Рішення № 70058213, 13.10.2017, Господарський суд м. Києва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

За заявою Закритого акціонерного товариства "Київбуделектротранс"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Нюанс-де-Юре"

про визнання правочину недійсним та стягнення 285 000,00 грн.

Суддя Мельник В.І.

Представники:

від позивача - Побережник А.О., довіреність б/н від 01.08.2017

від відповідача - Нікітіч Ю.Ю., довіреність тб/н від 28.09.2017

Суть спору:

Закрите акціонерне товариство "Київбуделектротранс" подало на розгляд до Господарського суду міста Києва позовну заяву до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Нюанс-де-Юре" про визнання правочину недійсним та стягнення 285 000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2017 порушено провадження у справі №910/14629/17 та призначено розгляд справи на 13.10.2017.

10.10.2017 відділом діловодства суду від представника відповідача отримано відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В судове засідання 13.10.2017 представник позивача з'явився, надав суду усні пояснення по суті спору, просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В судове засідання 13.10.2017 представник відповідача з'явився, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 13.10.2017 було проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 4 ст. 85 ГПК України.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, оглянувши в судовому засіданні оригінали документів, копії яких знаходяться в матеріалах справи, Господарський суд міста Києва,-

ВСТАНОВИВ:

01.08.2017 між позивачем та відповідачем було укладено Договір про надання юридичних послуг ( надалі -Договір 1), відповідно до якого виконавець приймає на себе зобов'язання надавати замовнику комплекс юридичних послуг, передбачених пунктами 1.2.1-1.2.7 Договору, а останній зобов'язується приймати такі послуги та сплачувати їх вартість.

Згідно п. 2.1 Договору 1, за надання послуг, вказаних в п.п. 1.2.1-1.2.7 Договору, замовник сплачує виконавцю суму коштів, визначену протоколом узгодження вартості виконаних робіт (наданих послуг), до 10-го числа місяця, йде за місяцем, в якому були надані послуги.

Пунктом 4.1 Договору 1 сторони погодили, що виконавець зобов'язаний у межах діючого законодавства, із залученням кваліфікаційних спеціалістів, або без такого залучення, виконувати всі необхідні дії для досягнення позитивного для замовника результату.

Замовник зобов'язаний своєчасно прийняти та оплатити надані послуги відповідно до п. 2.1 Договору.

Відповідно до п. 6.1 Договір 1 вступає в силу з дня його підписання сторонами та діє до 31.12.2016.

На виконання умов Договору 1 між сторонами були підписані Акти прийому- передачі виконаних робіт від 31.10.2015, 30.11.2015, 31.12.2015, 31.01.2016, 29.02.2016, 30.04.2016.

Позивачем було сплачено за надані юридичні послуги згідно Договору від 01.08.2015, 433000,00 грн.. що підтверджується платіжним дорученням №14 від 27.06.2017 (копія наявна в матеріалах справи).

14.09.2015 між сторонами було укладено Договір про надання правової допомоги, відповідно до умов якого сторони погодили, що виконавець бере на себе зобов'язання надавати правову допомогу замовнику щодо стягнення заборгованості за Договором №443М-12 на послуги з улаштування зовнішнього освітлення ділянки автомобільної дороги С100705 (Київ -Одеса) - Марлахівка -Іванковичі -Круглик км. 0+140 -км 4+485, Київської області від 04.12.2012 в судовому порядку, а замовник зобов'язаний оплатити замовлення у порядку та строки обумовлені сторонами.

Відповідно до п. 2.1 сторони погодили, що Договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до виконання сторонами своїх зобов'язань.

За надання правової допомоги, передбаченої п. 1.2 Договору, замовник сплачує виконавцю винагороду в розмірі 285 000 грн., протягом 5 робочих днів з моменту підписання Договору. При досягнення позитивного результату у справі про стягнення заборгованості, а саме, винесення Господарським судом України рішення про стягнення заборгованості на користь замовника за Договором №443М-12 на послуги з улаштування зовнішнього освітлення ділянки автомобільної дороги С100705 (Київ -Одеса) - Марлахівка -Іванковичі -Круглик км. 0+140 -км 4+485, Київської області від 04.12.2012 , замовник зобов'язується виплатити виконавцю додаткову плату у розмірі 10% від загальної суми стягнення за рішенням господарського суду, у тому числі сума осново боргу, 3% річних, інфляційні втрати, пеня, штраф, протягом 5 робочих днів з моменту повного або часткового виконання рішення суду.

Позивач зазначив, що відповідачем надавалися юридичні послуги позивачу саме за договором про надання юридичних послуг від 01 серпня 2015 року, а не за договором від 14 вересня 2015 року, за яким і відбулося стягнення заборгованості в судовому порядку з Служби автомобільних доріг у Київській області. Разом з тим, договір від 14 вересня 2015 року, хоча і був підписаний сторонами, проте існував формально, послуги за цим договором позивачу не надавались, як і те, що позивач не підписував жодних актів прийому-передачі виконаних робіт до цього договору.

Позивачем сплачено за надані юридичні послуги повністю, що підтверджується платіжним дорученням від 27.06.2017р. № 14 зазначено призначення платежу: оплата за надані юридичні послуги згідно Договору від 01.08.2015р.

Крім того, 31 липня 2017 року на адресу позивача від відповідача надійшла претензія за вих. №4, датована 07 липня 2017року.

За цією претензією відповідач ставить вимогу позивачу щодо стягнення заборгованості за договором про надання правової допомоги від 14.09.2015р.

На думку позивача Договір 2 є фіктивним і повинний бути визнаний в судовому порядку недійсним в силу вимог ст.ст. 215 та 234 Цивільного кодексу України, оскільки оспорюваний правочин є таким, який вчинено без наміру створення правових наслідків, яким ним обумовлювались, не було вчинено дій щодо виконання цього договору, зокрема відповідач надавав послуги за іншим договором, який був укладений раніше, а позивач в свою чергу розраховувався за попереднім договором на підставі протоколу узгодження вартості послуг та актів прийому-передачі виконаних робіт.

Відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав їх необґрунтованості, оскільки Договір 1 та Договір 2 є двома різними договорами за якими надавались юридичні послуги відповідачем.

Згідно ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд зазначає наступне

Як визначено частинами 1, 2 статті 193 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ч. 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 1 ч. 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Вимогами статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою -та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вЧиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 3.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Як встановлено судом, між сторонами укладено Договір 1 та Договір 2 про надання юридичних послуг.

Позивач просить визнати Договір 2 недійсним, оскільки він був укладений без наміру створення правових наслідків та на виконання вище зазначено Договору не було вчинено дій щодо виконання Договору 2, а всі послуги що надавалися відповідачем були виконання за Договором 1 та повністю оплачені.

Як вбачається із матеріалів справи Договір 2 укладався з метою надання правової допомоги замовнику щодо стягнення заборгованості за Договором №443М-12 на послуги з улаштування зовнішнього освітлення ділянки автомобільної дороги С100705 (Київ -Одеса) - Марлахівка -Іванковичі -Круглик км. 0+140 -км 4+485, Київської області від 04.12.2012 в судовому порядку.

Позовні заява про стягнення заборгованості ЗАТ «Київбуделектротранс» до Служби автомобільних доріг України подано до Господарського суду міста Києва 01.02.2017

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.02.2017 у справі №910/22472/16 позв задоволено повністю. Як вбачається із змісту рішення представником позивача є Нікітіч Ю.Ю.

06.06.2017 до Державної казначейської служби України в Київській області було подано наказ для примусового виконання .

Враховуючи вище зазначене, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили, що Договір про надання юридичних послуг від 14.09.2015 укладений сторонами без наміру та з умислом його не виконувати.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позовні вимоги не підлягають задоволенн.

Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору підлягають стягненню з позивача..

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 5 ст. 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги (ч. 1 ст. 93 ГПК України), якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 26.10.2017

Суддя Мельник В.І.