Рішення № 69874493, 30.10.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.10.2017

Справа №910/15137/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІННОВЕЙШН МУЛЬТИМЕДІА"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

Товариство з обмеженою відповідальністю "Мондіаль"

про визнання права вимоги

Суддя Пукшин Л.Г.

Представники:

від позивача не з’явився

від відповідачів не з’явилися

В судовому засіданні 30.10.2017, в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ІННОВЕЙШН МУЛЬТИМЕДІА" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мондіаль" про визнання права вимоги.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 18.11.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "ІННОВЕЙШН МУЛЬТИМЕДІА" (надалі – позивач) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк (надалі – відповідач-1) був укладений договір поруки №4М14408И/П (надалі – Договір), відповідно до умов якого позивач поручився за виконання зобов’язань за кредитними договорами ТОВ “Мондіаль” (надалі – відповідач-2) № 4М14408И та № 4М14409И від 24.12.2014р. За доводами позивача, останнім було сплачено кошти в розмірі 455 994 004,89 грн. на користь відповідача-1 по заборгованості відповідача-2, а тому позивач звернувся до суду з вимогою про визнання права позивача вимагати у ТОВ “Мондіаль” суми боргу у розмірі 455 994 004,89 грн. та визнати відсутнім у відповідача-1 права вимагати у ТОВ “Мондіаль” суми боргу у розмірі 455 994 004,89 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 порушено провадження у справі № 910/15137/17 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні на 04.10.2017.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2017 суд в порядку ст. 77 ГПК України відклав розгляд справи на 30.10.2017.

30.10.2017 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшло клопотання відповідача-1 про відкладення розгляду справи у зв’язку з неможливістю забезпечити явку уповноваженого представника.

Представники позивача та відповідача-2 у судове засідання, призначене на 30.10.2017, не з’явилися, вимоги ухвали суду не виконали, про причини відсутності суд не повідомили, про дату та час проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

Дослідивши клопотання відповідача-1 про відкладення розгляду справи, суд вирішив відмовити в його задоволенні, оскільки відповідач-1 не позбавлений права та можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК).

При цьому суд зазначає, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, незважаючи на те, що представники сторін не з'явились у судове засідання, справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

18.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ІННОВЕЙШН МУЛЬТИМЕДІА" (надалі – позивач, поручитель) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк (надалі – відповідач-1, кредитор) був укладений договір поруки №4М14408И/П (надалі – Договір).

Відповідно до п. 1 договору поруки його предметом є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю “Мондіаль” (надалі – відповідач-2, боржник) своїх зобов’язань за:

- кредитним договором від 24.12.2014 № 4М14408И (далі - кредитний договір 1), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору-1;

- кредитним договором від 24.12.2014 № 4М14409И (далі - кредитний договір 2), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору-2;

Надалі за текстом: кредитний договір 1, 2 - кредитний договір/кредитні договори.

Відповідно до п. 2 договору поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов’язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.

За змістом п. 4 Договору у випадку невиконання боржником зобов’язань за Кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору.

Спір виник внаслідок того, що позивач як поручитель виконав обов’язок боржника за кредитними договорами, а саме погасив борг в загальному розмірі 455 994 004,89 грн., тому у відповідності до ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України став новим кредитором за кредитними договорами, проте відповідачі не визнають факт погашення заборгованості та факт переходу прав кредитора.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов‘язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами ч.ч. 1,2 ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.

Статтею 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до п. 8 договору поруки до поручителя, що виконав обов’язки боржника за кредитним договором переходять усі права кредитора за кредитним договором і договору (ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов’язання.

Згідно платіжних доручень № 1563 та № 1562 від 21.11.2016 позивачем перераховано відповідачу кошти в загальному розмірі 455 994 004,89 грн. з призначенням платежу: «Виконання зобов’язань по кредитному договору №4М14409И від 24.12.2014 згідно договору поруки №4М14408И/П від 18.11.2016» та «Виконання зобов’язань по кредитному договору №4М14408 від 24.12.2014 згідно договору поруки №4М14408И/П від 18.11.2016» відповідно.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” помилковий переказ - рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини банку або іншого суб’єкта переказу відбувається її списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому цієї суми у готівковій формі.

Стаття 469 Цивільного кодексу України встановлює, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов’язана повернути безпідставно придбане майно цій особі.

Відповідачем-1 не заперечується факт отримання коштів від позивача в сумі 455 994 004,89 грн. та не подано доказів повернення цих коштів як помилково перерахованих, у зв’язку з відсутністю укладеного з ним договору поруки № 4М14408И/П від 18.11.2016.

Направлення позивачем на адресу відповідача-2 Угоди про заміну сторони в зобов’язанні, в якій передбачено строки виконання зобов’язань перед поручителем, умови по вчиненню дій із забезпечення зобов’язань, умови звернення стягнення на майбутній предмет застави, та залишення її без підписання відповідачем-2, не свідчить про невизнання останнім прав позивача як нового кредитора.

Посилання позивача на те, що відповідач-2 не визнає факт погашення та факт переходу до позивача прав кредитора жодними належними та допустимими доказами не підтверджується.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивач. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб’єктивних прав або законних інтересів позивача.

Що стосується обґрунтувань щодо заявлених позовних вимог по відношенню до відповідача-1, то позивачем не надано пояснень, якими саме діями чи бездіяльністю ПАТ “КБ “Приватбанк” порушує його права та інтереси.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За таких обставин, приймаючи до уваги викладені вище норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “права”, яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “права” як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Разом з тим, на позивача покладений обов’язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Однак, позивачем не доведено суду, в чому саме та з яких підстав його права та законні інтереси є порушеними з боку визначених ним відповідачів.

Згідно зі ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).

Відповідно до ч. 2 ст. 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Отже, перехід до поручителя прав кредитора у зобов’язані після виконання ним обов’язку боржника відбувається в силу прямої вказівки в законі, будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені у ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Одним із способів захисту прав та охоронюваних інтересів згідно зі ст. 20 Господарського кодексу України є визнання наявності або відсутності прав.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Крім цього, суд вважає, що заявлені позивачем вимоги про визнання права вимоги у позивача та визнання відсутнім права вимоги у відповідача-1 можуть бути предметом дослідження та доказування в разі виникнення спору між кредитором та боржником про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Обов’язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ІННОВЕЙШН МУЛЬТИМЕДІА" є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 49, ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 30.10.2017

Суддя Пукшин Л.Г.