Рішення № 70125804, 06.11.2017, Рубіжанський міський суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.11.2017 Провадження №2-о/425/215/17

Справа № 425/2391/17

Рубіжанський міський суд Луганської області у складі:

головуючого судді Москаленко В.В.,

за участю секретаря Окрошко О.О. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Рубіжне Луганської області цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту , що має юридичне значення,-

встановив:

Заявник звернувся до суду з зазначеною заявою, вказавши наступне .

До грудня 2014 року він був зареєстрований та постійно проживав за адресою:Луганська область, м.Брянка, мікрорайон № 4,будинок № 37,квартира № 47.Зазначена квартира належала йому на підставі договору купівлі-продажу .Також заявнику на праві спільної часткової власності

(1/4 частка) належала квартира,яка розташована за адресою: Луганська область, м.Брянка,мікрорайон № 4АДРЕСА_1. У грудні 2014 року він був вимушений переміститися з місця свого постійного проживання з тимчасово окупованого м. Брянка Луганської області до міста Рубіжне Луганської області, де проживає і в цей час .

Заявник зазначив , що, як загальновідомо, у кінці лютого- на початку березня 2014 року перекинуті війська з Росії ,без розпізнавальних знаків ,окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Хронологія військової агресії і її послідовність відображені у постанові Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" від 21 квітня 2015 року.

Заявник вказав,що навесні 2014 року до м. Брянка зявились озброєні проросійські боєвики,

які спорудили чисельні блокпости. На території м.Брянка пересувалась чисельна військова

техніка. Фактично розпочалася війна.Проживання в умовах війни давало реальні підстави сприймати загрозу бути вбитим озброєними бойовиками ,через що він дуже хвилювався за своє життя та здоровя.

В травні 2014 року заявник був позбавлений можливості голосувати на виборах Президента України. Голосування не відбулося, тому що дільниці були заблоковані. Таким чином усіх виборців позбавили права голосу,яке гарантоване як національним законодавством, так і міжнародно-правовими нормами.

Місто Брянка , після його окупації Російською Федерацією, перетворилось на непридатне для повноцінного життя місто. Так, належним чином не забезпечувалась подача води,медичне обслуговування було на дуже низькому рівні. Мешканці міста не могли придбати продовольчі товари та товари першої необхідності, що було зумовлено значним підвищенням цін та неможливістю громадян отримати заробітні плати, пенсії та інші соціальні платежі.

Було припинено транспортне сполучення потягів з підконтрольної території України.

Населення голодувало, неможливо було знайти роботу. Місто належним чином не було забезпечене роботою транспортної системи, оскільки вона була фактично паралізована.

Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Брянка , а тому в грудні 2014 року заявник вирішив залишити свою домівку та переїхати до м. Рубіжне Луганської області, аби мати елементарну змогу жити, не турбуючись про свою безпеку.

Після переїзду йому довелось обживатися на новому місці та прилаштовуватись до нових життєвих умов. Він зіштовхнувся з труднощами під час пошуку постійної роботи внаслідок складної економічної ситуації,яка була обумовлена військовим конфліктом з державою-агресором- Російською Федерацією.

Заявник вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією "Про захист прав людини та основоположних свобод" від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Отримана ним довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06 лютого

2015 року за № 917004561, видана Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області на його ім»я посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Брянка Луганської області до м. Рубіжне Луганської області і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Просить суд встановити юридичний факт того, що його вимушене переселення у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Встановлення зазначеного факту необхідно заявнику для визначення його статусу, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертвипотерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обовязків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Заявник був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання не зявився, що не перешкоджає розгляду справи по суті за участю його представника.

Представник заявника , що діє на підставі договору про правову допомогу від 13.09.2017 року, в судовому засіданні підтримав заяву та просив її задовольнити, в обґрунтування вимог навів доводи аналогічні викладеним в заяві.

Заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації, які належним чином повідомлені про дату час і місце розгляду справи, в судове засідання не прибули, що не перешкоджає розгляду справи по суті.

Суд вислухавши представника заявника, дослідивши матеріали справи та надані докази в їх сукупності ,приходить до наступного.

Конституцією України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (ч.ч.1, 2, 3 ст.17).

Згідно п.9 ч.1 ст.85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (п.1, 17, 18 ч.1ст.106 Конституції України).

Згідно п.п.19, 20 ч.1ст.106 Конституції України Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Наведені вище положення Конституції України знайшли своє відображення у нормах Закону України «Про оборону України»та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У ст.1 Закону України «Про оборону України»наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Згідно ст.4 Закону України «Про оборону України»у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його до Верховної Ради України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» ,воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що встановлення факту збройної агресії має безпосередній зв'язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб'єктів) - Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Підтвердженням такої позиції є прийняття Верховною Ради України та Президентом України низки актів, якими встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Зокрема, факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», прийнятого Верховною Радою України 15 квітня 2014 року.

Статтею 2 вказаного Законі визначено статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

У подальшому, Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Ассамблеї Європи, Парламентської Ассамблеї НАТО, Парламентської Ассамблеї ОБСЄ, Парламентської Ассамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абз. 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абз. 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України постановою від 21 квітня 2015 року схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абз.1 п.1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абз.3 п.4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

За приписами ч.ч.2, 3ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Відповідно рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.

Відповідно до ст.3 Конституції України , людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність . Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України - право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов'язок держави захищати права громадян є абсолютним як правом так і обов'язком та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року ,внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) верховного Комісара Організації Об"єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Судом встановлено, що заявник був зареєстрований та постійно проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 м ікрорайон-4АДРЕСА_2 (а.с.16 зв.); на праві власності мав нерухоме майно: на підставі договору купівлі-продажу квартири № 47 в будинку

№ 37, мікрорайон -4 в м. Брянка Луганської області (а.с.17) та 1/3 частку квартири, розташованої за адресою: Луганська область.м.Брянка, мікрорайон-4АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право власності (а.с 18,19).

Згідно довідки № 917004561 від 06 лютого 2015 року про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області , заявник перемістився з тимчасово окупованої території району проведення антитерористичної операції м. Брянка Луганської області до АДРЕСА_4.

За таких обставин, суд приходить висновку про відмову в задоволенні заяви з огляду на те, що факт збройної агресії Росії проти України встановлений державою на законодавчому рівні, є загальновідомим фактом і не потребує підтвердження в судовому порядку.

Суд не приймає до уваги доводи заявника , викладені в заяві і підтверджені представником, що підставою звернення до суду із даною заявою є зокрема те, що заявник має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції ООН про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обовязків за цією Конвенцією з наступних міркувань.

Конвенція ООН про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року поширює свою дію на певну особу не у звязку із наявністю у цієї особи судового рішення про встановлення факту агресії іншої держави, як помилково вважає заявник, а у звязку з тим, що дана особа підпадає під ознаки особи, передбачені ст.4 Конвенції, яка перебуває під захистом цієї Конвенції.

Суд також зазначає,що представник заявника в судовому засіданні сам вказав , що факт, який заявник просить встановити рішенням суду, є загальновідомим, оскільки визнаний на законодавчому рівні в Україні, а також визнаний світовою спільнотою.

В заяві з цього приводу також наведено змістовний аналіз вітчизняних та міжнародних норм права, отже загальновідомий факт не підлягає встановленню судом в порядку окремого провадження, оскільки це відповідає нормамЦивільного процесуального кодексу України, якими регламентований інститут окремого провадження.

Посилання представника заявника на те,що цей факт необхідно встановити для реалізації права заявника на отримання компенсації від Російської Федерації ,суд до уваги не бере ,оскільки заявник має право звернутися до суду з метою безпосередньої реалізації та доведення свого права на справедливу компенсацію від Російської Федерації без попереднього встановлення факту вимушеного переселення заявника внаслідок збройної агресії та окупації з боку Російської Федерації , адже право на судовий захист є конституційним правом громадянина (стаття8,55,124 Конституції України), яке є абсолютним, тому будь-яка особа має право звернутись до суду з позовом про відшкодування завданої йому шкоди без попереднього вирішення питання про встановлення факту, що має юридичне значення.

Суд також вважає необґрунтованими доводи заявника в тій частині, що видана йому Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи посвідчує лише факт вимушеного переселення із м. Брянка і не містить в собі зазначення конкретної причини переселення, що у свою чергу свідчить про необхідність встановлення факту збройної агресії ,як причини переміщення заявника.

Суд зазначає,що вказана довідка видана відповідно до положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», у ст.2 якого чітко вказано, що цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації та встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Отже, вказаний Закон чітко визначає, що вимушене переміщення осіб, на яких поширюється Закон, повязане із фактом збройної агресії Російської Федерації ,тобто причиною,внаслідок якої відбулося вимушене переміщення, є збройна агресія Російської Федерації і тому додаткового встановлення факту збройної агресії, як причини переміщення заявника в судовому порядку не потребується.

З урахуванням наведеного, суд, оцінивши обставини справи, надані заявником докази, приходить висновку про відмову в задоволенні заяви.

Керуючись ст.ст.10,11,60,197,208,209,212-215,256-259 ЦПК України, суд

вирішив:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заяви про встановлення факту,що має юридичне значення ,а саме: вимушеного переселення у грудні 2014 р. з окупованої території Луганської області України,яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України..

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Луганської області через Рубіжанський міській суд Луганської області протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя В.В.Москаленко