Ухвала суду № 70162571, 07.11.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"07" листопада 2017 р. м. Київ К/800/7811/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Стародуба О.П.,

Швеця В.В.,

за участю секретаря Лопушенко О.В.,

за участю: позивача ОСОБА_4, представника відповідачів Роєнка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу і зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

В грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу начальника УМВС України в Чернігівській області від 06.11.2015р. №416о/с в частині його звільнення з посади заступника начальника Борзнянського районного відділу-начальника міліції громадської безпеки УМВС в Чернігівській області через скорочення штатів на підставі п.п.«г» п.64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та зобов'язання відповідача прийняти його на роботу до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області у спеціальному званні «капітан поліції».

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 06.01.2016р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.02.2016р., в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідач (Головне управління Національної поліції в Чернігівській області) в письмових запереченнях на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення судів попередніх інстанцій, які він просив залишити без змін, - обґрунтованими та законними.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 з 27.06.2005р. по 06.11.2015р. проходив службу в органах внутрішніх справ й наказом від 25.09.2015р. №365 «По особовому складу» йому у відповідності до ст.18 Закону України «Про відпустки» надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в період з 01.10.2015р. по 26.06.2017р.

Наказом УМВС України в Чернігівській області від 06.11.2015р. №416 о/с «По особовому складу» згідно з п.10 та п.11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, позивача звільнено з посади заступника начальника Борзнянського районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області у запас Збройних Сил України за п.п.«г» п.64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що відповідач, видаючи наказ від 06.11.2015р. №416 о/с про звільнення позивача зі служби в запас через скорочення штатів, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, оскільки позивач у встановлений законом строк не скористався своїм правом та не надав згоду на проходження служби в Національній поліції (рапорт про прийняття на службу до органів Національної поліції ним було подано лише 02.12.2015р.); а перебування працівника міліції у відпустці відповідно до Прикінцевих положення Закону України «Про Національну поліцію» не є перешкодою для його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ.

Колегія ж суддів Вищого адміністративного суду України вказує на таке.

07.11.2015р. втратив чинність Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990р. №565-ХІІ (діяв на час звільнення позивача 06.11.2015р.) та набрав чинності Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015р. №580-VIІI (далі - Закон №580-VIІI), який опубліковано 06.08.2015р. в газеті «Голос України».

За змістом пункту 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Згідно з пунктом 9 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію»).

Відповідно до п.11 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.

Разом з тим, відповідно до пункту 10 Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

В той же час, питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною 7 статті 9 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Частиною 1 ст.18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

За змістом ч.3 ст.18 Закону України «Про відпустки» право на отримання такої відпустки надано, зокрема, й батьку дитини.

Згідно із ч.3 ст.184 Кодексу законів про працю України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок (в деяких випадках - батьків), які мають дітей віком до трьох років, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Проте, зробивши висновок про обґрунтованість та правомірність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили питання ліквідації установи, в якій він працював, а також чи було запропоновано ОСОБА_4, як особі, що перебуває у відпустці по догляду за дитиною для досягнення нею трирічного віку, іншу посаду для працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014р. (справа №21-8а14), від 27.05.2014р. (справа №21-108а14), від 28.10.2014р. (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

За правилами ч.2 ст.227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід дослідити усі обставини і прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 210, 220, 221, 223, 227, 230, 231 КАС України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і оскарженню не підлягає.

Судді: Пасічник С.С.

Стародуб О.П.

Швець В.В.