Ухвала суду № 70060791, 28.09.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2017 року м. Київ К/800/1689/17

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючої: Калашнікової О.В.,

Суддів: Мороза В.Ф., Єрьоміна А.В.,

секретар судового засідання - Головко О.В.

за участю

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року у справі №826/14459/16 за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -

в с т а н о в и л а :

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиконання взятих на себе зобов'язань за міжнародними договорами стосовно компенсації майна сім'ї позивача як вимушеним переселенцям з Польщі у 1945 році;

- зобов'язати відповідача при внесенні до Верховної Ради України проекту бюджету України на 2016 рік передбачити компенсацію позивачу за рахунок державного бюджету майна, яке належало його діду ОСОБА_3, бабці ОСОБА_4 та матері ОСОБА_5 як переселенцям з Польщі у 1945 році.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було допущено протиправну бездіяльність щодо невиконання Міжнародної угоди між Урядом УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення від 09.09.1944 р. та, у зв'язку з цим, невиплати родині позивача компенсації як переселенцям у 1945 році.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року, адміністративний позов було залишено без розгляду у зв'язку із пропущенням позивачем строку на звернення до суду за захистом порушених прав.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає наступне.

Судами встановлено, що підставою для звернення до суду з вищезазначеним позовом стала невиплата родині позивача компенсації як переселенцям у 1945 році відповідно до Міжнародної угоди між Урядом УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення від 09.09.1944 р.

Зазначена Міжнародна угода була офіційно оприлюднена, зокрема, в Офіційному віснику України 24.05.2006 № 19 за 2006 рік і позивач мав можливість ознайомитись з її змістом та дізнатись про порушення своїх прав, ще з 2006 року.

З даним адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду в липні 2015 року.

З приводу причин пропуску строку звернення до суду позивач зазначив :

- у квітні 2013 року та у квітні 2015 року він звертався до Прем'єр-Міністра України з вимогами вирішити питання про компенсацію йому як правонаступнику та спадкоємцю майна діда вартістю 7900 крб. станом на лютий 1945 та 11,2 га землі, яка належала його сім'ї;

- з 01.10.2013 р. по 11.11.2013 р., з 13.01.2014 р. по 22.01.2014 р., з 12.05.2014 р. по 31.05.2014 р. та з 25.12.2014 р. по 23.01.2015 р. він перебував на лікуванні, тому не міг звернутись до суду;

- з листопада 2013 року по березень 2014 року в м. Києві продовжувався в активній формі Майдан гідності, з огляду на що перебувати в столиці було небезпечно;

- з квітня 2014 року у Донецькій області проводилась АТО і лише у липні 2014 року м. Соледар, в якому він проживає , було звільнено.

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач не надав доказів на підтвердження наявності обставин, які б перешкоджали зверненню до суду до 01.10.2013 р. та з липня 2014 року та доказів неможливості направлення позову до суду поштовою кореспонденцією в період з листопада 2013 року по березень 2014 року.

З цього приводу колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає наступне.

Відповідно до ч.1, 2 ст.99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.1 ст.100 КАС України, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала

Отже, як вірно зазначено судами, адміністративним процесуальним законодавством регламентовано шестимісячний строк звернення до суду з позовною заявою, перебіг якого починається з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення права та/або законного інтересу, що обумовлено метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та дисциплінуванням учасників адміністративного судочинства щодо своєчасної реалізації їх права на захист.

При цьому, якщо конкретний день, коли особа дізналася про порушення свого права, встановити точно неможливо, то вказаний строк обчислюється з дня, коли вона повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). Водночас, «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання та наявність реальних умов, за яких позивач мав реальну можливість дізнатися про рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, яку він вважає протиправною.

У рішенні від 18.10.2005 р. по справі «МШ «Голуб» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до ст.6 Закону України «Про правонаступництво України» Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.

Статтею 15 Закону України «Про міжнародний договір» встановлено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.

Відповідно до ст. 16 даного Закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для України, і за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх зобов'язань.

Із вищезазначеного вбачається, що Україна як правонаступник УРСР підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, та проголосила принцип сумлінного дотримання зобов'язань за цими договорами.

Як вбачається із позовної заяви, предметом позову є бездіяльность Уряду України щодо невиконання умов Міжнародної угоди між Урядом УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення від 09.09.1944 р.

Посилання судів попередніх інстанцій на той факт, що Міжнародна угода була офіційно оприлюднена, зокрема, в Офіційному віснику України 24.05.2006 № 19 за 2006 рік і позивач мав можливість ознайомитись з її змістом та дізнатись про порушення своїх прав ще з 2006 року, є необгрунтованим, оскільки позовні вимоги стосуються не скасування даної Угоди як такої, що порушує права та інтереси позивача.

Крім того як підставу для залишення позовної заяви без розгляду, суди попередніх інстанцій вказали ту обставину, що у квітні 2013 року позивач звертався безпосередньо до Уряду з приводу невиконання вищезазначеної Угоди та виплати йому відповідної компенсації і 26.06.2013 р. йому було надано відповідь, що також підтверджує пропуск позивачем строку звернення до суду.

Проте, таке твердження колегія суддів вважає помилковим, оскільки позивач не оскаржує безпосередньо лист-відмову Кабінету Міністрів України у виплаті йому компенсації.

Як було зазначено вище, предметом позову являється визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України як правонаступника Уряду УРСР щодо невиконання зобов'язань за міжнародним договором відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», яка є триваючою, а тому твердження судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем строку на звернення до суду за захистом порушених прав є помилковим та таким, що не грунтується на нормах чинного законодавства.

Проте, судами попередніх інстанцій не було досліджено дані обставини та не надано їм належної правової оцінки, що призвело до передчасних висновків про наявність підстав для залишення позову в цій частині без розгляду.

Відповідно до ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом п.3 ч.1 ст.163 КАС України у мотивувальній частині зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався.

В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

Згідно з ч.1 ст.138 КАС України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення у справі.

Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на відповідні статті КАС України та інші норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права й обов'язки сторін; в мотивувальній частині рішення можуть також використовуватися посилання на рішення Конституційного Суду України, відповідні рішення Верховного Суду України (стаття 244-2 КАС України), а також посилання на рішення Європейського суду з прав людини; проте саме лише посилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належного наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм, на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією (п.9 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі»).

Також в пункті 42 рішення «Бендерський проти України» від 15.11.2007р. Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення «Руїз Торійа проти Іспанії» від 09.12.1994р.). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Артіко проти Італії» від 13.05.1980р.). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (cf «Дюлоранс проти Франції», п.34553/97, п.33, від 21.03.2000р.; «Донадзе проти Грузії», п 74644/01, пп.32 еt 35, від 07.03.2006р.).

Крім того, Європейський суд з прав людини у п.23 та п.25 Рішення «Проніна проти України» від 18.07.2006р. вказав, що суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів.

Колегія суддів також звертає увагу, що як при зверненні до суду, так і в касаційній скарзі позивач наполягає на наявності правових підстав для виплати йому компенсації за міжнародною угодою та виплаті йому такої компенсації.

Зазначені обставини залишені судами поза увагою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Частинами 1, 2 ст.2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 4 КАС України визначено, що правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Із встановлених по справі обставин та зазначених судами висновків не вбачається чи вирішується в межах спірних правовідносин питання виплати компенсації позивачеві за втрачене внаслідок примусової депортації майно.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин.

Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

За правилами ст.227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Судді: