Постанова № 70020831, 01.11.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2017 року Справа № 922/2844/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк"на рішення від та на постанову відГосподарського суду Харківської області 11.05.2017 Харківського апеляційного господарського суду 26.07.2017у справі№ 922/2844/16Господарського судуХарківської областіза позовомПриватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод"доПублічного акціонерного товариства "Сбербанк" в особі Відділення "Харківське відділення № 5 "АТ "Сбербанк Росії"провизнання недійсним договору заставита за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору Товариства з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс"доПриватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод"провизнання протиправною бездіяльності

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивачів Вавдійчик Б.П.;- відповідача - третьої особи з самостійними вимогами Гей В.Г.; Кучеренко О.О.; повідомлений, але не з'явився;ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" в особі Відділення "Харківське відділення № 5 "АТ "Сбербанк Росії" про визнання недійсним договору застави № 1 від 12.09.2012 в частині забезпечення виконання недійсних зобов'язань за: - договором про відкриття кредитної лінії № 30-В/12/66/ЮО від 04.09.2012, укладеним між Приватним акціонерним товариством "Термолайф" та Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії" (нове найменування - Публічне акціонерне товариство "Сбербанк"); - договором про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012, укладеним між Приватним акціонерним товариством "Харківський коксовий завод" та Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії"; - договором про відкриття кредитної лінії № 28-В/12/66/ЮО від 04.09.2012, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Коксотрейд" та Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії".

Товариство з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із заявою про вступ у справу в якості третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, в якій просило визнати протиправною бездіяльність Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" щодо не виконання умов форвардного контракту від 22.04.2015, та зобов'язати Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" виконати взяті на себе зобов'язання відповідно до умов форвардного контракту від 22.04.2015 в частині укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.05.2017 у справі № 922/2844/16 (суддя Прохоров С.А.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 (колегія суддів у складі: Слободін М.М. - головуючий суддя, судді Сіверін В.І., Терещенко О.І.), первісний позов задоволено частково. Визнано недійсним договір застави № 1 від 12.09.2012, укладений між Приватним акціонерним товариством "Харківський коксовий завод" та Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії" (нове найменування Публічне акціонерне товариство "Сбербанк"). В іншій частині позовних вимог Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" відмовлено. В позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору Товариства з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс" відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного господарського суду, Публічне акціонерне товариство "Сбербанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 у справі № 922/2844/16 в частині задоволення позовних вимог Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод", та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 у справі № 922/2844/16 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Звертаючись з первісним позовом у даній справі, Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" обґрунтовувало свої вимоги тим, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.03.2016 у справі № 904/43/16 визнано недійсними договір про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012, договір про відкриття кредитної лінії № 30-В/12/66/ЮО від 04.09.2012 та договір поруки від 04.09.2012; рішенням Господарського суду Харківської області від 25.04.2016 у справі № 922/6554/15, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016, визнано недійсним в частині договір про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012 щодо надання кредиту в сумі 7150000,00 дол. США; визнано припиненими зобов'язання Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" перед ПАТ "Сбербанк" з повернення кредиту у розмірі 15384,22 дол. США та відсотків за користування ним за договором про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012; рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.03.2016 у справі № 904/11194/15, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.08.2016, визнано договір про відкриття кредитної лінії № 28-В/12/66/ЮО від 04.09.2012, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Коксотрейд" та ПАТ "Сбербанк" недійсним в частині надання кредиту в розмірі 4444181,15 дол. США. Наведене, на думку Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод", є підставою для визнання частково недійсним договору застави, а саме в частині забезпечення виконання недійсних зобов'язань.

Приймаючи оскаржувані рішення суди попередніх інстанцій виходили з того, що відсутні підстави для визнання частково недійсним договору застави з підстав зазначених Приватним акціонерним товариством "Харківський коксовий завод" у позовній заяві, оскільки рішення судів у справах №№ 904/43/16, 904/11194/15, 922/6554/15 скасовані Вищим господарським судом України з передачею справи на новий розгляд. Водночас, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що частина майна, яке є предметом застави за спірним договором застави, є нерухомим майном, відтак договір застави № 1 від 12.09.2012 підлягає визнанню недійсним повністю у зв'язку із недотриманням сторонами при його укладенні вимог закону щодо його нотаріального посвідчення.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає передчасними зазначені висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно із ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ГПК України сторони мають однакові процесуальні права і рівною мірою ними користуються, що є реалізацією принципу рівності перед судом, викладеного у ст. 4 2 ГПК України.

Предмет та підстава позову - це його складові, які визначають зміст позову.

Предметом позову, як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення. Тобто, підставою позову є фактичні обставини, що підтверджують правомірність заявлених позовних вимог. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Згідно із ч. 4 ст. 22 ГПК України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Частина 4 ст. 22 ГПК України визначає обсяг прав, які належать тільки позивачу. Такі права певним чином визначають диспозитивність господарського процесу, а саме можливість суб'єктів самостійно впорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд. Зокрема, принцип диспозитивності у господарському процесі означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою господарського суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом.

Вищий господарський суд України в п. 3.12 постанови пленуму від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснив, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК України з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Приписи частини четвертої статті 22 ГПК України не застосовуються під час розгляду справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій.

Суд не наділений повноваженнями самостійно змінювати заявлені позивачем предмет та підставу позову.

Отже, визначені позивачем у позовній заяві предмет і підстава позову визначають межі, в яких господарський суд, відповідно до ст. ст. 43, 84 ГПК України, повинен у рішенні встановити фактичні обставини справи та зробити висновок стосовно заявлених позовних вимог.

Згідно з приписами п. 2 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Господарський суд може реалізувати це право за наявності таких умов: - це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору; - про це є клопотання заінтересованої сторони. Необхідністю є наявність двох зазначених умов одночасно.

Відтак, оскільки суд вирішує справу виходячи з предмету та підстав заявленого позову, місцевий господарський суд визнавши недійсним договір застави з інших підстав ніж були заявлені позивачем, в порушення п. 2 ст. 83 ГПК України, вийшов за межі заявлених підстав позову за відсутності клопотання заінтересованої сторони про це.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, не виявив даних порушень місцевим господарським судом норм процесуального права.

Разом з тим, апеляційний господарський суд зазначаючи про те, що місцевий господарський суд не виходив за межі позовних вимог, а скористався своїм правом наданим п. 1 ст. 83 ГПК України, не врахував, що п. 1 ст. 83 ГПК України надано право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, в той час судом першої інстанції визнано недійсним договір, який є предметом даного спору. До того ж, суд першої інстанції приймаючи рішення не зазначив, що ним визнається повністю недійсним договір на підставі п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України

Таким чином, господарські суди вийшовши за межі позовних вимог, тим самим порушили принципи диспозитивності та змагальності сторін у судовому процесі, зокрема, позбавили відповідача можливості реалізації своїх процесуальних прав щодо надання своїх заперечень з приводу обставин, інших ніж були заявлені позивачем, та які стали підставою для визнання судом договору недійсним.

Крім того, відповідно до ст. 84 ГПК України у мотивувальній частині вказуються, зокрема, докази, на підставі яких прийнято рішення.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Згідно із ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі (п. 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення").

В пункті 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" роз'яснено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Разом з тим, місцевий господарський суд дійшовши висновку, що частина майна, яке є предметом застави за оспорюваним договором застави, а саме: батареї коксові, бункери (вугільні ями) та сховища є нерухомим майном, в порушення вимог наведених норм не зазначив на підставі яких доказів він прийшов до такого висновку.

В свою чергу, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, не виявив даних порушень, місцевим господарським судом, норм процесуального права. Навпаки, апеляційний господарський суд підтримав даний висновок суду першої інстанції, при цьому також не послався на будь-які докази, які б його підтверджували.

Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі в частині вирішення первісних позовних вимог.

Водночас, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій встановивши, що Товариство з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс", в порушення приписів ст. ст. 33, 36 ГПК України, не надало доказів в обґрунтування своїх вимог; беручи до уваги те, що Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" заперечує факт укладання з Товариством з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс" будь-яких правочинів, в тому числі форвардного контракту від 22.04.2015; дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "В-Транссервіс".

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають частковому скасуванню, а саме в частині вирішення первісних позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" задовольнити частково.

Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 у справі № 922/2844/16 в частині вирішення первісних позовних вимог, та в цій частині справу передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2017 у справі № 922/2844/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ