до суду з позовом на загальних підставах (а.с. 16-17).

Згідно довідки приватного підприємства «Майстер-КП» № 297 від 18.03.2008 року, встановлено, що ОСОБА_13 прописана з 2001 року у АДРЕСА_4 (а.с. 12). Особовий рахунок відкритий на ім'я ОСОБА_7 (тітки позивача). Відповідач прописаний в даній квартирі з 1989 року. Факт реєстрації позивача за даною адресою також підтверджується карточкою реєстрації (а.с. 84) та довідкою Департаменту адміністративних послуг ВМР, в якій вказано, що вона зареєстрована по теперішній час (а.с. 134).

З особового рахунку № 1266-8 вбачається, що квартиронаймачем АДРЕСА_5 була ОСОБА_7. ОСОБА_7 володіє даною квартирою на підставі ордера № 1132 від 07.04.1989 року. В даному житлі також зареєстровані: ОСОБА_5 з 1989 року та з 22 жовтня 2001 року ОСОБА_4 (а.с. 13).

Разом з тим, з довідки МКП «ЖЕК №6» № 4920 від 25.12.2015 року вбачається, що позивач була зареєстрована в спірній квартирі з 18.06.2006 року, що суперечить вищевказаним документам. Також в довідці зазначено, що відповідач був знятий з реєстрації за спірною квартирою з 03.10.2008 року (а.с. 85). Дані факти також підтверджуються копією особового рахунку № 501266, виданого МКП «ЖЕК №6» №4921 від 25.12.2015 року (а.с. 86). Отже, відповідач був знятий з реєстрації квартири своєї матері.

Так, дійсно, заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 8 липня 2008 року по справі № 2-3528/08 позов ОСОБА_14 був задоволений та визнано ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою №2 в будинку №94 по вул. Келецькій у м. Вінниці (а.с. 94). Однак, рішенням апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2016 року вищевказане рішення суду було скасоване та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_14 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право на користування квартирою відмовлено (а.с. 95-97). Слід зазначити, що ОСОБА_4 було подано касаційну скаргу на рішення апеляційного суду, проте їй було відмовлено у відкритті касаційного провадження (а.с. 98-100, 102-105).

Слід зазначити, що відповідно до рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради №20 від 16.01.2009 року було надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_6 з доплатою за надлишки загальної площі та передано ОСОБА_4, яка зареєстрована та проживає в цій квартирі з 2001 року (а.с. 87).

Так, з свідоцтва про право власності на житло від 16.01.2009 року, виданого виконкомом Вінницької міської ради, квартира АДРЕСА_7 приватизована згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та належить на праві приватної власності позивачу ОСОБА_4 (а.с. 88).

В зв'язку з цим, ОСОБА_5 23.12.2016 року було подано до суду позовну заяву до ОСОБА_4Є, виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання недійсними та скасування рішення виконкому ВМР, свідоцтва про право власності на житло (а.с. 90-92).

Як зазначалось раніше, представником відповідача ОСОБА_2 було подано заяву про застосування строку позовної давності (а.с. 179-181).

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Також, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності повязане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з обєктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Частиною 1 ст. 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою повязано його початок.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Предметом розгляду даної справи є визнання ОСОБА_4 членом сім'ї ОСОБА_7, оскільки син тітки ОСОБА_5 не визнає та оспорює той факт, що вона є членом сім'ї його матері.

Про те, що ОСОБА_5 не визнає позивача членої сім'ї його матері ОСОБА_7, він висловився у своїй заяві про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05.12.2007 року у справі № 2-о-581/07, з якою ОСОБА_5 звернувся в суд 23 жовтня 2015 року. Про дану обставину позивачу стало відомо 15 лютого 2017 року, після того, як її адвокат ознайомився з матеріалами справи № 2-о-581/07. З огляду на це, суд приходить до висновку, що строк звернення до суду з даним позовом ОСОБА_4 не пропущено, оскільки він розпочався з 15 лютого 2017 року.

Щодо посилання представника відповідача на те, що строк позовної давності можна обраховувати з дня, коли особа могла дізнатись, довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, то про те, що ОСОБА_5 не визнає та оспорює права та інтереси ОСОБА_4, остання могла дізнатися не раніше ніж з 23 жовтня 2015 року, тобто з дня коли ОСОБА_5 заявив про те, що він не визнає того факту, що ОСОБА_4 є членом сім'ї ОСОБА_7

Також в своїй заяві представник відповідача посилається на те, що ОСОБА_4 було пропущено строк позовної давності у цивільній справі № 2-о-581/07, однак це не є предметом розгляду даної справи. Крім того, дана обставина не може бути підставою для застосування строків позовної давності до даним позовних вимог ОСОБА_4

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що заява представника відповідача ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності задоволенню не підлягає.

Під час розгляду основних позовних вимог ОСОБА_4, суд виходив з наступного.

Суд критично ставиться до тверджень позивача ОСОБА_4 в позовній заяві, про те, що вона набула статусу члена сім'ї ОСОБА_7, оскільки остання була її тіткою, вони проживали разом в одній квартирі, вели спільне господарство, мали спільний побут, ОСОБА_4 постійно доглядала за тіткою, придбавала та готувала їжу, придбавала ліки для ОСОБА_7

Так, позивачем ОСОБА_4 та її представником не надано жодного доказу на підтвердження даного факту, зокрема, що вони вели спільне господарство, мали спільний побут, позивач доглядала за тіткою.

Частиною першою ст. 57 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ч.ч. 1, 2 ст. 58 ЦПК України).

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Суд також вважає за можливе відмітити, що на 2000 рік (коли позивач почала проживати з тіткою) їй було лише 15 років, тобто вона була неповнолітньою. До цього часу вона проживала з своєю матірю та була членом її сімї. Таким чином, позивач не може бути одночасно членом двох сімей: її матері, та тітки.

З огляду на неповнолітність позивача під час проживання з тіткою, суд критично ставить до пояснень представника ОСОБА_15, що вона вела спільне господарство з ОСОБА_7 тому, що позивач не працювала та не мала власного доходу. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 з 04.04.1996 року по 03.01.1997 року отримувала допомогу по безробіттю, а з 07.04.1998 року працевлаштувалася прибиральницею у середній школі №32, отже вона мала власний дохід та могла себе утримувати.

Пояснення представника позивача про те, що ОСОБА_15 разом зі своєю матірю взяли на себе всі витрати на поховання та поминальні обиді відносно ОСОБА_7, не підтвердженні жодними письмовими доказами. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що свідоцтво про смерть отримала ОСОБА_16, а поховання здійснювала інша особа, не вони. Також з пояснень свідків, допитаних в судовому засіданні, вбачається, що на похороні позивач не була присутня, хоча вона вважає себе членом сімї померлої. Крім того, на день смерті тітки, позивачу було 17 років, тобто вона ще була неповнолітня та не мала самостійного заробітку. Жодного доказу про підтвердження наявності власних коштів, ОСОБА_15 суду надано не було. Таким чином, суду є незрозумілим як позивач могла утримувати та здійснювати поховання тітки, за відсутності особистих зароблених коштів.

Щодо твердження представника позивача відносно того, що ОСОБА_15 та її матері не було відомо про місцезнаходження сина ОСОБА_7, то суд не приймає їх до уваги. Так, в письмових поясненнях до позову вказано, що ОСОБА_7 розповіла ОСОБА_15, що її син поїхав на заробітки за межі України.

Відносно самого порядку здійснення реєстрації позивача за спірною адресою, слід зазначити наступне.

Статтею 58 Житлового кодексу УРСР передбачено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

З ордеру № 1132, виданого, на підставі рішення виконкому міської ради народних депутатів, встановлено, що квартира АДРЕСА_8 була надана для проживання ОСОБА_7 на склад сім'ї з двох осіб: вона та її син ОСОБА_5 (а.с. 83).

Згідно ч. 1 ст. 65 Житлового кодексу УРСР, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане

ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Також в п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року розяснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Отже, станом на дату прописки позивача, а це 22.10.2001 року, ОСОБА_5 був членом сімї квартиронаймача ОСОБА_7,тому вселення та реєстрація ОСОБА_4 потребувала згоди ОСОБА_5Однак, відповідач даної згоди не надавав. Крім того, прописка позивача була здійснена за два місяці до смерті ОСОБА_7 Такий короткий строк реєстрації, на думку суду, не може бути підставою для визнання позивача членом сімї ОСОБА_7

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 61 Житлового кодексу УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на

підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Договір найму житла на квартиру №2 в будинку №94 по ву. Келецькій у м. Вінниці з ОСОБА_4 не укладався, оскільки вона в ордер включена не була.

Згідно ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.

Статтею 71 Житлового кодексу УРСР передбачено, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Як вбачається з письмової заяви ОСОБА_17, відповідач ОСОБА_5 з 1989 року приїжджав в Грузію місто Тбілісі, а з 2004 року працював на підприємстві «Пиросмани» (а.с. 82).

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_5 має право на квартиру своєї матері та за ним зберігається право користування нею, зокрема на її приватизацію. Оставини не проживання ОСОБА_5 у квартирі з поважних причин встановленні рішенням апеляційного суду Вінницької області від 19.01.2016 року по справі № 2-3528/08 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання таким, що втратив право на користування квартирою та згідно ст. 61 ЦПК України, не потребує доказуванню.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу УРСР визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Слід зазначити, що доказів постійного проживання та ведення спільного господарства позивачем ОСОБА_4 не надано, договір найму з нею не укладався, угоди про порядок користування житлом також. З огляду на це, та враховуючи положення ст.ст. 61,64,65 ЖК УРСР, позивач не набула права користування квартирою, що також підтверджується матеріалами справи.

Даний висновок також вбачається з розяснень, викладених в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де вказано, що наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сімї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Разом з тим, суд зазначає, що ОСОБА_4 в своїй позовній заяві посилається на положення ст. 3 СК України, ст.ст. 2, 3 ЖК УРСР та ст. 15 ЦК України. Однак, посилання на ст. 3 СК України та ст. 15 ЦК України є безпідставними, тому що норми даних кодексів не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, які виникли ще до їх прийняття. Щодо посилання наст.ст. 2, 3 ЖК УРСР щодо членів сімї наймача, то відсутнє посилання на конкретну статтю ЖК УРСР.

Під час розгляду справи по суті судом було допитано свідків, які повідомили наступне.

Свідок ОСОБА_18 пояснила, що мати позивачки їй розповіла, що відповідач поїхав на заробітки в 1998 році. Після інсульту ОСОБА_7 проживала в квартирі ОСОБА_6 (матір позивача), а як їй покращало, то вона повернулася до себе додому. З нею також переїхала ОСОБА_4 Позивач не працювала і не навчалася, лише робила манікюр на дому. В ОСОБА_7 був квартирант, який мешкав з нею до дня смерті, а потім втік. Аналогічні пояснення були надані також свідками ОСОБА_19, ОСОБА_20 та ОСОБА_21, які ще додали, що ОСОБА_4 не працювала, а кошти брала в своєї матері.

Свідок ОСОБА_22 пояснила, що є сусідкою померлої, одного разу бачила ОСОБА_4 в квартирі ОСОБА_7 З ОСОБА_7 не спілкувалась, їй було відомо, що проживає хвора жінка, що в неї є син, але він пропав.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_23 пояснила, що вона познайомилася з ОСОБА_7 в лікарні. Аню памятає дуже мало. ОСОБА_7 після лікарні до себе забрала ОСОБА_6 Свідок зустрілася пізніше з ОСОБА_7 в реабілітаційному центрі, вона вже говорила і ходила. Наталю раз бачила в квартирі, ОСОБА_4 була в квартирі.

Свідок ОСОБА_24 суду пояснила, що в 2000 році ОСОБА_7 захворіла та потрапила в лікарню. Після лікарні її забрала до себе ОСОБА_6, а через пару місяців вона повернулася додому. ОСОБА_4 проживала разом з ОСОБА_7, готувала їй їжу. ОСОБА_7 плакала за сином. Свідок знає обставини зі слів своєї матері і ОСОБА_25

Свідок ОСОБА_26 суду пояснила, що ОСОБА_4 доглядала за тіткою після інсульту. Скільки часу ОСОБА_7 лежала в лікарні, вона не знає. Після лікарні біля пів року жила у ОСОБА_6, потім повернулася додому. На той час вона вже ходила та їла. ОСОБА_4 почала проживати з ОСОБА_7, готувала, прала, спала на розкладушці. У 2000-2001 році позивач не працювала, ходила на курси манікюру. Особистих коштів в ОСОБА_4 не було, їх давала її мати.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_27 пояснив, що він привозив ОСОБА_7 з лікарні в квартиру ОСОБА_6, допомагав її піднятись. Через місяць-два відвіз її додому. Він був після цього у ОСОБА_7 до її смерті 3-4 рази. ОСОБА_6 просила завести до ОСОБА_7 речі доньки, яка була в квартирі. На його думку, вона там жила. Про навчання, роботу позивача не знає. Чому до ОСОБА_7 не переїхала сама ОСОБА_6, а її донька, йому не відомо.

Свідок ОСОБА_28 в судовому засіданні пояснила, що, зі слів ОСОБА_7, її син поїхав на заробітки. Після інсульту в 1999 році ОСОБА_7 проживала у ОСОБА_6 по вул. Пирогова біля пів року, а потім переїхала додому. Оскільки ОСОБА_7 сама не могла себе обходити, тому ОСОБА_27 переїхала жити до неї. На той час їй було 16 років. Позивач прибирала, готувала, спала на розкладушці. Приблизно раз на тиждень свідок приходила допомагати ОСОБА_27. ОСОБА_6 виїхала закордон в 2003 році, а коли виїхала її донька їй не відомо.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_25 пояснила, що вона є матір'ю позивача. Покійна ОСОБА_7 є її сестрою. В кінці 2000 року ОСОБА_7 захворіла, з першого дня вона взяла на себе відповідальність, оплачувала лікування. Двадцять один день її сестра лікувалася в психіатричній лікарні. Після лікарні свідок забрала сестру до себе додому, де остання проживала біля пів року. Потім ОСОБА_7 перевезли до неї додому. Щоб допомагати сестрі свідку необхідно було бігати з дому, тому ОСОБА_27 переїхала жити до ОСОБА_7 На той час ОСОБА_27 було 16 років, вона закінчила 9 класів і пішла на курси. Аня робила покупки, готувала, прибирала, причісувала тітку. На час смерті ОСОБА_7, ОСОБА_4 у покійної не було, оскільки вона поїхала до м. Хмельницького, придбати одяг. У ОСОБА_4 було трохи своїх коштів так, як вона малювала нігті. Також в догляді за сестрою допомагала ОСОБА_29. Про сина ОСОБА_7 розповідала, що він поїхав на заробітки. Однак, насправді він скривався від розшуку.

Свідок ОСОБА_30, допитана в судовому засіданні, пояснила, що вона була подругою ОСОБА_7 В неї був син ОСОБА_5, який поїхав за кордон на заробітки, тому ОСОБА_7 проживала сама. Також в неї були квартиранти. ОСОБА_7 була без свідомості, приїхала швидка допомога, свідок дала кошти на лікарню. Жодних родичів в квартирі не було. Також свідок приходила в лікарню до ОСОБА_7, допомагала, коли їй проводили томографію голови. Через 3-4 дні, подруги ОСОБА_29 і ОСОБА_31 знайшли ОСОБА_6 і розповіли, що сталося. В квартирі у ОСОБА_7 свідок ОСОБА_4 та її матір не бачила. На похороні ОСОБА_7 позивача не було. Кошти на поховання збирали і сусіди, і на роботі. Пам'ятник металевий на могилу ОСОБА_7, свідки разом з ОСОБА_29 знайшли на кладовищі, коли якісь люди змінювали памятник. Табличку виготовили на «Модулі». Свідку нічого не відомо щодо прописки позивача. До смерті ОСОБА_7, розмов про приватизацію квартири не було.

Свідок ОСОБА_32 в судовому засіданні пояснила, що знає ОСОБА_7 з 1976 року, вони були подругами, разом працювали на підприємстві «Модуль». В ОСОБА_7 був син ОСОБА_5, який поїхав за кордон. Також в неї проживав квартирант. На похороні позивача не було.

Свідок ОСОБА_33 суду пояснила, що вона була сусідкою ОСОБА_7 Остання переїхала до її будинку в квартиру, яку отримала з сином. ОСОБА_7 працювала. Згодом свідку стало відомо, що в ОСОБА_7 стався інсульт. Після інсульту остання сама ходила, гуляла. Аню не знає. Однак, їй відомо, що в ОСОБА_7 був квартирант.

Щодо пояснень свідків ОСОБА_34 та ОСОБА_35, то вони повідомили, що є знайомі ОСОБА_25 (мати позивача). Відповідача не знають. Також пояснили, що у ОСОБА_25 проживала її сестра ОСОБА_7 після хвороби. У ОСОБА_25 була донька 16-18 років ОСОБА_34. Їм не відомо, чи проживала та доглядала ОСОБА_34 за ОСОБА_7

Судом встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_5 проживали та були зареєстровані в ІНФОРМАЦІЯ_4. У 1998 році ОСОБА_5 виїхав за кордон і працював у Грузії, однак інтересу до житла не втрачав. Таким чином, останній не проживав в квартирі з поважних причин, тому його право на користування квартирою збереглося, відповідно на весь час роботи по контракту за кордоном. Дані обставини встановленні рішенням апеляційного суду Вінницької області від 19.01.2016 року, тому відповідно до ст. 61 ЦПК України, не потребують доказуванню. Також матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_7 постійно працювала, отримувала дохід, тому могла себе утримувати. Крім того, в ОСОБА_7 проживали квартиранти, про що також розповідали свідки, тому вона отримувала ще додаткові кошти.

У виписці з історії хвороби, не вказано рекомендацій щодо особливого догляду за ОСОБА_7 Також свідки ОСОБА_36 та ОСОБА_27 в судовому засіданні пояснили, що через кілька місяців після лікарні ОСОБА_7 значно покращало, вона вже могла ходити, говорити, їсти. Таким чином, спростувавши пояснення представника ОСОБА_4 відносно тривалого перебування на лікуванні ОСОБА_7 в медичних установах, її безпорадного стану після лікування, а також покази свідків, допитаних за клопотанням представника позивача, про те, що саме позивач з матірю опікувалися ОСОБА_7 З пояснень сторін та свідків вбачається, що саме мати позивача ОСОБА_6 приймала участь в лікуванні та догляді за своєю сестрою, проте не тривалий час. Разом з тим, жодного письмового доказу на підтвердження даних фактів, позивачем не надано.

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 не надано жодного належного доказу на підтвердження факту проживання однією сімєю з ОСОБА_7 Крім того, наймодавець ПП «Майстер-КП» не визнає ОСОБА_4 членом сімї квартиронаймача ОСОБА_7, що вбачається з довідки № 297 від 18.03.2008 року (а.с. 12).

Суд звертає увагу на той факт, що свідки позивача зазначали, що, на їх думку, ОСОБА_4 проживала разом з ОСОБА_7 після її хвороби у 2001 році по день смерті. Свідки памятали час захворювання ОСОБА_7, час перебування її у ОСОБА_6, те що ОСОБА_4 готувала, прала, прибирала, робила манікюр. Разом з тим, з пояснень свідків позивача вбачається, що обставини вони знають зі слів ОСОБА_6 матері позивача. Згідно пояснень свідків, до хвороби, ОСОБА_7 і ОСОБА_6 зустрічалися рідко. Сина померлої вони не знали або ж бачили один раз. Коли виїхала ОСОБА_4 та інші обставини її життя, їм не відомо. Також їм не було відомо, які речі позивача були в квартирі померлої, де спала позивач, чи був спільний бюджет в неї з ОСОБА_7, що і за які кошти вона придбавала.

Слід зазначити, що приготування їжі, придбання продуктів, про що зазначає представник позивача, не може бути доказом постійного спільного проживання та ведення спільного господарства. Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем та її представником не надано жодного належного доказу на підтвердження того, що ОСОБА_4 була членом сімї ОСОБА_7

У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

З огляду на вищевикладене, необхідно звернути увагу на те, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 09.10.1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13.05.1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30.05.2013 року в справі ОСОБА_37 проти України (пункт 32) визначає, щоКонвенція про захист прав людини і основоположних свободпризначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Тому, суд, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача ОСОБА_4 до ОСОБА_5, за участю третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницької міської ради, про визнання членом сімї не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а тому позов не підлягає задоволенню.

В зв'язку з відмовою в задоволенні позову ОСОБА_4 ., понесені позивачем судові витрати по справі слід залишити без відшкодування.

Разом з тим, вимога представника відповідача про стягнення витрат на правову допомогу задоволенню підлягає з наступних підстав.

Згідно п. 2 ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи належать витрати на правову допомогу.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

В матеріалах справи міститься договір про надання правової допомоги від 5 червня 2017 року, укладений між адвокатом ОСОБА_38 та ОСОБА_5 (а.с. 175). З додатку до договору про надання правової допомоги, укладеного 5 червня 2017 року вбачається, що вищезазначеними сторонами було визначено розщмір гонорару адвоката за правові послуги в даній справі 5000,00 грн. (а.с. 176). Факт оплати даних коштів підтверджується квитанцією (а.с. 178). Щодо суми розміру гонорара, то він підтверджується актом від 15.09.2017 року, в якому зазначено години та обсяг надання правової допомоги (а.с. 177). З огляду на вищевкеазані документи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнеення витрат на правову допомогу.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 слід стягнути витрати на правову допомогу в розмірі 5000 грн. 00 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 253, 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст.ст. 58, 61, 64, 65, 71 Житлового кодексу УРСР, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року, п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», ч. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", ст.ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницька міська рада, про визнання членом сімї - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, на користь ОСОБА_5 витрати на правову допомогу в розмірі 5000 (пять тисяч) грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Вінницької області через суд першої інстанції протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами, у відсутність яких воно ухвалене, - протягом 10 днів з дня отримання його копії.

Суддя: