Постанова № 70131420, 06.11.2017, Рубіжанський міський суд Луганської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.11.2017 Провадження №2-а/425/115/17

Справа №425/2050/17

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого судді Коваленка Д.С., секретар Гайворонська І.В., розглядаючи адміністративний позов ОСОБА_1 до Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій протиправними та зобовязання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з адміністративним позовом до Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, яким просила визнати дії Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати їй пенсії за віком з 01 лютого 2017 року протиправними та зобовязати Рубіжанське обєднане управління Пенсійного фонду України Луганської області відновити нарахування та виплату їй пенсії за віком з 01 лютого 2017 року.

У призначений день та час судового засідання, для розгляду справи по суті сторони не зявились, про місце, день та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Але подали письмові заяви, якими просили суд розглянути справу без їх участі.

Тому в силу положень частини шостої статті 12 та частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом КАС України), розгляд справи здійснювався за відсутності осіб, які беруть участь у справі, тобто в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами, а фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Узагальнено, з урахуванням наданих письмових пояснень, позиція позивача полягала в тому, що вона є внутрішньо переміщеною особою з міста Кіровськ Луганської області. Як пенсіонер за віком з серпня 2014 року по теперішній час перебуває на обліку в Рубіжанському обєднаному управлінні Пенсійного фонду України Луганської області. До січня 2017 року включно вона отримувала пенсію шляхом зарахування коштів на її особистий рахунок, проте починаючи з 01 лютого 2017 року, без будь-яких попереджень та пояснень на її рахунок перестала зараховуватись щомісячна пенсія. Як зясувалось, виплату пенсії їй було призупинено з 01 лютого 2017 року до зясування обставин, на підставі листа Головного управління пенсійоного фонду України в Луганській області та списку Служби безпеки України, що надійшов до управління пенсійного фонду. Вважає вказані дії відповідача протиправними. Як наслідок, просить зобовязати відповідача відновити нарахування та виплату їй пенсії за віком з 01 лютого 2017 року.

Відповідач заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своїх запереченнях та письмових поясненнях вказував на те, що позивачу призначена пенсія за віком з 01 серпня 2014 року довічно. 24 листопада 2014 року управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області їй видано довідку про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Відповідно до пп. 4 та 5 п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою КМУ від 08 червня 2016 року № 365, соціальні виплати припиняються у разі скасуваня довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та у разі отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Виплата пенсії позивачу з 01 лютого 2017 року була припинена автоматично, і без прийняття окремого рішення про це, у звязку зі скасуванням дії довідки позивача про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Тому, у задоволенні позову слід відмовити в звязку з його необгрунтованістю.

Натомість суд, зважаючи на те, що представники сторін доводили свої вимоги і заперечення тільки письмовими доказами, які є в матеріалах справи, без використання інших засобів доказування, на основі всебічного, повного, обєктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:

Першого червня 1994 року Управлінням Пенсійного фонду України в м. Кіровськ Луганської області, ОСОБА_1, у зв`язку із призначенням пенсії, їй було видано пенсійне посвідчення № 127949 (а.с.9,10,34).

Однак 24 вересня 2014 року, через зміну місця проживання, ОСОБА_2 звернулась до Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (надалі за текстом - Управління ПФУ) із заявою про взяття її на облік, з метою продовження отримання пенсії за віком (а.с.33-35).

Розпорядженням від 04 листопада 2014 року №18341, Управління ПФУ прийняло рішення виплачувати їй пенсію за віком, щомісячно, починаючи з 01 серпня 2014 року і довічно, у розмірі 1175 гривень 61 копійка (а.с.31,25-27).

Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (надалі за текстом - Управління праці), 24 листопада 2014 року, у зв`язку із зверненням до неї ОСОБА_1 видало останній довідку №917/000988 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, зокрема з міста Кіровськ (нині - Голубівка), в місто Рубіжне за адресою: АДРЕСА_1. Проте, у Єдину інформаційну базу даних про внутрішньопереміщених осіб, цим Управлінням праці була внесена інформація про видачу їй довідки під іншим номером, зокрема №917/000989 (а.с.11,63-65).

Про отримання ОСОБА_2 довідки з №917/000988, на підставі її заяви від 24 листопада 2014 року, свідчить як наявна у суду копія цієї довідки, так і копія відривного талону до неї (а.с.11,64,65).

Рішенням Управління праці від 28 грудня 2016 року №9/5929, на підставі інформації Обєднаного штабу ЦУ Служби безпеки України в районі проведення АТО, керуючись пунктом 3 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», було скасовано дію довідки від 24 листопада 2014 року №917000989 про взяття ОСОБА_1 на облік (а.с.68,63). Зокрема, у зв`язку із тим, що ОСОБА_2 повернулась до покинутого місця проживання (тобто, міста Кіровськ луганської області), і перебуває там більше ніж 60 днів (а.с.66-67).

Управління ПФУ, 29 грудня 2016 року, отримало інформацію Управління праці про скасування дії довідки №917/000989 ОСОБА_1 про взяття її на облік, як такої, що повернулась до покинутого місця постійного проживання (а.с.25-27,28).

І, з урахуванням цієї інформації, на підставі Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року, Управління ПФУ припинило виплату пенсії ОСОБА_2, на її особовий рахунок, відкритий у АТ "Ощадбанк", з 01 лютого 2017 року, автоматично, і без прийняття окремого рішення про припинення виплати пенсії позивачу (а.с.25-27,28).

З листа Рубіжанського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області від 28 липня 2017 року № 83/124/ж-14, як відповіді на своє звернення, ОСОБА_2 дізналась про причину не виплати їй з 01 лютого 2017 року пенсії, яка полягала у тому, що вона повернулась до покинутого місця проживання (а.с.8).

Вважаючи дії відповідача щодо невиплати їй пенсії з 01 лютого 2017 року протиправними, ОСОБА_2 оспорила їх шляхом подання 10 серпня 2017 року позову (а.с.2-4).

Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського обєднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України, якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське обєднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області (а.с.49-53).

А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.49-53).

Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та субєктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності припинення виплати такого виду страхової виплати, як пенсія.

При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське обєднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за позовом, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов`язків Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області, що підтверджується доказом (а.с.47-48,53) і відповідач це визнає.

В силу положень частини 1 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 99 встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.

Але, згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

А тут суд враховує, що ОСОБА_2 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовом, вимоги якого, за своєю суттю, виникли у зв`язку із тим, що попередньо нараховані їй суми пенсії, починаючи з 01 лютого 2017 року, не отримані нею з вини відповідача, який призначає і виплачує пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату їй вже нарахованої пенсії, з 01 лютого 2017 року, тобто за минулий час. А такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.

Тому суд вважає, що у даному випадку, ОСОБА_2 строків звернення до суду із позовом, не пропустила, оскільки на підставі вказаного вище закону, вона має право захистити своє право на отримання виплати нарахованої їй пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.

І, з огляду на це, її позов слід розгляунти по суті.

Для вирішення спору, що виник між позивачем та відповідачем суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.

Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.

При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.

Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає припинення з 01 лютого 2017 року пенсійним органом щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених їй до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених їй грошових коштів довічно, на які вона мала право розраховувати, у тому числі з 01 лютого 2017 року.

А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.

Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).

А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб`єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку вона повинна була отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 лютого 2017 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.

За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.

Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов`язкових умов, таких як:

-законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов`язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);

-втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;

-втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).

Оцінюючи чи мало місце законне втручання у діях відповідача, які оскаржує позивач, щодо припинення і невиплати їй пенсії з 01 лютого 2017 року, суд виходить з такого:

Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).

Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.

Отже, Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.

На момент припинення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2017 року.

І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.

Також, що важливо, суд звертає увагу і на те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, воно могло мати місце виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Заперечення надані відповідачем свідчать про те, що окреме рішення про припинення пенсійних виплат позивачу з 01 лютого 2017 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. Припинення виплати пенсії, за поясненнями відповідача мало місце автоматично, на підставі отриманої інформації з Управління праці про прийняття ним рішення про скасування дії довідки позивача про взяття її на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 лютого 2017 року Управлінням ПФУ, правонаступником якого є відповідач, мало місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було "законним".

Звичайно, суд узяв до уваги аргументи Управління ПФУ про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року (надалі за текстом - Порядок №365), а також положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", які, на думку відповідача, у конфлікті із Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними. Однак тут, суд виходить з такого.

На час виникнення спірних правовідносин, дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

Також суд погоджується із тим, що позивач дійсно має статус внутрішньо переміщеної особи, в силу положень статті 1 вказаного закону.

Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" вказаний закон не містить, як не містить і положень про те, що цей закон є спеціальним по відношенню до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", і зміст усіх положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" дійти такого висновку не дає.

Також суд констатує, що Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні положеннями статті 7, ні іншими положеннями його змісту не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування"і тим більше, не встановлює права вчинити це автоматично на підставі інформації, отриманої від Управління праці та соціального захисту населення про скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи.

Пунктом 12 Порядку №365 дійсно передбачена така підстава для припинення соціальних виплат (до яких, безперечно, відносяться і пенсії), як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. І, з цим аргументом органу пенсійного фонду, суд погоджується.

Проте, суд нагадує відповідачу, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.

І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення відповідачем виплати пенсії позивачу, діяли положення частини 1 статті 49 Закону України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2017 року, які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов`язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а Управлінням ПФУ, як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що припинення цим управлінням виплати пенсії позивачу з 01 лютого 2017 року було вчинено не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України.

Тому аргументи відповідача, як його правонаступника, про те, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 лютого 2017 року, на підставі Порядку №365 та статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» було правомірним, суд вважає помилковими.

І як наслідок, втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким, що не мало ознак "законності". А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності "законності втручання", тобто вчинення дії не у спосіб, що встановлений законом, є окремою, серйозною і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді отримання щомісячної пенсії було порушено, і порушено саме відповідачем, який у тому числі є правонаступником Управління ПФУ. І саме відповідач повинен відновити порушене право позивача, для чого його слід зобов`язати відновити нарахування і виплату пенсії позивачу з 01 лютого 2017 року, як того позивач і просить.

Спосіб порушеного права, який обрав позивач, суд вважає належним, тобто таким, що відповідає змісту його порушеного права, субєкту, що його допустив, способу його порушення та наслідкам, що їх спричинило це порушення, а тому позовні вимоги до Рубіжанського обєднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області підлягають задоволенню у повному обсязі.

І, такого висновку суду, не може змінити і те, що рішення Управління праці про скасування дії довідки позивача, останнім не було оскаржено, з мотивів викладених вище.

Відповідно до положень частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань субєкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Тож оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, а судові витрати у вигляді судового збору, що здійснені позивачем документально підтверджені і складають 640 гривень (а.с.17), що на підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України „Про судовий збір та частини 1 статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2017 рік складає ставку судового збору за подання до суду однієї вимоги немайнового характеру, то цей судовий збір слід присудити до стягнення на користь позивача з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань в розмірі 640 гривень.

При цьому, суд врахував положення пункту 18 частини 1 статті 5 Закону України „Про судовий збір яким передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються органи Пенсійного фонду України.

Але констатує, що по перше, вказана норма права не звільняє такі органи від його компенсації у випадку ухвалення рішення на користь позивача, оскільки у цьому разі мова йде не про сплату судового збору, а про його розподіл, що вказаним законом взагалі не регулюється. Оскільки частиною 7 статті 6 Закону України „Про судовий збір прямо передбачено, що розподіл судового збору між сторонами здійснюється відповідно до процесуального законодавства, яким серед іншого є і Кодекс адміністративного судочинства України.

До того ж, було б явно не справедливим, аби суд приймаючи рішення на користь позивача залишив би його без компенсації понесених ним судових витрат, внаслідок протиправних дій відповідача.

Разом з цим, суд відзначає, що він звернув увагу на прохання позивача допустити негайне виконання рішення в частині стягнення на користь позивача пенсії за один місяць, але наголошує, що в силу положень пункту 1 частини 1 статті 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду саме про стягнення і коли сума коштів, що підлягає стягненню визначена заздалегіть. А дана постанова суду стосується інших вимог.

Отже, керуючись статтями 1-7,17-20,23,24,69-86,87-94,122-154,158-163,167,254,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій протиправними та зобовязання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати пенсії за віком ОСОБА_1 з 01 лютого 2017 року.

Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) нарахування та виплату пенсії з 01 лютого 2017 року.

За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського обєднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.

Суддя - Д.С. Коваленко