Постанова № 69922532, 01.11.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

01 листопада 2017 року № 826/4068/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Мазур А.С., суддів Аблова Є.В., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_2 до третя особаДержавної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києвіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.02.2017 №74-17 про відмову у визнанні громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_2 і її неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернулася зі заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, як стверджує останній, позивач через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини була змушена покинути країну свого походження - Республіку Узбекистан.

Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у Державній міграційній службі України повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі.

Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, громадянка Республіки Узбекистан, народилася в м. Ташкент Республіки Узбекистан, за віросповіданням - іслам (суніт), заміжня, має чотирьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4, які наразі перебувають в Україні разом з нею. Залишила Узбекистан 08.03.2015, легально скориставшись повітряним транспортом та мала дозвіл від компетентних органів на виїзд з країни. Позивач надала паспортний документ громадянина Республіки Узбекистан № НОМЕР_1.

На момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України перебувала легально. Заявник звернулася до органів міграційної служби України вперше, до органів міграційних служб інших країн не зверталась.

Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 звернулася до головного управління Державної міграційної служби в місті Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.11.2016 №97, в якій зазначено, що остання була змушена покинути країну свого походження Узбекистан з огляду на релігійні причини, так як її чоловік у 2011 році виїхав до Туреччини щоб захистити себе від постійного натиску зі сторони дільничого через те, що він релігійний мусульманин. Заявниця зазначила, що вона теж була змушена поїхати з Узбекистану у 2011 році, так як боялася бути заарештованою або затриманою поліцією і бути використаною приманкою для повернення чоловіка, однак у 2014 році була змушена повернутися у зв'язку з закінченням паспортів. Крім того, згідно з наведеною у заяві-анкеті інформацією, ОСОБА_2 не може зараз повернутися до Узбекистану з України, так як її родина релігійна, вона постійно дискримінується Урядом, а також через те, що її чоловік у розшуку.

За результатами розгляду даної заяви та вивченням матеріалів особової справи, головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складено висновок від 21.11.2016 щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийнято наказ від 22.11.2016 №590 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_2.

Надалі, головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складено висновок від 20.01.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який листом Державної міграційної служби України від 23.01.2017 №1-12/220-17 направлено на доопрацювання.

На підставі вказаного, головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складено додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.02.2017.

На підставі вказаного, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні громадянинки Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.02.2017 №74-17.

Вважаючи вказане рішення необґрунтованим, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Досліджуючи надані особами, які беруть участь у справі, докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з такого.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно протоколу співбесіди від 23.02.2017, позивач повідомила, що за своє життя ніде не працювала, проживала за рахунок чоловіка та займалася домашнім господарством, вихованням дітей, інформацією щодо фінансової діяльності свого чоловіка не цікавилася.

Разом з тим зазначила, що за межами Узбекистану вона проживала лише в двох країнах: з початку 2009 року до кінця 2011 року проживала разом з чоловіком в Об'єднаних Арабських Еміратах в місті Дубаї, з кінця 2011 року до літа 2012 року в Туреччині та з літа 2012 року знову в Об'єднаних Арабських Еміратів (місто Дубаї). До Об'єднаних Арабських Еміратів її сім'я потрапила на підставі туристичних віз, які згодом замінили на резидентські візи. Вказала, що її чоловік, ОСОБА_8 в Об'єднаних Арабських Еміратах працював офіційно в магазині електроніки.

Отже, аналізуючи інформацію, отриману під час співбесіди 23.02.2017, можна дійти висновку, що ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком та дітьми знаходилась на території Туреччини та Об'єднаних Арабських Еміратів легально.

Як убачається з матеріалів справи, після народження ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, який народився на території Об'єднаних Арабських Еміратів, позивачем отримано свідоцтво про народження дитини з яким вона звернулась до Консульства Узбекистану в Об'єднаних Арабських Еміратах з метою отримання узбецького свідоцтва про народження та оформлення ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, в свій паспорт, для його подальшого легального перебування в Об'єднаних Арабських Еміратах.

Суд погоджується з твердженнями третьої особи, що звернення до консульства Узбекистану в Об'єднаних Арабських Еміратах свідчить про відсутність факту переслідування, адже навряд чи ОСОБА_2 зверталася б до державної установи країни походження, маючи реальні побоювання щодо повернення в Республіку Узбекистан.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, під час проведення співбесіди 23.02.2017 заявниці було поставлено питання: «Під час перебування в Узбекистані у 2014 році, чи загрожувало вам щось в країні?», на що було отримано відповідь: «Так, спочатку районний дільничий з трьома своїми колегами покликали мене на допит та питали скільки була в Еміратах? Чи знаю новий закон про жінок та хіджаб? Що робить мій чоловік в Об'єднаних Арабських Еміратах? Просили мене передати чоловіку, щоб він добровільно приїхав до Узбекистану або його силоміць привезуть. Зазначили, що за хіджаб спочатку будуть штрафувати, а потім, якщо не перестану його носити - заарештують на 15 діб.». На наступне запитання: «А крім цього, ще якось погрожували чи щось погрожувало вам?», позивач відповіла: «ні, крім цього більше не погрожували і більше нічого не загрожувало».

Суд враховує також той факт, що свій паспорт та паспорти дітей ОСОБА_2 отримала у 2014 році, проте покинула територію Узбекистану лише в 2015 році, отже, якщо їй дійсно щось загрожувало б на території Узбекистану, то відразу після отримання документів вона б виїхала з країни походження, зокрема до чоловіка в Об'єднані Арабські Емірати.

Відповідно до співбесіди 23.02.2017, заявниця в 2011 році дізналася про знаходження чоловіка в розшуку, а на запитання про те, які були обставини її виїзду з Узбекистану, остання відповіла що її покликав чоловік для догляду за дітьми.

Отже, навіть після того, як в 2011 році ОСОБА_2 повідомили про те, що її чоловік в розшуку, вона й надалі 3-4 роки проживала на території Узбекистану без переслідувань з боку влади та безперешкодно залишала територію країни та поверталась, що спростовує її твердження про небезпеку та переслідування в країні походження.

З матеріалів справи убачається, що чоловіка позивача звинувачували у торгівлі людьми, що, згідно слів заявниці, в Об'єднаних Арабських Еміратах є тяжким злочином, однак, в подальшому він був відпущений з наданням змоги зібрати речі і легально з родиною виїхати з Об'єднаних Арабських Еміратів.

У заяві-анкеті 01.11.2016 ОСОБА_2 повідомила, що була змушена залишити Республіку Узбекистан по релігійним причинам, а саме тому, що вона та її чоловік віросповідували релігію ісламу та носили хіджаб.

Відповідно до інформації по країні походження з'ясовано, що приблизно 93 відсотки населення країни віросповідає релігію ісламу за течією суніт, тобто релігію, прихильником якої є позивач.

Отже, зважаючи на факт вірування переважної кількості населення у релігію ісламу та на те, що для святкування одного з великих свят ісламу, Президент Узбекистану підписав постанову, згідно якої цей день буде вихідним та святкуватиметься по всій країні, слід вважати доводи ОСОБА_2 щодо наявності релігійного переслідування у Республіці Узбекистан неправдоподімними.

Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над нею фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.

ОСОБА_2 ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала.

Отже, позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

За таких обставин суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 28.02.2017 №74-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для задоволення останніх.

Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Мазур А.С.

Судді Аблов Є.В.

Літвінова А.В.