Постанова № 69860745, 27.10.2017, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2017 року м. ПолтаваСправа № 816/409/17 Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Канигіної Т.С.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом

позивача ОСОБА_1до відповідача Головного управління Національної поліції в Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, зобов'язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В:

15.03.2017 ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Полтавській області (надалі - ГУНП в Полтавській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, зобов'язання вчинити дії, а саме просить (з урахуванням уточнень позовних вимог від 01.08.2017 та 07.09.2017):

- визнати протиправним та скасувати наказ від 06.02.2017 № 40 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію";

- поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора поліції Полтавського відділу поліції ГУНП в Полтавській області;

- стягнути з ГУНП в Полтавській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 44844,66 грн;

- зобов'язати ГУНП в Полтавській області відповідно до вимог частини другої статті 68 Закону України "Про Національну поліцію" прийняти рішення щодо подальшої служби ОСОБА_1 на вакантній посаді, яка має бути запропонована позивачу в будь-якому підрозділі поліції ГУНП в Полтавській області;

- стягнути з ГУНП в Полтавській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50000,00 грн.

В обґрунтування адміністративного позову ОСОБА_1 зазначив, що відповідачем протиправно прийнято наказ № 40 о/с від 06.02.2017, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади, оскільки під час звільнення у зв'язку з скороченням штатів відповідач не запропонував позивачу всіх вакантних посад, наявних станом на дату звільнення, а також не врахував переважного права позивача щодо залишення на службі.

Представник відповідача проти задоволення адміністративного позову заперечував. У письмових запереченнях відповідач зазначив, що позивача прийнято на службу в поліції відповідно до тимчасового штатного розпису. За твердженням відповідача, ОСОБА_1 попереджено про можливе наступне звільнення у зв'язку із скороченням штатів, тому оскаржуваний наказ прийнято правомірно.

У судовому засіданні 17.10.2017 сторони не заперечували щодо розгляду справи № 816/409/17 у порядку письмового провадження.

Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалою від 17.10.2017 перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 проходив службу в органах поліції з 07.11.2015 по 06.02.2017 /т. 1 а.с. 13/.

06.12.2016 відповідачем направлено позивачу повідомлення від 05.12.2016 вих. № 5474/115/107-16 щодо наступного звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції у зв'язку із скороченням посади інспектора, яку займав позивач /т.1 а.с. 94/.

06.02.2017 ГУНП в Полтавській області прийнято наказ № 40 о/с, відповідно до якого ОСОБА_1, інспектора відділення поліції № 1 Полтавського відділу поліції ГУНП в Полтавській області звільнено зі служби в поліції за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) 06.02.2017; підстава: частини третя та четверта статті 68 Закону України "Про Національну поліцію", наказ ГУНП в Полтавській області від 06.12.2016 № 935 дск, подання відділення поліції №1 Полтавського ВП від 06.02.2017 /т. 1 а.с. 93, 155/.

16.02.2017 позивач ознайомлений із указаним наказом /т. 1 а.с. 35/.

Позивач, не погоджуючись із наказом № 40 о/с ГУНП в Полтавській області, оскаржив його до суду.

Оцінюючи обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, суд дійшов наступних висновків.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з статтею 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Так, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Регулювання правовідносин, які виникають у зв'язку з проходженням служби в поліції, здійснюється відповідно до спеціального законодавства, зокрема Закону України "Про Національну поліцію".

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно з статтею 3 Закону України "Про Національну поліцію" у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

При цьому, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Водночас спеціальний порядок звільнення поліцейських врегульовано статтею 68 Закону України "Про Національну поліцію", якою визначено, що у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення. Поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті. Поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону (частини перша - третя статті 68 Закону України "Про Національну поліцію").

Переважне право на залишення на службі в поліції при реорганізації надається поліцейським з більш високими кваліфікацією та досягненнями у службовій діяльності. За рівних умов щодо кваліфікації та досягнень у службовій діяльності перевага в залишенні на службі надається особам, які мають таке право відповідно до вимог законодавства (частина п'ята статті 68 Закону України "Про Національну поліцію").

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівника при скороченні посади, яку він займав, є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Суд зазначає, що відповідно до правової позиції, викладеної у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Судом встановлено, що відповідно до наказу Національної поліції України від 30.11.2016 № 1248 дск ГУНП в Полтавській області прийнято наказ від 06.12.2016 № 935 дск "Про організаційно-штатні зміни в ГУНП України в Полтавській області", яким оголошено штати ГУНП в Полтавській області та зміни у штатах Національної поліції /т. 1 а.с. 90/.

Як вище вказано, наказом ГУНП в Полтавській області від 06.02.2017 № 40 о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в органах поліції /т. 1 а.с. 34/.

Також з матеріалів справи вбачається, що 16.02.2017 ОСОБА_1 отримав витяг з оскаржуваного наказу про звільнення. Водночас у розписці про отримання наказу ОСОБА_1 зазначив, що з наказом про звільнення не згоден, оскільки 30.01.2017, за твердженням позивача, йому було запропоновано подальше проходження служби у Національній поліції на посаді дільничного офіцера поліції; на вказану посаду погодився та написав відповідний рапорт на призначення; інших посад не було йому запропоновано /т. 1 а.с. 95/.

З огляду на вказані пояснення позивача ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 29.08.2017 суд зобов'язував відповідача надати копію вказаного рапорту.

Водночас відповідач не надав до суду копію рапорту, проте, надав письмові пояснення інспектора СКЗ Полтавського ВП ГУНП в Полтавській області Повшенка К.О., у яких останній зазначив, що у зв'язку з проведенням згідно з наказом ГУНП в Полтавській області від 06.12.2016 № 935 дск організаційних заходів ОСОБА_1 запропоновано посаду дільничного офіцера поліції сектору превенції відділення поліції №1 Полтавського ВП ГУНП в Полтавській області, з якою він погодився та подав відповідний рапорт. Крім того, у поясненнях зазначено, що інші посади в підрозділах Полтавського відділу поліції ГУПН області ОСОБА_1 не пропонувалися, оскільки останній надав згоду на призначення дільничного офіцера поліції. Також указано, що зі слів старшого інспектора СКЗ Полтавського ВП майора поліції Щербія М.М., який також здійснює кадрове супроводження відділення поліції №1 Полтавського ВП ГУНП в Полтавській області, указаний рапорт був погоджений керівництвом відділення поліції №1 Полтавського ВП та поданий ним на погодження заступнику начальника ГУНП полковнику поліції Альошкіну С.В., який висловив заперечення стосовно призначення ОСОБА_1 на посаду дільничного офіцера поліції сектору превенції відділення поліції №1 Полтавського ВП ГУНП в Полтавській області та рапорт не погодив /т.1 а.с. 156/.

Отже, з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів суд дійшов висновку, що позивачем було подано рапорт до ГУНП в Полтавській області, у якому виявлено бажання працювати в органах поліції на посаді дільничного офіцера поліції.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 10.03.2015 (справа №21-52а15), власник або уповноважений ним орган (держава) одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15.

При цьому суд зазначає, що відповідач не виконав вимоги ухвали суду від 07.09.2017 та не надав перелік усіх вакантних посад, наявних у ГУНП в Полтавській області у період з дати попередження ОСОБА_1 про звільнення по дату звільнення.

Також відповідач не надав доказів на підтвердження того, що позивачу пропонувалися всі вакантні посади, які він може обіймати з урахуванням його досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження, як це передбачено статтею 68 Закону України "Про Національну поліцію", та щодо наявності/відсутності переважного права позивача на залишення на посаді.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до рішення Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України від 24.07.2015 № 13/І/ХVІІ/81 ОСОБА_1 надано статус учасника бойових дій /т. 1 а.с. 14/.

Отже, позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 12 Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації.

Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 має переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці. За рівних умов щодо кваліфікації та досягнень у службовій діяльності перевага в залишенні на службі надається особам, які мають таке право відповідно до вимог законодавства.

Ця обставина не була врахована відповідачем під час видання оскаржуваного наказу про звільнення.

Проте суд не приймає до уваги доводи позивача про неврахування ГУНП в Полтавській області вимог статті 104 Закону України "Про Національну поліцію" та статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" з огляду на відсутність доказів перебування позивача в якості члена профспілки саме органу поліції, а не міліції.

При цьому, з огляду на викладене, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для визнання протиправним та скасування наказу ГУНП в Полтавській області від 06.02.2017 № 40 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію".

Відповідно до пункту 4 Розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Так, пунктом 24 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Згідно з частинами другою та третьою статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.

Також згідно із частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було звільнено.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 28.10.2014 у справі № 21-484а14.

З урахуванням викладеного, у зв'язку із незаконним звільненням ОСОБА_1, позивач підлягає поновленню саме на тій посаді, з якої його звільнено за спірним наказом, а саме: на посаді інспектора відділення поліції №1 Полтавського відділу поліції ГУНП в Полтавській області.

У пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, зазначено, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Отже, день звільнення - це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах із роботодавцем.

Таким чином, позивача слід поновити на посаді з наступного дня за днем звільнення, тобто 07.02.2017.

Враховуючи наявність підстав для поновлення позивача на посаді інспектора відділення поліції №1 Полтавського відділу поліції ГУНП в Полтавській області з 07.02.2017, відсутні підстави для зобов'язання ГУНП в Полтавській області відповідно до вимог частини другої статті 68 Закону України "Про Національну поліцію" прийняти рішення щодо подальшої служби Зосімова С.В. на вакантній посаді, яка має бути запропонована позивачу в будь-якому підрозділі поліції ГУНП в Полтавській області.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.

Для обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (надалі - Порядок №100).

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пунктів 5, 8 розділу ІV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку №100 передбачені види виплат, які підлягають урахуванню і які не підлягають урахуванню при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

Указане відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 23.01.2012 (реєстраційний номер рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 21355291).

Таким чином, період вимушеного прогулу позивача обраховується з 07.02.2017 (дня поновлення на посаді) по 27.10.2017 (дата прийняття судом рішення про поновлення позивача на посаді).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судоми законодавства про оплату праці", справляння і сплата податку з доходів громадян є обов'язком роботодавця та працівника.

Згідно з довідкою ГУНП в Полтавській області від 27.04.2017 № 502/115/29/01/2017 середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 станом на 06.02.2017 складає 184,26 грн /т. 1 а.с. 91/.

Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрований як безробітний в Полтавській міськрайонній філії Полтавського обласного центру зайнятості з 23.02.2017.

За період з 23.02.2017 по 31.07.2017 позивач отримав дохід у розмірі 13123,90 грн /т.1 а.с. 132/, за період з 01.08.2017 по 31.08.2017 - 2631,23 грн /т.1 а.с. 153/, та за період з 01.09.2017 по 30.09.2017 - у розмірі 2249,28 грн /т.2 а.с. 106/.

Водночас суд зазначає, що під час нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд виходить з розміру розрахункової величини, яка визначена Порядком № 100.

Крім того, законодавством не передбачено нормативно-правового акта, який передбачає при нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу обов'язок суду враховувати виплачену допомогу по безробіттю.

Суд не враховує пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 № 9 про те, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час, з огляду на таке.

До внесення змін Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 20.12.2005 № 3248-IV у статтю 117 Кодексу законів про працю України діяла норма частини третьої статті 117 цього Кодексу, відповідно до якої було встановлено, що в разі, якщо звільнений працівник до одержання остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір зазначеної в частині першій цієї статті компенсації зменшується на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи. На час розгляду справи частина третя статті 117 Кодексу законів про працю України виключена.

Отже, відсутні правові підстави для здійснення розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням допомоги по безробіттю, отриманої ОСОБА_1

Таким чином, суд дійшов висновку, що стягненню з ГУНП в Полтавській області на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07.02.2017 по 27.10.2017 у розмірі 33166,80 грн (184,26 грн *180 робочих днів).

З урахуванням викладеного, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу /а.с. 115/ не правильно нарахована позивачем з огляду на положення Порядку № 100.

Також позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн, розглянувши які суд зазначає наступне.

Так, статтею 56 Конституція України передбачено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини другої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до пунктів 3, 4, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Суд зазначає, що позивачем не надано суду обгрунтованих та достатніх доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди внаслідок дій відповідача.

Враховуючи викладене, позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З огляду на викладене, відповідач як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок щодо доказування правомірності своїх дій та рішень, не довів суду правомірності свого рішення.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Пунктом 2, 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

За таких обставин суд вважає за необхідне допустити постанову до негайного виконання в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Керуючись статтями 2, 7-11, 17, 71, 158-163, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області від 06.02.2017 № 40 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію".

Поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора відділення поліції №1 Полтавського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області з 07.02.2017.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07.02.2017 по 27.10.2017 у розмірі 33166,80 грн (тридцять три тисячі сто шістдесят шість гривень вісімдесят копійок).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку за один місяць допустити до негайного виконання.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Т.С. Канигіна