Ухвала суду № 69872356, 25.10.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/1638/17Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 69 ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_2суддівОСОБА_3, ОСОБА_4 при секретаріОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 26 червня 2017 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_6 звернулася до суду з даною заявою, якою просила встановити факт, що має юридичне значення, про те, що її вимушене переселення з окупованої частини території Донецької області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.

В обґрунтування вказала на те, що вона була зареєстрована та проживала за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 та є співвласником 1/2 частини вказаної квартири. Відповідно до довідки від 27.11.2014 №71020009000 заявник перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб, оскільки була вимушена переїхати з м. Донецьк до м. Черкаси де проживає ІНФОРМАЦІЯ_2. Заявник вказує, що в кінці лютого - на початку березня 2014 російські війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Вказаний факт, на думку заявника, підтверджується повідомленнями з різних засобів масової інформації, що відображають як свідчення окремих осіб, так і офіційну позицію окремих органів державної влади. У травні 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації, що призвело до обстрілів житлових кварталів та об'єктів інфраструктури. Після травня 2014 року на території м. Донецьк почала пересуватись військова техніка. Із серпня 2014 року рівень гуманітарного становища в м. Донецьк суттєво знизився, що обумовлювалось постійними бойовими діями, втратою моральних орієнтирів та насильством серед мирного населення. Таким чином, місто Донецьк після окупації російськими військами перетворився в місто, де неможливе подальше проживання, а тому для уникнення загрози життю, здоров'ю та свободі заявник вирішила залишити своє житло і переселитись до іншої частини України. Звернення із цією заявою потрібне для визначення статусу заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (жертви-потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 26.06.2017 у задоволенні заяви відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, заявник подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її заяви. В обґрунтування вказано на те, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, яка наявна у заявника та форма якої законодавчо закріплена, не містить відомостей про причини переміщення заявника та не визначає її статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, отже вказаний юридичний факт може бути встановлено у порядку окремого провадження згідно ЦПК України. Звернення з даною заявою обумовлено тим, що заявник має намір визначити свій статус в якості особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 у ролі жертви, а також для надання заявнику права на отримання допомоги від гуманітарних організацій (Червоного Хреста і Червоного Півмісяця). Апелянт вважає, що вказівка суду на включення до компетенції Президента України та Верховної ОСОБА_7 України визнання факту збройної агресії проти нашої держави не перешкоджає їй звернутися до суду із даною заявою, адже встановлення вказаного факту має індивідуальний характер та стосується лише самого заявника. Суд не врахував, що заявник просила встановити факт її переміщення внаслідок збройної агресії (не загальновідомий факт), а не саму наявність такої агресії, що спростовує висновки про загальновідомість цього факту. Факт, який просить встановити заявник є юридичним, оскільки породжує правові наслідки для заявника, іншого порядку підтвердження вказаного факту законодавством не передбачено.

При цьому, апелянт ОСОБА_6 та її представник за дорученням ОСОБА_8 в судове засідання, призначене на 11.10.2017 року не зявилися, надавши суду письмове клопотання про перенесення судового засідання на інший час через хворобу самої ОСОБА_6 Однак, у судове засідання призначене на 25.10.2017 року вказані вище особи також не зявилися, при цьому апелянт ОСОБА_6 звернулася до суду з письмовим клопотанням про перенесення судового засідання через зайнятість її представників ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в інших судових засіданнях, і це при тому, що в матеріалах справи наявна довіреність на представлення інтересів апелянта видана на імя ОСОБА_8, про причини неявки якого до суду ні сама ОСОБА_6 , ні її представник суд не повідомляли.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що апелянт та її представник за дорученням ОСОБА_8 не зявилися до суду без поважних причин, як і інші учасники процесу.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав та мотивів.

Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції виходив із того, що обставини, які просить встановити заявник, є загальновідомими, отже їх не може бути встановлено у порядку окремого провадження.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду та вважає, що встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не вбачає, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 256 ЦПК України справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, розглядаються у судовому порядку, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

З наведеного вище, а також з роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Обґрунтовуючи необхідність встановлення факту вимушеного переміщення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України заявник посилалася на те, що від встановлення цього факту залежить виникнення у неї прав, передбачених Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, а також права на отримання допомоги від гуманітарних організацій (Червоного Хреста і Червоного Півмісяця).

Так за приписами ст.2 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Постановою ВРУ від 27.01.2015 №129-УІІІ затверджено Звернення ВРУ до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_7 Європи, Парламентської ОСОБА_7 НАТО, Парламентської ОСОБА_7 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_7 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна ОСОБА_7 України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність ОСОБА_7 Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, ВРУ Постановою від 21.04.2015 №337-VІІІ схвалила текст Заяви ВРУ «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24.09.2015 №555 ввів у дію рішення ОСОБА_7 національної безпеки і оборони України від 02.09.2015 «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Таким чином, факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено наведеними вище актами ВРУ та Президента України та є загальновідомим.

Крім того, згідно ч.1 ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (на норми якого посилаються заявники) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

З цього слідує, що сам факт внутрішнього переміщення заявника є наслідком збройної агресії проти України, отже необхідності встановлювати його у судовому порядку немає.

Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи про те, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, яка наявна у заявника та форма якої законодавчо закріплена, не містить відомостей про причини переміщення заявника та не визначає її статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, у підтвердження вимог, заявлених у справі, адже жодними правовими нормами не встановлена вимога, що для того, щоб отримати захист своїх конституційних прав особа, яка потерпіла від збройної агресії (збройного конфлікту), має надавати ті чи інші довідки у підтвердження даного факту.

При цьому ч.1 ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» повязує факт внутрішнього переміщення осіб із місць свого проживання із наявністю там збройних конфліктів.

Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи про те, що звернення з даною заявою обумовлено тим, що заявник має намір визначити свій статус в якості особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 у ролі жертва та для отримання права на допомогу від гуманітарних організацій (Червоного Хреста і Червоного Півмісяця), адже відповідно до ст. 4 зазначеної Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Отже застосування норм вказаної Конвенції щодо конкретної особи не повязується із встановленням судом тих чи інших фактів, що мають юридичне значення, а має місце по замовчуванню у разі перебування особи під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Крім того, згідно положень ст. 9 ЗУ «Про товариство Червоного Хреста України» товариство здійснює діяльність, яка випливає з Женевських конвенцій (та на які посилається заявник), а саме: надає допомогу пораненим, хворим та іншим особам, які постраждали під час збройних конфліктів.

Таким чином, за умови доведеності наявності у особи статусу потерпілого від збройного конфлікту, який передбачено Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (про що вказано вище), особа має право на одержання допомоги від організацій Червоного Хреста.

Також, як вірно вказав суд першої інстанції, відповідно до Постанови КМУ від 01.10.2014 №509, якою затверджений Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, заявнику видана довідка відповідного номеру та форми про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Довідка заявника містить інформацію про зареєстроване місце проживання у м. Донецьк (де має місце збройний конфлікт).

Відповідно до п. 1 абз. 2 вказаного Порядку довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, в тому числі з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції. Тобто довідка заявника є документом, який виданий їй, як громадянину України, яка постійно проживає на території України і переміщується з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, так як змушена покинути своє постійне місце проживання в населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, і перемістилася в населений пункт (м. Черкаси), на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі.

Згідно п. 3 Порядку заява про взяття на облік містить інформацію про заявника, в тому числі й вказівку на обставини, що спричинили внутрішнє переміщення відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Отже слід відхилити апеляційні доводи про те, що встановлення факту переміщення заявника внаслідок збройної агресії має індивідуальний характер та стосується лише самого заявника, цей факт не є загальновідомим, оскільки сама по собі довідка внутрішньо переміщеної особи, яка наявна у заявника, є достатнім доказом того, що остання змушена була залишити місце свого постійного проживання внаслідок наявної збройної агресії (тобто підтверджу той факт, який фактично просить встановити заявник).

Стаття 1 вказаного закону визначає поняття внутрішньо переміщеної особи, зокрема, такою особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Частиною 3 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» передбачено, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією (ч.6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території»).

Відтак, зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України - право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов'язок держави захищати права громадян є, на думку суду, абсолютним як правом так і обов'язком та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності.

Інші доводи апеляційної скарги є несуттєвими, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для скасування рішення суду, яке є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

З огляду на наведене, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 303 ЦПК України в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та в межах апеляційного оскарження, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а :

апеляційну скаргу відхилити.

Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 26 червня 2017 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня її проголошення.

Головуючий :

Судді :