Рішення № 69938702, 30.10.2017, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа №

Номер провадження 2/530/685/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня2017року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючогосудді Должко С.Р., секретаря Стрілець Л.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Зіньків справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (Фермерського) господарства "Фаворит" про визнання додаткової угоди до договору оренди не дійсною,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся в Зіньківський районний суд Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 (Фермерського) господарства "Фаворит" про визнання додаткової угоди до договору оренди не дійсною.

В судове засідання позивач, ОСОБА_1, не з»явився, направивши до суду заяву про розгляд справи за його відсутності та підтримання позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_2 (Фермерського) господарства "Фаворит" в судове засідання не з'явився, але надав до суду заяву, в якій позовні вимоги визнав в повному обсязі і просив розгляд справи провести без їх участі.

Суд вирішив за можливе розглядати справу у відсутності сторін, на підставі наявних у справі доказів, з урахуванням норм ст.197 ЦПК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Оскільки відповідач визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ч. 4 ст. 174 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.

Згідно ч. 2 ст. 27 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

У відповідності до ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цивільно-процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 41 Конституції України: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст. 114 ЦПК України: Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцем знаходження майна або основної його частини, враховуючи місцезнаходження, позов предявляється за правилами виключної підсудності до Зіньківського районного суду Полтавської області за місцем знаходження земельної ділянки.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .

Як передбачено нормою ст. 2 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 Про судове рішення у цивільній справі, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 10 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст.93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Частина 1 ст.4 Закону України Про оренду землі говорить, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Ст.5 Закону України Про оренду землі вказує, що орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною 1 статті 14 Закону України Про оренду землі визначено, що договір оренди укладається у письмовій формі, статтею 18 Закону встановлено, що договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є:об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Відповідно до п.2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 25.12.1998 року за № 2073, державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

У відповідності до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частинами 1,2,3,4,5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частина 1 ст.215 ЦК України вказано - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

У відповідності до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) - ч.2 ст.207 ЦК України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку, серія III - ПЛ № 030834 від 15.05.2001 р. є власником земельної ділянки площею 3,19 га, розташованої на території Шилівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, землю передано для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с.6).

01.01.2008 р. між позивачем та С(Ф)Г «ФАВОРИТ» (далі - по тексту Відповідач) укладено договір оренди землі (а.с.7).

Відповідно до п. 8 договору оренди - договір укладено на 10 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не менше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Як, позивачу нещодавно стало відомо, Відповідачем на підставі додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки № 1 від 01.01.2008 від 22.01.2017 р. (далі по тексту - додаткова угода) було внесено зміни до договору оренди земельної ділянки в т.ч. у частині строку його дії (копія додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки № 1 від 01.01.2017 р. - додано).

Пунктом 2 додаткової угоди змінено п. 8 договору абзацом такого змісту: «Договір укладено на 20 років».

Про існування додаткової угоди позивачу стало відомо випадково, позивач не давав своєї згоди на її укладення, не підписував та ОСОБА_1 не відомо чий підпис стоїть біля прізвища «Г.П. Тимченко», в пункті підписи сторін. Позивач вказує, що якби він підписував оскаржувану додаткову угоду, то б обовязково звернув увагу на те, що в розділі підписи сторін зазначене не його прізвище та прохав би Відповідача виправити цю помилку.

ОСОБА_1 зазначає шо додаткову угоду до первісного договору оренди земельної ділянки він не підписував та не мав наміру підписувати, оскільки має намір разом із своєю сімєю самостійно господарювати на належній йому на праві власності земельній ділянці, підживлювати її органічними та мінеральн добривами. Розраховував, що відповідач буде користуватися земельною ділянкою тільки 10 років.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України.

Відповідно до ст. 6 ч. 1 ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства згідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, а саме ст. 792 ЦК України.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України - Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ст. 92-93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України (в редакції від 01.01.2008 року), право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації, приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Згідно із ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.1 ст.210 ЦК України, та ч.1 ст.20 Закону України „ Про оренду землі договір оренди землі підлягає державній реєстрації й на підставі ч.1 ст.210 , ч.3 ст.640 ЦК України та ст.. 18 Закону України „ Про оренду землі є укладеним із моменту його державної реєстрації.

У відповідності до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частинами 1,2,3,4,5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 3ст. 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частинами 1, 3ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання вмомент вчиненняправочинустороною(сторонами) вимог,які встановлені частинами 1-3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщонедійсністьправочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересованаособазаперечуєйого дійсність на підставах,встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 8постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»визначено, що відповідно до ч. 1ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановленістаттею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

У відповідності до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 207 Цивільного Кодекс України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу.

Як визначено ч. 1 ст. 14 та ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 651 ЦК України).

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (ст. 654 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ч. 2 ст. 207 ЦК України).

Згідно ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Ст. 17 Закону України «Про оренду землі» передбачає, що передача обєкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.

Згідно ст. 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до ч.1. ст.19 Закону України «Про оренду землі», строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Згідно з ч. 2 ст. 150 Основного Закону України, рішення Конституційного Суду України є обовязковими до виконання на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Тобто виконання рішень Конституційного Суду як і рішень судів загальної юрисдикції є конституційним обов'язком кожного, починаючи з глави держави й закінчуючи пересічними громадянами. Аналогічні вимоги містяться в ст. 69 Закону України Про Конституційний Суд України, а ст. 70 встановлює порядок виконання рішень і висновків КСУ. На узагальнення судової практики, тлумачення закону, дане Конституційним Судом України є по правовому статусу рішенням, яке для будь якого суду, є обовязковим до виконання.

Відповідно до Рішення Конституційного суду України від 11 травня 2005 року № 4-рп/2005 у справі № 1-11/2005, де вказано, що Положення пункту 1, абзацу першого пункту 5 статті 4 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) у контексті частин першої, сьомої статті 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ), у системному зв'язку з частиною третьою статті 81 Господарського кодексу України ( 436-15 ) треба розуміти так, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, але, здійснюючи своє право, він зобов'язаний не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і суспільства, в тому числі переважне право (яке не є абсолютним) акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими його акціонерами.

Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Зазначена норма узгоджується з вимогами ст. 41 Конституції України.

В рішенні у справі «Беєлер проти Італії» від 5 січня 2000 року Європейський Суд зазначив, що поняття «майно» у статті 1 Першого протоколумає автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності і, таким чином, як «майно» в цілях даного положення».

В справі «ОСОБА_3 Девелопмент ЛТД проти Ірландії» суд постановив, що ст. 1 може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей у майбутньому.

Європейський Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-ІІ). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and roimroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series А № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series А № 98).

У відповідності з ч.3 ст. 10, ч.1ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідност.58 ЦПК Україниналежними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

А тому зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, встановлені судом обставини свідчать про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають до задоволення.

За змістом ч.1ст.88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Частиною 2ст.88 ЦПК Українивизначено, що, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеноїчи відхиленої частини вимог.

У відповідності до ч.3ст.88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 10,15,30, 57-61, 88, 212-223 ЦПК України суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (Фермерського) господарства "Фаворит" про визнання додаткової угоди до договору оренди не дійсною задовольнити.

Визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки № 1 від 1 січня 2008 р. від 22.01.2017 р. укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (фермерським) господарством «Фаворит».

Стягти із ОСОБА_2 (Фермерського) господарства "Фаворит" розташованого в с.Шилівка, Зіньківського району, Полтавської області, і.к.30937261 на користь ОСОБА_1, мешканця ІНФОРМАЦІЯ_1 640 (шістсот сорок) гривні 00 копійоквитрат по сплаті судового збору.

На рішення може бути подано апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня його проголошення.

Написано власноручно.

Суддя Зіньківського

районного суду Полтавської області ОСОБА_4