Рішення № 69725883, 18.10.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.10.2017 Справа №910/13678/17За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс»

до 1. Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія

Інвест-Кредо»

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання договору недійсним

Суддя Трофименко Т.Ю.

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Буртовий М.В. - по дов.

Від відповідача 1: Биков О.І. - по дов.

Від відповідача 2: Яцько Р.М. - по дов.

Від третьої особи: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 10.07.2017 №UA-EA-2017-06-20-00072-а/42.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.08.2017 порушено провадження у справі № 910/13678/17; розгляд справи призначено на 18.09.2017.

15.09.2017 відповідач-1 через відділ діловодства суду подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог та клопотання про залучення до участі у справі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1.

18.09.2017 позивач через відділ діловодства суду подав заяву про відсутність аналогічних спорів між сторонами.

Представники сторін у судове засідання 18.09.2017 з'явились; надали пояснення по справі; представник позивача заявив клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення вирішення Окружним адміністративним судом міста Києва справи № 826/171/17 за позовом фізичної особи до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії; представник відповідача-2 подав заперечення на позовну заяву, відповідно до яких, просив відмовити у задоволенні позову.

Відповідно до ст. 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Предметом позовної заяви є визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, який укладений між відповідачами, а рішення з приводу даного спору може вплинути на права Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в частині реалізації активів банку, якими є майнові права за кредитним договором, укладеним між відповідачем-1 і позивачем.

Суд, дослідивши клопотання відповідача-1 про залучення третьої особи визнав його обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Що ж до клопотання позивача про зупинення провадження у справі, суд відзначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з'ясовувати:

а) як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом;

б) чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає у тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Тобто, господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, певної черговості розгляду вимог.

Суд виходить з загального принципу встановленого ст. 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, відповідно для кого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Враховуючи вищенаведене, судом відмовлено в задоволені клопотання позивача про зупинення провадження у справі, оскільки справа, яка розглядається Окружним адміністративним судом міста Києва справи № 826/171/17 не пов'язана зі справою №910/13678/17 та її розгляд не може вплинути на розгляд даної справи по суті.

Ухвалою від 18.09.2017р. відкладено розгляд справи на 18.10.2017р. та залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

18.10.2017р. представником позивача було подано клопотання про зупинення провадження.

Представником позивача у судовому засіданні вказане клопотання було підтримано.

Представники відповідача проти задоволення вказаного клопотання надали заперечення.

Вказане клопотання було розглянуто та відхилено судом з огляду на наступне.

За приписами ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження по справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Зупинення провадження у справі, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у справі, тобто закінчення строку визначається вказівкою на подію. Крім того, перелік підстав відкладення розгляду справи не є вичерпним, а зупинити провадження у справі господарський суд може лише з підстав, установлених законом.

Господарський суд повинен зупинити провадження у справі за наявності інформації про розгляд іншої справи, незалежно від заяв учасників судового процесу. Така інформація підтверджується тільки судовими документами: ухвалами, рішеннями, постановами судів, позовними заявами, скаргами.

Іншим судом, про який йдеться у частині першій статті 79 Господарського процесуального кодексу України, є будь-який орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною другою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; іншим судом може вважатися й інший склад суду (одноособовий чи колегіальний) в тому ж самому судовому органі, в якому працює суддя (судді), що вирішує (вирішують) питання про зупинення провадження у справі.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з'ясовувати як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом та чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи. Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Йдеться про те, що господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок: непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи; певної черговості розгляду вимог. Метою зупинення провадження у справі до розгляду пов'язаної з нею справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, що не можуть бути з'ясовані та встановлені у даному процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.16 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Обґрунтовуючи подане клопотання заявник посилався на те, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебуває справа №826/171/17.

За висновками суду, обставини, що входять до предмету доказування у даній справі, можуть бути встановлені судом в межах розгляду цієї справи на підставі оцінки доказів, представлених сторонами.

До того ж, за висновками суду, задоволення клопотання позивача могло призвести до затягування строків розгляду справи, а отже, порушення вимог Господарського процесуального кодексу України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Крім того, у разі задоволення позовних вимог у межах справи № 826/171/17, позивач не позбавлений права та можливості звернутись до суду з заявою про перегляд рішення по справі №910/13678/17 за нововиявленими обставинами.

З огляду на наведене у сукупності, клопотання заявника про зупинення провадження було залишено судом без задоволення.

Представником відповідача 2 у судовому засіданні 18.10.2017р. було подано додаткові документи по справі.

Представником позивача у судовому засіданні 18.10.2017р. позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представником відповідача 1 проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Представник відповідача 2 також заперечував проти задоволення позову.

Представник третьої особи у судове засідання 18.10.2017р. не з'явився, проте, про дату, час та місце розгляду справи вказаний учасник судового процесу був повідомлений належним чином.

З приводу неявки третьої особи суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. Аналогічними правами наділено у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, незважаючи на те, що третя особа в процесі розгляду справи так і не скористалась всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами у судовому засіданні 18.10.2017р.

В судовому засіданні 18.10.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 12.07.2010р. між Акціонерним банком «Київська Русь» (правонаступником прав та обов'язків якого є Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь») (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс» (позичальник) було укладено кредитний договір №19574-20/10-1, відповідно до п.1.1 якого банк надає позичальнику кредит в грошовій формі на наступних умовах:

- сума кредиту - 2 770 000 грн.;

- кінцева дата повернення кредиту - 12.07.2011р.;

- ціль використання кредиту - поповнення обігових коштів;

- процентна ставка - 22% річних;

- процентна ставка у випадку невиконання позичальником п.6.1.12 цього договору - 30% річних;

- комісія за підготовку та оформлення договору - 360 грн., в тому числі, податок на додану вартість в розмірі 60 грн.

За умовами п.3.1 договору №19574-20/10-1 від 12.07.2010р. виконання позичальником зобов'язань за цим договором (погашення кредиту, сплата процентів за користування ним, комісій, штрафних санкцій, інших платежів, передбачених договором) забезпечується: укладеним належним чином договором (договорами) забезпечення; всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому чинним законодавством України.

Договір набирає чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками сторін - юридичних осіб та діє по дату повного виконання позичальником зобов'язань за цим договором (п.10.1 договору №19574-20/10-1 від 12.07.2010р.).

Договорами №1 від 30.07.2010р., №2 від 14.12.2010р., №3 від 15.12.2010р. до договору №19574-20/10-1 від 12.07.2010р. вносились зміни.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги кредитний договір №19574-20/10-1 від 12.07.2010р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача 1 взаємних цивільних прав та обов'язків.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Зі ст.513 цього Кодексу вбачається, що правочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Як свідчать матеріали справи, 10.07.2017р. між Публічним акціонерним товариством «Банк «Київська Русь» (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» (новий кредитор) було укладено договір №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 про відступлення права вимоги, відповідно до п.1 якого банк відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальника, зазначеного у додатку №1 до цього договору, включаючи права вимоги до правонаступників боржника, спадкоємців боржника або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржника, за договором згідно реєстру у додатку №1 до цього договору, а саме за кредитним договором №19574-20/10-1 від 12.07.2010р. (в національній валюті) з усіма договорами про внесення змін та доповнень, що є його невід'ємною частиною (основний договір).

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п.2 договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. новий кредитор в день укладання цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком в повному обсязі коштів, відповідно до п.4 цього договору, набуває права кредитора за основним договором та договорами забезпечення, включаючи: право вимагати належного виконання позичальником зобов'язань за основним договором, сплати процентів, сплати боржником штрафних санкцій у розмірах, вказаних у додатку №1 до цього договору, звернення стягнення на предмети забезпечення в рахунок виконання зобов'язань. Права кредитора за основним договором переходять до нового кредитора в повному обсязі та на умовах, що існують на момент відступлення права вимоги процентів/штрафних санкцій у розмірі та в порядку, встановлених основним договором, за виключенням права на здійснення договірного списання коштів з рахунку, рахунків боржника, що надане банку відповідно до умов договорів, права вимоги за якими відступаються згідно з договором.

З моменту відступлення прав вимоги банк вибуває з будь-яких правовідносин, які склались між тим ним та боржником, а новий кредитор заміщає банк у всіх правовідносинах, які склались між ним (банком) та боржником. З моменту переходу права вимоги новий кредитор стає правонаступником банку у всіх судових справах та/або виконавчих провадженнях щодо основного договору, а також договорів забезпечення, укладених в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за основним договором права вимоги за яким відступаються за цим договором. Новий кредитор свідчить, що йому добре відомо про всі судові справи та/або виконавчі провадження щодо основного договору та йому зрозумілий зміст правовідносин, в яких він став правонаступником.

У п.4 договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. сторони домовились, що за відступлення прав вимоги за основним договором, відповідно до цього договору новий кредитор сплачує банку грошові кошти в сумі 1 202 000 грн. без податку на додану вартість (ціна відступлення).

У додатку №1 до договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. контрагентами визначено, що за вказаним правочином відступаються майнові права за кредитним договором №19574-20/10-1 від 12.07.2010р., позичальником за яким є Товариство з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс», в розмірі 8 818 541,20 грн.

Вказаний договір з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» було підписано представником на підставі довіреності №56 від 11.01.2017р. Качурою Л.В., а з боку Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» - уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Білою І.В. згідно рішення №138 від 11.07.2015р. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», рішення №1085 від 23.06.2016р. виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про продовження строків здійснення повноважень ліквідатора», рішення №1706 від 01.09.2016р. виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про зміну уповноваженої особи на ліквідацію та делегування повноважень ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №1328 від 30.03.2017р.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс» звернулось до суду з позовом про визнання договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, а отже, спірний правочин було вчинено.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору відступлення права вимоги недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. відступлення права вимоги недійсним, позивач посилався на те, що оспорюваний правочин з боку Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» було підписано неповноважною особою, оскільки постановою від Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016р. по справі №826/171/17, яка в цій частині залишена без змін постановою від 08.06.2017р. Вищого адміністративного суду України. визнано протиправними та скасовано постанову №190 від 19.03.2015р. правління Національного банку України «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних» та постанову №460 від 16.07.2015р. правління Національного банку України «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь». Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваними позовними вимогами.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс» не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За змістом ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ч.1 ст.3 Закону України «Про акціонерні товариства»).

За приписами ст.1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків; уповноважена особа банку - особа, яка на підставі статуту чи угоди має повноваження представляти банк та вчиняти від його імені певні дії, що мають юридичне значення.

Вищим органом управління банку є загальні збори учасників банку, що вирішують будь-які питання діяльності банку. Виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку (ч.1,2 ст.37 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Статтею 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що цим законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою вказаного нормативно-правового акту є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України (п.16 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

За приписами ч.ч.3, 5 ст.34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, чинній станом на момент введення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк Київська Русь») виконавча дирекція Фонду не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду. Уповноважена особа Фонду повинна відповідати вимогам, встановленим Фондом. Рішення про призначення уповноваженої особи Фонду доводиться Фондом до головного офісу банку та до кожного відокремленого підрозділу банку негайно. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Згідно ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, встановлених уповноваженою особою Фонду, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів, бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності уповноваженій особі Фонду і діють у визначених нею межах та порядку. Правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.

Статтею 37 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що уповноважена особа Фонду має право, в тому числі, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду, зокрема, діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку.

Ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Згідно ч.4 ст.44 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, за виключенням випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.

Наслідки початку процедури ліквідації банку визначено ст. 46 вказаного нормативно-правового акту.

Частиною 1, п.1 ч.2 вказаної статті визначено, що уповноважена особа Фонду від імені Фонду виконує функції з ліквідації банку відповідно до цього Закону та приступає до виконання своїх обов'язків негайно після прийняття Фондом рішення про призначення уповноваженої особи Фонду. З дня призначення уповноваженої особи Фонду: припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.

Згідно п.1 ч.3 ст.47 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду діє без довіреності від імені банку, що ліквідується, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку.

Тобто, з системного аналізу наведених вище правових норм полягає, що після прийняття правлінням Національного банку України постанов про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, особою, уповноваженою, зокрема, підписувати від імені банку договори, є уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яка призначається виконавчою дирекцією Фонду.

Як свідчать матеріали справи, 19.03.2015р. правлінням Національного банку України прийнято постанову №190 від «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних».

Постановою №460 від 16.07.2015р. «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» відкликано банківську ліцензію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь».

17.07.2015р. виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №138 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Київська Русь» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку». Згідно змісту вказаного рішення виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб вирішено: припинити здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Київська Русь» з 17.07.2015р., відсторонено з 17.07.2015р. від виконання обов'язків уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Київська Русь» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкова Олександра Юрійовича; розпочати процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь»; призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкова О.Ю. строком на один рік.

Рішенням №1085 від 23.06.2016р. виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про продовження строків здійснення повноважень ліквідатора» продовжено строки здійснення процедури ліквідації та повноваження ліквідатора на два роки по 16.07.2018р.

Згідно рішення №1706 від 01.09.2016р. виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про зміну уповноваженої особи на ліквідацію та делегування повноважень ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» відсторонено уповноважену особу Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю., призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора, визначені, зокрема ст.ст.37, 38, 47-52, 521, 53 Закону, Білу І.В. з 05.09.2016р.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №2448 від 12.06.2017р. продовжено повноваження ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», делеговані провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту управління активами Білій І.В.

Наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази скасування рішень виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь».

При цьому, судом враховано, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебуває справа №826/171/17 про визнання протиправним та скасування вказаних вище рішень виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Проте, станом на теперішній рішення з означеного спору судом адміністративної юрисдикції не прийнято. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

У даному випадку суд повторно звертає увагу заявника на те, що у разі скасування наведених вище актів виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у передбаченому чинним законодавством порядку, заявник не позбавлений права та можливості звернутись до суду з заявою про перегляд рішення по справі №910/13678/17 за нововиявленими обставинами.

Тобто, з системного аналізу наведеного вище полягає, що станом на момент укладання спірного правочину уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Біла І.В. мала повноваження від імені відповідача 1 підписувати договір відступлення права вимоги з відповідачем 2.

Одночасно, у даному випадку скасування постановою від Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016р. по справі К/800/35885/16, яка в цій частині залишена без змін постановою від 08.06.2017р. Вищого адміністративного суду України постанови №190 від 19.03.2015р. правління Національного банку України «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних» та постанови №460 від 16.07.2015р. «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь», не скасовує повноважень уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Білої І.В., оскільки останні надано окремими рішенням виконавчої дирекції Фонду.

При цьому, судом враховано, що статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012, від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13, від 23.02.2016р. по справі №910/16120/14.

Отже, рішення по справі К/800/35885/16, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення, а встановлені ним обставини повторного доказування не потребують.

До того ж, у даному випадку суд зазначає, що нормами чинного законодавства не передбачено зворотної сили актів правління Національного банку України та автоматичного припинення дії рішень виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі скасування рішень правління Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних чи введення процедури ліквідації.

Крім того, судом також прийнято до уваги, що станом і на теперішній у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, який у відповідності до ч.1 ст.7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру, містяться відомості, що органом управління юридичної особи - Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», уповноваженою представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, та з правом вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, в тому числі, підписувати договори з 05.09.2016р. є Біла І.В.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, суд дійшов висновку, що твердження заявника стосовно підписання договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. відступлення права вимоги з боку Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» не уповноваженою особою є неправомірними та юридично неспроможними, що вказує на відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним.

Одночасно, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (п.2.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Таким чином, метою застосування судом певного способу захисту прав та законних інтересів осіб є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Отже, останнє направлене на настання певних юридичних наслідків.

Проте, у даному випадку заявником не представлено суду належних доказів порушення прав та законних інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс», як боржника за основним зобов'язанням, внаслідок укладення між відповідачами спірного правочину.

За таких обставин, з огляду на наведене вище у сукупності, враховуючи, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс» не було доведено наявності достатніх підстав для визнання недійсним договору №UA-EA-2017-06-20-20-000072-a/42 від 10.07.2017р. відступлення права вимоги, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Граніттранссервіс».

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

Керуючись, ст.ст. 32, 33, 49, 82-85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 24.10.2017 р.

Суддя Трофименко Т.Ю.