Рішення № 69718491, 18.10.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.10.2017Справа №910/12760/17

За позовомПублічного акціонерного товариства «Фідобанк»до1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест-Юніон» 2. Тамаурі Лімітед (TAMAURI LIMITED)за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороніпозивачаНаціонального банку Українипровизнання договору відступлення права вимоги недійснимСуддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Стоян М.М., Бойко А.В.від відповідача 1:Ауксутіс Е.С.від відповідача 2:не з'явивсявід третьої особи:не з'явився

Обставини справи:

Публічне акціонерне товариство «Фідобанк» (надалі - «Банк») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест-Юніон» (надалі - ТОВ «Бест-Юніон») та Тамаурі Лімітед (TAMAURI LIMITED) про визнання договору відступлення права вимоги недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір про відступлення права вимоги №17/06 від 17.05.2016 р., укладений між відповідачами, є недійсним, оскільки не відповідає нормам чинного законодавства України, а саме: вказаний договір не був зареєстрований в Національному банку України, а також підписаний не уповноваженими представниками сторін.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.08.2017 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 28.08.2017 р., залучено Національний банк України до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.08.2017 р. розгляд справи відкладено на 02.10.2017 р. у зв'язку із неявкою представників відповідачів, третьої особи та необхідністю витребування додаткових доказів.

26.09.2017 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду було подано клопотання про звернення із відповідним судовим дорученням щодо виклику в судове засідання представника відповідача 2, а також зупинення провадження у справі.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач 1 TAMAURI LIMITED (місцезнаходження: Кіпр, Нікосія, Агіас Еленіс & Арх.Макаріу ІІІ, Галаксіас Білдинг, 2 поверх, п.я.1060) - є нерезидентом.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулює Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 р., до якої Україна приєдналася 19.10.2000 р., прийнявши відповідний нормативний акт - Закон України № 2052-III «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» (із заявами та застереженнями).

Відповідно до статті 1 вказаної Конвенції, передбачено, що ця конвенція застосовується у цивільних або комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно зі статтею 2 Конвенції, кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3 - 6. Кожна Держава організовує Центральний Орган згідно із своїм правом.

Орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках (стаття 3 Конвенції).

Відповідно до статті 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави.

З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої статті 5 Конвенції, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної держави.

Згідно зі статтею 10 Конвенції, якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.

Нотою від 05.01.1984 р. Уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів, передбачених у статті 10 Конвенції.

Таким чином, судом було відмовлено у задоволенні клопотання про звернення із судовим дорученням з метою належного повідомлення відповідача 2 про розгляд даної справи, а процесуальні документи направлялися на юридичну адресу відповідача 2 безпосередньо поштою.

28.09.2017 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач 2 проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на те, що спірний договір не є договором факторингу, не підлягав обов'язковій реєстрації в Національному банку України, а у представників сторін були наявні повноваження на його укладення. Також відповідач 1 вказував на те, що позивачем не надано доказів наявності його порушеного права для звернення до суду із даним позовом.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.10.2017 р. задоволено клопотання представників сторін про продовження строків розгляду справи та відкладено розгляд на 18.10.2017 р.

Представники позивача в судове засідання з'явилися, надали пояснення по суті спору, заявили клопотання про залучення до участі у справі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, а також про витребування доказів в порядку приписів ст. 38 Господарського процесуального кодексу України.

Судом було відмовлено в задоволенні клопотання представників позивача про залучення до участі у справі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору у зв'язку з недоведеністю яким чином рішення суду у даній справі може вплинути на права та/або обв'язки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Також судом було відмолено в задоволенні клопотання представників позивача про витребування доказів в порядку ст. 38 Господарського процесуального кодексу України з огляду на недоведеність заявником факту неможливості отримати запитувану інформацію самостійно.

Представник відповідача 1 в судове засідання з'явився, через канцелярію суду надав додаткові письмові пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується відмітками на звороті ухвали суду.

При цьому, повідомленням про вручення міжнародного поштового відправлення №RP010031603UA підтверджується факт отримання представником відповідача 2 ухвали про порушення провадження у справі, а відтак суд приходить до висновку, що відповідач 2 обізнаний про розгляд даної справи належним чином.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №0103043113597.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач 2 та третя особа повідомлені про час та місце судового розгляду належним чином, а матеріали справи містять достатні докази для її розгляду по суті.

Оскільки про час та місце судового засідання відповідач 2 був належним чином повідомлений, на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

04.04.2013 р. між Комерційним банком «Суднобудівний банк» та Банком була укладена генеральна угода №07-01-10/04-13/130, за змістом якої сторони можуть вчиняти угоди по надання міжбанківських кредитів, депозитів та купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти.

11.04.2014 р. між Компанією з обмеженою відповідальністю ТАМАУРІ ЛІМІТЕД (кредитор) та Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» (позичальник) було укладено договір про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014 р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р., згідно п. 1.1 якого сторони підтверджують свою обізнаність про те, що між позичальником та Комерційним банком «Суднобудівний банк» (первісний кредитор) було укладено генеральну угоду №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р., у відповідності до якої позичальником від первісного кредитора було отримано міжбанківський кредит в сумі 5 000 000,00 доларів США, що підтверджується угодою по системі REUTERS DEALING та підтвердженням в системі SWIFT: МТ 320 №140213-200-FDBK від 13.02.2014 р. та МТ 320 №140213/000316671 від 13.02.2014 р.; МТ 320 №140314-190- FDBK від 14.03.2014 р. та МТ 320 №140314/000320178 від 14.03.2014 р. (МБК).

Пунктами 1.2 та 1.3 договору від 11.04.2014 р. сторони підтвердили, що у відповідності з договором №07-01-17/04-14/3 про уступку прав (вимог) за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р., укладеною між кредитором та первісним кредитором 11.04.2014 р., до кредитора перейшло право вимоги до позичальника за МБК. Сторони підтверджують, що згідно договору відступлення до кредитора перейшло право вимоги до позичальника виконання останнім своїх грошових зобов'язань за МБК в об'ємі та умовах, що існують на день переходу прав. Сторони підтверджують, що сума заборгованості позичальника по МБК, право вимоги за якими було відступлено кредитору, становить 5 000 000,00 доларів США (п.1.3).

За умовами п. 5.1 вказаного правочину договір набуває сили з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення підписів сторін, проте, не раніше дати його реєстрації Головним управлінням Національного банку України по місту Києву та Київській області та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по договору.

Вказаний правочин було підписано представниками сторін та згідно змісту довідки Національного банку України №18-0006/45304/ДСК від 29.06.2017 р. зареєстровано Національним банком України.

У період з 05.11.2014 р. по 29.04.2016 р. до договору від 13.02.2014 р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014 р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. сторонами було внесено зміни згідно додаткових угод №№1-22, які були зареєстровані Головним управлінням Національного банку України по місту Києву та Київській області.

17.05.2016 р. між Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» (первісний кредитор) та ТОВ «Бест-Юніон» (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги №17/06 (надалі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого первісний кредитор передав (відступив), а новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» (боржник) за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку від 04.04.2013 р. із змінами та доповненнями, з урахуванням договору від 11.04.2014 р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014 р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку, а саме повернення заборгованості за міжбанківським кредитом в розмірі 83 817,05 доларів США.

За умовами п. 1.2 Договору до нового кредитора переходить також право на стягнення штрафних санкцій за порушення основного договору боржником.

Пунктом 2.1 Договору передбачено, що новий кредитор зобов'язаний у строк не пізніше 31.05.2016 р. сплатити на користь первісного кредитора суму в розмірі 48 814,42 доларів США.

Договір набирає чинності (є укладеним) з моменту його підписання (скріплення печатками за наявності) і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

17.05.2016 р. сторонами був підписаний акт прийому-передачі до Договору про передання на користь ТОВ «Бест-Юніон» документів.

Спір у справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання Договору недійсним.

Згідно з ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 р. визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання угоди недійсною повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на те, що спірний Договір від імені первісного кредитора підписано неповноважним представником, а від імені нового кредитора - директором товариства з перевищенням, визначених статутом ТОВ «Бест-Юніон», повноважень.

Крім того, за твердженнями заявника, оскільки вказаний правочин не було зареєстровано Національним банком України у відповідності до постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам» №270 від 17.06.2014 р., останній не набув законної сили. Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваними позовними вимогами.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті, у тому числі поворотної фінансової допомоги, від нерезидентів, у тому числі порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, а також порядок надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам і видачі резидентам індивідуальних ліцензій Національного банку на переказування за межі України іноземної валюти з метою надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам визначено Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, яке затверджено постановою Правління Національного банку України №270 від 17.06.2004 р. (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Договір підлягає реєстрації в Національному банку до фактичного одержання резидентом-позичальником коштів за кредитом, за винятком: 1) договору щодо здійснення операцій з одержання уповноваженим банком-позичальником кредиту овернайт. Такий договір не потребує реєстрації в Національному банку. Під час визначення умов такого договору та проведення на його підставі операцій мають бути дотримані максимальні процентні ставки, що встановлюються Національним банком відповідно до абзацу першого пункту 1.10 глави 1 розділу I цього Положення; 2) договору щодо здійснення операцій з одержання уповноваженим банком-позичальником кредиту на строк, що не перевищує одного року (крім кредитів овернайт), для реєстрації якого уповноважений банк зобов'язаний звернутися до Національного банку не пізніше робочого дня, наступного за днем одержання коштів за таким кредитом. У разі одержання резидентом іноземної валюти (суми кредиту чи позики) від нерезидента без реєстрації договору до резидента застосовуються фінансові санкції - штрафи відповідно до законодавства України з подальшою обов'язковою реєстрацією зазначеного договору в Національному банку.

Зміни, які стосуються сторін зареєстрованого договору, суми, валюти, строку кредиту, розміру процентної ставки, комісій, неустойки, інших установлених цим договором платежів, у тому числі тих, що є санкціями за неналежне виконання договору, що впливають на розмір виплат за користування кредитом, потребують реєстрації в Національному банку відповідних змін до договору в порядку, установленому для реєстрації договору, та з урахуванням вимог пункту 1.13 глави 1 цього розділу (п. 2.1 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам).

Згідно п. 1.16 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, яке затверджено постановою Правління Національного банку України №270 від 17.06.2004 р., резиденти-позичальники мають передбачати в договорі умову про те, що він набирає чинності з моменту (або не раніше) його реєстрації, за винятком договорів про одержання кредитів уповноваженими банками на строк, що не перевищує один рік.

Реєстрація Національним банком договорів / внесення змін до реєстрації договорів проводиться на підставі документів, поданих уповноваженим банком - ініціатором проведення реєстраційних дій, засобами спеціального програмного забезпечення Національного банку щодо реєстрації договорів (далі - засоби спеціального програмного забезпечення щодо реєстрації договорів) (п. 1 глави 2 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам).

Пунктом 4.2.9 вказаного Положення (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що уповноважений банк у строк, що не перевищує трьох робочих днів починаючи з наступного робочого дня після дня внесення змін до зареєстрованого договору, зобов'язаний подати Національному банку повідомлення про зміни до договору, що стосуються зміни кредитора, суми кредиту, валюти кредиту, строку погашення, змін, які пов'язані зі зміною процентної ставки, комісій, неустойки та інших установлених договором платежів, у тому числі тих, що є санкціями за неналежне виконання умов договору та впливають на розмір річних виплат за користування кредитом або зміни назви уповноваженого банку.

Проте, у даному випадку, за своєю правовою природою оспорюваний правочин не є договором про внесення змін до договору від 11.04.2014 р. про заміну кредитора по міжбанківському кредиту від 13.02.2014 р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130, а є лише правочином щодо передання (відступлення) права вимоги за договором, за яким банк-резидент отримав грошові кошти від нерезидента, тобто, такий правочин реєстрації, у порядку, визначеному Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, не підлягає.

До того ж, слід зауважити, що Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам направлено на забезпечення контролю виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, тоді як фактично укладанням оспорюваного правочину необхідність такого контролю нівелюється, оскільки на підставі останнього право вимагати повернення міжбанківського кредиту отримує юридична особа - резидент.

При цьому, у даному випадку вказаним Положенням передбачено, що дії, направлені на вчинення реєстрації правочину (змін до правочинів) Національним банком, вчиняє або уповноважений банк або позичальник-резидент, яким у спірних правовідносинах є Банк.

Проте, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що боржник стороною такого договору не є, що в повному обсязі відповідає приписам ст. 516 Цивільного кодексу України, тобто, у даному випадку спірний Договір не міг бути зареєстрований у порядку, що визначений Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам.

Посилання Банку на п. 1.19 вказаного вище Положення, згідно якого платіжні операції резидента-позичальника з нерезидентом за кредитним договором (з урахування змін, що передбачені іншими угодами/договорами, які стосуються його реалізації, у тому числі відступлення права вимоги), здійснюються лише після його реєстрації Національним банком, суд до уваги не приймає, з огляду на правову природу та юридичні наслідки укладеного між відповідачами правочину.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу заявника на те, що посилання на невчинення державної реєстрації договору, не є належною підставою для визнання такого правочину недійсним, оскільки правовим наслідком недотримання вимог про державну реєстрацію правочину є саме його неукладеність.

Також спірний Договір не містив ознак договору факторингу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 р. у справі № 6-301цс15.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення спірного договору відступлення права вимоги є отримання новим кредитором прибутку у вигляді відповідної плати первісного кредитора.

Стосовно посилань позивача на укладення Договору від імені сторін представниками за відсутності необхідного обсягу повноважень суд відзначає наступне.

Як встановлено судом, Договір від імені Компанії з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» було підписано уповноваженим представником Ніколаевим М.О., а від імені ТОВ «Бест-Юніон» - директором Жуковим Д.Г. та скріплено печатками суб'єктів господарювання.

Позивач вказує, що від імені Компанії з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» спірний Договір був укладений особою, яка взагалі не мала на це повноважень, а від імені ТОВ «Бест-Юніон» - директором без отримання згоди вищого органу управління.

Частиною 1 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому частиною четвертою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Однак закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина третя статті 92 Цивільного кодексу України фактично встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України ). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

При цьому, судом прийнято до уваги, що відповідно ст.241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п. 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 р. доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину.

Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Таким чином, із змісту норми частини першої статті 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Вказана правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 р. у справі №3-59гс14.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, зокрема, листа від 02.03.2017 р. (апостиль від 07.03.2017 р.) TAMAURI LIMITED, який підписано директором відповідача 2 та скріплено печаткою юридичної особи, між Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» та ТОВ «Бест-Юніон» було укладено договір №17/06 про відступлення права вимоги.

Суд приймає до уваги лист від 02.03.2017 р. TAMAURI LIMITED в якості належного та допустимого у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказу подальшого схвалення відповідачем 2 Договору, що з урахуванням приписів ст.241 Цивільного кодексу України виключає наявність підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Також із матеріалів справи вбачається, що 03.10.2017 р. загальними зборами ТОВ «Бест-Юніон» було прийнято рішення про схвалення спірного Договору. Вказане рішення не оскаржене в судовому порядку.

З урахуванням викладеного, з огляду на наявні в матеріалах справи докази наступного схвалення ТОВ «Бест-Юніон» та Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» спірного Договору, суд приходить до висновку щодо відсутності підстав для визнання вказаного паровичну недійсним у зв'язку з підписанням останнього представниками сторін з перевищенням повноважень.

Крім того, стосовно валюти зобов'язання за спірним Договором суд відзначає наступне.

Зокрема, позивач вказує, що під час укладення спірного договору сторони визначили ціну договору виключно в іноземній валюті, що суперечить вимогам ст. 524 Цивільного кодексу України.

Згідно з приписами ст. 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частинами 1, 2 ст. 533 Цивільного кодексу України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, втім, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання також в іноземній валюті.

Отже, положення чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (постанови Верховного Суду України від 04.07.2011 р. у справі № 3-62гс11 та від 26.12.2011 р. у справі № 3-141гс11).

Крім того, згідно з постановою Верховного Суду України у справі № 6-145-цс/14 від 24.09.2014 р. якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином, визначення ціни договору виключно в іноземній валюті згідно чинного законодавства України не свідчить про порушення сторонами приписів ст. 524 Цивільного кодексу України та не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що Договір суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.

Стосовно наявності порушеного права позивача на звернення до суду із даним позовом необхідно відзначити таке.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Як вбачається з матеріалів справи, господарським судом міста Києва розглядалась справа №910/98/17 за позовом за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЕЛЬТА-ЕЛЬТ», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОПТИМА-ГЕО», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІОН», Товариства з обмеженою відповідальністю «ЦЕНТР-РІВНОВАГИ», Товариства з обмеженою відповідальністю «БЕСТ-ЮНІОН», Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕГАРЕЗЕРВ», Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ-ІНВЕСТ», Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРАТЕГІЯ-НОВА», Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» до Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» про 1) визнання припиненими зобов'язань за кредитними договорами, 2) відсутнім у відповідача права стягнення за кредитними договорами, 3) визнання іпотеки за договором іпотеки від 24.04.2008 р. припиненою з 19.05.2016 р., 4) скасування записів про іпотечне обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, записів про заборону на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон на нерухоме майно, запису про іпотеку в Єдиному реєстрі іпотек, 5) зобов'язання Відповідача повернути Позивачам примірники правовстановлюючих, технічних документів на предмет іпотеки та примірник договору іпотеки (з юридичною особою) від 24.04.2008 р.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.03.2017 р. по справі №910/98/17, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2017 р., позовні вимоги вказаних вище осіб задоволено в повному обсязі.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012, від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13, від 23.02.2016р. по справі №910/16120/14.

Отже, рішення по справі №910/98/17, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доказування не потребують.

Зокрема, вказаним рішенням встановлено обставини припинення зобов'язання ТОВ «Бест-Юніон» перед Банком за кредитним договором №012-05/958 від 24.04.2008 р. зі змінами та доповненнями в рамках генеральної кредитної угоди № 010-05/957 від 24 квітня 2008 року та визнано відсутнім у Банка права стягнення з ТОВ «Бест-Юніон» заборгованості за вказаним кредитним договором.

При цьому, припинення такого зобов'язання відбулося внаслідок укладення ТОВ «Бест-Юніон» з Компанією «TAMAURY LIMITED» спірного Договору про відступлення права вимоги, за яким відповідачем 2 було набуто право вимоги до Банку виконання грошового зобов'язання за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013 р.

Отже, виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що спірний Договір впливає на права та законні інтереси позивача, проте, не нівелює висновків суду щодо відсутності підстав для визнання Договору недійсним.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору необхідно відмовити.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 20.10.2017 р.

Суддя В.П. Босий