Постанова № 69853022, 20.09.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2017 року Справа № 914/2564/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівДанилової М.В., Корсака В.А.розглянувши матеріали касаційної скаргиПриватного підприємства "Фірма "ВМВ-Транс", м. Львівна постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 рокуу справі господарського суду Львівської областіза позовомПершого заступника військового прокурора Львівського гарнізону, м. Львів в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України, м. Київ; 2. Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, м. ЛьвівдоПриватного підприємства "Фірма "ВМВ-Транс", м. Львівпровизнання недійсним договору про надання послуг, застосування наслідків недійсності правочину

за участю представників

прокуратури: Грищенко М.А.,

позивача-1: не з'явився,

позивача-2: не з'явився,

відповідача: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (далі за текстом - КЕВ м. Львова) звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до приватного підприємства "Фірма "ВМВ-Транс" (далі за текстом - ПП "Фірма "ВМВ-Транс") про визнання недійсним Договору № 5/2015 про надання послуг від 01.03.2015 року (далі за текстом - Договір) з моменту його укладання та застосування наслідків недійсності Договору.

Рішенням господарського суду Львівської області від 22.02.2017 року залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року провадження у справі в частині позовної вимоги про застосування наслідків недійсності Договору про надання послуг № 5/2015 від 01.03.2015 року було припинено; решту позовних вимог - задоволено: визнано недійсним Договір про надання послуг № 5/2015 від 01.03.2015 року, укладений між КЕВ м. Львова та ПП "Фірма "ВМВ-Транс".

Вищезазначені судові акти мотивовано тим, що Договір про надання послуг № 5/2015 від 01.03.2015 року, укладений між КЕВ м. Львова та ПП "Фірма "ВМВ-Транс", підлягає визнанню недійсним, оскільки КЕВ м. Львова з порушенням встановленого порядку щодо укладання договорів оренди земельних ділянок передав за спірним правочином у користування відповідачу земельну ділянку, фактично розпорядившись нею; водночас, враховуючи заяву прокурора про відмову від позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, провадження у цій частині підлягає припиненню.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, ПП "Фірма "ВМВ-Транс" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 22.02.2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року і прийняти нове рішення про відмову в позові.

Прокурором та позивачами відзивів на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні прокурор проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

Сторін згідно з приписами ст. 1114 ГПК України належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак вони не скористались передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення прокурора, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.03.2015 року КЕВ м. Львова (виконавцем) та ПП "Фірма "ВМВ-Транс" (замовником) укладено Договір про надання послуг № 5/2015, відповідно до п. п. 1, 2 якого виконавець зобов'язується надавати замовнику місце під паркування транспортних засобів останнього на автостоянці за адресою: м. Львів, вул. Луганська, 3, а замовник зобов'язується своєчасно оплачувати послуги виконавця; виконавець не несе відповідальності за збереження транспортних засобів замовника.

Перелік транспортних засобів щодо яких надаються послуги паркування затверджуються сторонами в додатку до Договору (п. 10 Договору).

У відповідності до п. 6 Договору він діє з 01.03.2015 року по 31.12.2015 року та вважається продовженим на такий же термін у випадку відсутності заяви про його припинення.

Як встановлено судами попередніх інстанцій у зв'язку з відсутністю заяви про припинення Договору строк його дії було продовжено по 31.08.2017 року.

Позовні вимоги прокурора мотивовано тим, що укладений КЕВ м. Львова та ПП "Фірма "ВМВ-Транс" Договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено, а саме правочин оренди землі; оскаржуваний Договір укладено поза встановленою законом процедурою, а тому прокурор просив суд визнати його недійсним.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

В силу приписів ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Положеннями ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

За змістом ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Зі змісту оскаржуваного Договору вбачається, що позивач-2 взяв на себе зобов'язання надати відповідачу місце під паркування транспортних засобів на автостоянці по вул. Луганській, 3 у м. Львові; інші зобов'язання, які б покладалися на позивача-2 за Договором, - відсутні.

Перелік обов'язків замовника передбачено п. п. 2, 3 Договору та стосуються своєчасної оплати платежів та порядку їх сплати.

У відповідності до ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За приписами п. 4 Правил паркування транспортних засобів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1342, відведені майданчики для паркування - майданчики для паркування, розміщені в межах проїзної частини вулиці, дороги або тротуару та обладнані відповідно до вимог цих Правил і Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року № 1306; місце для паркування - місце стоянки одного транспортного засобу на майданчику для паркування, позначене дорожньою розміткою відповідно до Правил дорожнього руху; оператор - суб'єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування; паркування - розміщення транспортного засобу на майданчику для паркування.

Відтак, предметом Договору про надання послуг, зокрема, послуг паркування є вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності. Більш того, за вказаним Договором його виконавцем є суб'єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування.

Господарські суди попередніх інстанцій, проаналізувавши зміст оскаржуваного Договору, дійшли вірних висновків, що спірним Договором позивачем-2 було надано в користування ПП "Фірма "ВМВ-Транс" земельну ділянку по вул. Луганській, 3, яка перебуває в користуванні КЕВ м. Львова, з метою паркування на ній транспортних засобів відповідача.

Так, приписами ч. 1 ст. 792 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Тобто, зміст договору оренди землі зводиться до передачі однією особою (орендодавцем) земельної ділянки у тимчасове користування іншій особі (орендарю) за плату.

Разом з тим, господарськими судами не встановлено, що укладаючи такий Договір волевиявлення КЕВ м. Львова було спрямоване на надання послуг паркування ПП "Фірма "ВМВ-Транс", як і не встановлено того, що земельна ділянка по вул. Луганській, 3 у м. Львові є спеціально відведеним майданчиком для паркування, а КЕВ м. Львова - суб'єктом господарювання, який утримує такий майданчик.

Наведене свідчить про те, що під час укладення спірного Договору зовнішнє волевиявлення сторін (щодо намірів надавати відповідачу послуги паркування) не збігалося з їх внутрішньою волею (щодо передачі та одержання в користування земельної ділянки), а тому в даному випадку між сторонами фактично виникли договірні відносини оренди землі.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).

Водночас, закріпивши принцип свободи договору, Цивільний кодекс України визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Положеннями ч. ч. 1, 4 ст. 77 Земельного кодексу України передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

В ч. ч. 1, 2 ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" унормовано, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування; землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Відповідно до приписів п. п. 38 - 40 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 року № 483, території, що тимчасово не використовуються, полігонів, танкодромів, стрільбищ та інших об'єктів Збройних Сил України, придатних для сінокосіння, випасу скоту та посіву сільськогосподарських культур, дозволяється передавати у тимчасове використання (але не у збиток бойовій підготовці та при умові забезпечення збереження державної таємниці) військовим радгоспам, а також іншим сільськогосподарським підприємствам. Передача земель в тимчасове користування відбувається з погодження: заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони України - щодо земель спеціальних об'єктів центрального підпорядкування; командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування - щодо земель для об'єктів окружного, Північного оперативно-територіального командування підпорядкування. Передача земель в тимчасове користування оформлюється рішенням сільської, селищної чи міської рад.

Таким чином, чинне законодавство не надає КЕВ м. Львова права самостійно розпоряджатися земельною ділянкою, в тому числі передавати її в оренду або ж надавати місце під паркування транспортних засобів стороннім особам.

Водночас будь-якого рішення відповідного органу виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України) щодо земельної ділянки, оренда якої фактично була предметом оскаржуваного договору, як свідчать матеріали справи, не приймалось.

З огляду на вищезазначене, КЕВ м. Львова з порушенням встановленого порядку щодо укладення договорів оренди земельних ділянок передав за спірним правочином у користування відповідача земельну ділянку по вул. Луганській, 3 у м. Львові, фактично розпорядившись нею.

Враховуючи те, що під час укладення спірного Договору сторонами не було дотримано процедури такого укладення, передбаченої Законом України "Про використання земель оборони", Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків про те, що такий договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 2 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, при цьому, зобов'язання сторін за цим Договором припиняються на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що інші доводи ПП "Фірма "ВМВ-Транс", викладені в касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм, не спростовують законних висновків господарських судів попередніх інстанцій та вже були предметом розгляду в апеляційному господарському суді і обгрунтовано ним відхилені.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2017 року у справі 914/2564/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіМ.В. Данилова В.А. Корсак