Постанова № 69856876, 23.10.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" жовтня 2017 р. Справа № 917/1252/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Пушай В.І., суддя Пелипенко Н.М. , суддя Медуниця О.Є.

за участю представників:

позивача- Шевчука Д.Б., за довіреністю від 23.12.2016 р. № 140;

відповідача - не з'явися;

за участю секретаря судового засідання Казакової О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №2858 П/3) на рішення господарського суду Полтавської області від 31.08.2017 р. у справі № 917/1252/17

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", м. Київ в особі Філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", м. Кременчук Полтавської області

до Комунального підприємства "Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації" Полтавської обласної ради

про визнання права власності

ВСТАНОВИЛА:

Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" в особі Філії "Придніпровські магістральні нафтопроводи" ПАТ "Укртранснафта" звернулось до господарського суду Полтавської області з позовом до Комунального підприємства Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Полтавської обласної ради про визнання за Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" права власності на об’єкт нерухомого майна – спортивно-оздоровчий комплекс по вул. Європейській № 68 в місті Кременчуці, який складається відповідно до плану поверхів громадського будинку: з приміщень за літерою "А" загальною площею 1 429,3 кв.м.; з приміщень до плану поверхів громадського будинку за літерою "Б" загальною площею 164,1 кв.м.; металеві ворота та огорожа.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 31.08.2017 року у справі № 917/1252/17 (суддя Тимощенко О.М.) в позові відмовлено.

Рішення мотивоване, зокрема, з тих підстав, що за змістом статті 392 Цивільного кодексу України, підставою для задоволення позову про визнання права власності є наявність у позивача такого права на час звернення до суду та його оспорення чи невизнання відповідачем, в той час як позивачем не надано доказів оспорення чи невизнання цього права відповідачем, а обставини, на які посилається позивач в обґрунтування позову, щодо неможливості зареєструвати своє право власності на спірне майно через втрату оригіналу договору купівлі-продажу спірного майна, не свідчать про наявність спору між сторонами щодо цього права й посягання на нього з боку відповідача.Крім цього суд зазначив, що з матеріалів справи вбачається та не заперечується самим позивачем, що власником спірного майна є держава в особі Верховної Ради України і т. ін.

Позивач подав на зазначене рішення до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що справа всебічно та об’єктивно судом не розглядалася, оскільки не прийнято до уваги та не надано належної оцінки наведеним позивачем в позовній заяві доводам та доказам.

Зокрема, позивач зазначає, що господарським судом першої інстанції не прийнято до уваги, що позивач як правонаступник покупця за договором купівлі-продажу спірного майна від 26.06.1997 р. набув право власності на нього, яке мав намір зареєструвати в порядку ст.ст. 18,20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», але через втрату оригіналу зазначеного договору він позбавлений можливості це здійснити, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України надає йому право для звернення з позовом про визнання його права власності на це майно і т. ін.

Представник позивача в судовому засіданні підтримує апеляційну скаргу.

Відповідач не скористався своїм правом на участь в судовому засіданні, у зв'язку з чим справа розглядається за відсутності його представника, за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення господарським судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, законність, обгрунтованість рішення, та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, повторно розглянувши справу, встановлено наступне.

26.06.1997 року між Акціонерним товариством відкритого типу "Зовніштранснафта" (продавець) та Підприємством придніпровських магістральних нафтопроводів (покупець) укладено договір купівлі-продажу спортивно-оздоровчого комплексу ( у встроєно-пристроєному блоці по вул. Щорса, 68 в мікрорайоні №57 з комплексом інвентаря, обладнання та прилеглою критою гостьовою автостоянкою) (арк. с. 11-12).

06.11.1998 року на підставі договору купівлі-продажу від 26.06.1997 року, Кременчуцьким міжміським бюро технічної інвентаризації вбудовано-прибудований блок спортивно-оздоровчого комплексу по вул. Щорса, 68 зареєстрований за Державою в особі Верховної Ради України, запис внесено в реєстрову книгу № Н-1 за № 67, та видано реєстраційне посвідчення (арк. с. 13).

В матеріалах справи наявні копія договору купівлі-продажу спортивно-оздоровчого комплексу по вул. Щорса, 68 від 26.06.1007 р.(а.с. 11,12) та копія реєстраційного посвідчення від 06.11.1998 р. (а.с. 13).

Також у матеріалах справи наявна копія довідки Комунального підприємства “Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Полтавської обласної ради” від 26.08.2014 року за вих.№61/7113 (арк. с 31), в якій зазначено, що нерухоме майно - вбудовано-прибудований блок спортивно-оздоровчого комплексу за адресою: вул. Щорса 6.68 м. Кременчук зареєстровано, за даними архівного обліку. Інформація про власників - Держава в особі Верховної ради. Назва документу - договір купівлі-продажу спортивно-оздоровчого комплексу 26.06.1997року.

Відповідно до Указу Президента України від 25 лютого 1998 року № 151/98, постанови Кабінету Міністрів України № 747 від 25 травня 1998 року та наказу Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України від 18.08.1998 року № 185 засновано Державне акціонерне товариство «Придніпровські магістральні нафтопроводи» шляхом перетворення державного Підприємства Придніпровських магістральних нафтопроводів у Державне акціонерне товариство відкритого типу.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 червня 2001 року № 256-р, на базі Державних акціонерних товариств «Магістральні нафтопроводи «Дружба» (м. Львів) та «Придніпровські магістральні нафтопроводи (м.Кременчук) шляхом злиття було створено Відкрите акціонерне товариство «Укртранснафта».

Зважаючи на наведені обставини, позивач зазначає, що він як правонаступник покупця за договором купівлі-продажу спірного майна від 26.06.1997 р. набув право власності на нього, яке мав намір зареєструвати в порядку ст.ст. 18,20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», але через втрату оригіналу зазначеного договору він позбавлений можливості це здійснити, що, на його думку, відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України надає йому право для звернення з позовом про визнання його права власності на це майно.

Зазначене стало підставою звернення позивача з позовом до суду у даній справі.

Відповідач в обґрунтування своїх заперечень проти позовних вимог посилається на те, що він є неналежним відповідачем у справі у зв'язку з тим, що до його компетенції не входить здійснення дій, пов’язаних із визнанням чи невизнанням права власності на нерухоме майно, оскільки він здійснює лише виготовлення технічних паспортів на нього та їх реєстрацію. Функції реєстрації права власності на нерухоме майно з 28.12.2012 р. покладено на Державну реєстраційну службу України. Крім того, відповідач зазначає, що за даними архівного обліку КП “КМБТІ” станом на 28.12.2012 р. право власності на вбудовано-прибудований блок спортивно-оздоровчого комплексу по вул. Європейській № 68 в м. Кременчуці Полтавської області зареєстровано за державою в особі Верховної Ради України, про що ним видано відповідну довідку (а.с. 31).

З матеріалів справи вбачається, що господарський суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення виходив з того, що за змістом статті 392 Цивільного кодексу України, підставою для задоволення позову про визнання права власності є наявність у позивача такого права на час звернення до суду та його оспорення чи невизнання відповідачем, в той час як позивачем не надано доказів оспорення чи не визнання цього права відповідачем, а обставини, на які посилається позивач в обґрунтування позову щодо неможливості зареєструвати своє право власності на спірне майно через втрату оригіналу договору купівлі-продажу спірного майна, не свідчать про наявність спору між сторонами щодо цього права й посягання на нього з боку відповідача.Крім цього суд зазначив, що з матеріалів справи вбачається та не заперечується самим позивачем, що власником спірного майна є держава в особі Верховної Ради України.

Викладені вище висновки господарського суду першої інстанції, на думку колегії суддів, повністю відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятого у справі рішення.

Як зазначено вище, предметом позову у даній справі є матеріально-правова вимога про визнання за позивачем право власності на нерухоме майно-спортивно-оздоровчий комплекс по вул. Європейській № 68 в місті Кременчуці, який складається відповідно до плану поверхів громадського будинку: з приміщень за літерою "А" загальною площею 1 429,3 кв.м.; з приміщень до плану поверхів громадського будинку за літерою "Б" загальною площею 164,1 кв.м.; металеві ворота та огорожа.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України серед способів захисту цивільних прав та інтересів судом передбачено визнання права.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального господарського кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами:

письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Згідно зі статтею 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказамии є документи i матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено вимоги щодо належності та допустимості доказів.

Відповідно до цієї статті господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В пункті 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського процесуального кодексу України від 26.12.2011 р. № 18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” роз’яснено, що вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, а також інститут належності доказів, якою є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Зважаючи на ці норми, для визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, позивач повинен довести належними та допустимими доказами ті обставини, з якими чинне законодавство пов’язує підстави набуття ним права власності на спірне майно, тобто факт набуття зазначеного права.

При цьому, відповідно до висновків, викладених в постанові Верховного суду України від 06.07.2016 р. у справі № 3 576гс16, стаття 392 Цивільного кодексу України, в якій йдеться про визнання права власності, встановлює спосіб захисту, спрямованих не на породження за рішенням суду, а на підтвердження наявного у позивача на час звернення до суду права власності, набутого раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК передбачає лише у статтях 335 і 376 Цивільного кодексу України (набуття права власності на безхазяйну річ та визнання права власності на сомочинне будівництво). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК).

Також відповідно до вищенаведених норм позивач, крім наявності у нього на час звернення з позовом права власності на спірне майно, повинен довести обставини щодо оспорення або невизнання відповідачем цього права.

Це стосується також випадку втрати позивачем правовстановлювального документа на спірне майно, оскільки у статті 392 Цивільного кодексу України прямо зазначено, що вимоги про визнання права власності розглядаються в позовному провадженні, тобто за обов’язкової участі відповідача, яким за змістом статтей 1, 21 Господарського процесуального кодексу України повинні бути особи, які порушують або оспорюють права та охоронювані законом інтереси позивача.Тому належними відповідачами у таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв’язку з відсутністю у нього відповідного право встановлювального документу.

Натомість, повноваження Комунального підприємства "Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації" передбачені законодавством, було чинним на час укладення договору купівлі-продажу спірного майна від 25.06.1997 р., прийняття вищезазначених актів, на які позивач посилається в обгрунтування свого правонаступництва щодо покупця за цим Договором, так і чинним на даний час законодавством не стосуються вчинення ним дій, пов’язаних із визнанням чи невизнанням права власності та в матеріалах справи відсутні докази вчинення відповідачем дій, спрямованих на оспорення чи невизнання права власності позивача на спірне майно, в тому числі у зв’язку із відсутністю у останнього правовстановлювального документу.

Представник позивача в судовому засіданні не зміг пояснити, чи звертався позивач до відповідача в досудовому порядку щодо визнання за позивачем права власності на спірне майно чи проведення державної реєстрації цього права на підставі певних документів.

Відповідно до п. 5 розділу V Прикінцеві положення» Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п. 1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, до 01.01.2012 р. відповідач здійснював повноваження з реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі право встановлювальних документів, і такі повноваження не передбачали здійснення дій щодо визнання чи невизнання права власності.

Відповідно до висновків, викладених в постанові Верховного суду України від 20.06.2011 р. у справі № 3-55 гс11, відмова органу державної реєстрації в оформленні права власності на об’єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв’язку з ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням права власності на об’єкт нерухомого майна, а є лише реєстраційними діями, що здійснюються на підставі певних, передбачених чинним законодавством документів.

На даний час функції з реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 р. № 868, покладено на Державну реєстраційну службу України, а до функцій відповідача (КП "Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Полтавської обласної ради") відноситься проведення технічної інвентаризації нерухомого майна, виготовлення технічних паспортів на нерухоме майно та їх реєстрація, що також не передбачає вчинення ним дій, пов’язаних з визнанням права власності на нерухоме майно.

Як правомірно зазначив господарський суд першої інстанції, обставини щодо втрати позивачем оригіналу правовстановлювального документу-договору купівлі-продажу спортивно-оздоровчого комплексу по вул. Щорса,68, на які він посилається в обґрунтування позову, не свідчать про наявність між сторонами спору щодо права власності на спірне майно.

Також втрата позивачем зазначеного договору не є обставиною, через яку він позбавлений можливості здійснити на підставі цього документу державну реєстрацію свого права власності на спірне майно, оскільки, як зазначено вище, на підставі цього правовстановлювального документу вже проведена державна реєстрація права власності за іншим суб'єктом-державою в особі Верховної ради України, що вбачається з наданого позивачем до матеріалів справи реєстраційного посвідчення від 06.11.1998 р.(а.с. 13) та зазначено в довідці відповідача від 26.08.2014 р. за вих. № 61/7113( а.с. 31)

Надана позивачем до позовної заяви довідка відповідача від 26.08.2014 р. № 61/7113 (а.с.31) також не містить відомостей про вчинення відповідачем дій, спрямованих на оспорення чи невизнання права власності на спірне майно, оскільки в цьому документі відповідач надав інформацію щодо того, за ким це майно зареєстроване на праві власності за даними його архівного обліку станом на 28.12.2012 р., без висловлення будь-яких тверджень стосовно визнання чи невизнання ним права власності на це майно за певною особою.

Зважаючи на наведені обставини та норми, підстави для задоволення позову у даній справі відсутні.

Таким чином, висновки, викладені в рішенні господарського суду першої інстанції відповідають вимогам законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких вони оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись статтями 33, 43, 49, 99, 101, п. 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Полтавської області від 31.08.2017 р. у справі № 917/1252/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу-без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя Пушай В.І.

Суддя Пелипенко Н.М.

Суддя Медуниця О.Є.