Ухвала суду № 69705841, 18.10.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5912/17

Номер справи місцевого суду: 522/18147/15-ц

Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.10.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення права спільної власності, стягнення грошової компенсації за частину майна, визнання права власності та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.06.2017 року,

встановила:

01.09.2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 та, уточнивши позовні вимоги, просила: припинити право спільної власності ОСОБА_3 на 1545/10000 частини квартири АДРЕСА_1; присудити на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1545/10000 частини зазначеної квартири №10, та визнати за нею право власності на 1545/10000 частини спірної квартири.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 31.08.1994 року вона разом з відповідачем набули права власності в рівних частках на 309/1000 спірної квартири. Спільне життя між сторонами не склалось та в 2003 році відповідач припинив спільне проживання з позивачем, 27.05.2005 року знявся з реєстрації та переїхав на постійне місце проживання до іншого населеного пункту. Починаючи з 2004 року до літа 2015 року в квартирі не з'являвся, квартиру не утримував та не сплачував комунальні послуги, договору найму житлового приміщення між сторонами укладено не було. Позивач постійно та безперервно володіє та користується даним нерухомим майном. Восени 2015 року ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою забезпечити йому грошове утримання, погрозами намагався проникнути в квартиру, яка в свою чергу є комунальною, та своїми діями спричинив незручності всім мешканцям квартири. З посиланням на те, що дана частка квартири, загальною площею 48,8 кв. м., з яких 29,3 кв. м. - житлова площа, входить до складу комунальної квартири, а тому фактично не може бути виділена в натурі, з посиланням на неможливість спільного володіння та користування спільною квартирою внаслідок асоціальної поведінки відповідача, та з посиланням на те, що припинення права власності відповідача не завдасть істотної шкоди його інтересам, ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом.

Ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси від 25.02.2016 року до спільного розгляду з даними позовом ОСОБА_4 був об'єднаний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначав, що у спірній квартирі, право власності у рівних частках на 309/1000 частини у 2-х кімнатах якої сторони набули 31.08.1994 року, він зареєстрований як особа, яка прибула з району проведення антитерористичної операції, іншого житла не має. Зазначав, що у вересні 2015 року ОСОБА_4 змінила замки на вхідних дверях та не пускає його до квартири. З посиланням на те, що на сьогоднішній день він не має іншого житла і постійного місця проживання, вимушений постійно переходити від одних знайомих до інших, з посиланням на ст. 9, ч.4 ст. 156 ЖК України, ст.391 ЦК України, звернувся до суду з позовом та просив суд зобов'язати ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні ним 309/1000 частинами зазначеної квартири шляхом вселення його до даного житла та передачі ключів від квартири.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01.06.2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_3 309/1000 частинами у 2-х кімнатах квартири спільного заселення АДРЕСА_1, шляхом вселення ОСОБА_3 до даного житла. Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, в якій з посиланням на неповне з'ясування судом обставин, яки мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 тазадоволення заявлених ОСОБА_2позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 мотивує тим, щосуд першої інстанції, приймаючи рішення про проведення судового засідання без участі позивача та її представника та встановивши, що їх неявку без поважних причин, не залишив позовну заяву ОСОБА_2 без розгляду у відповідності до ч.3 ст.169 та п.3 ч.1 ст.207 ЦПК України, а було прийнято рішення по суті позовних вимог, що є порушенням норм процесуального права.

Також зазначає, що у зв'язку з перебуванням ОСОБА_2 та її представника на лікарняному, вона не могла своєчасно виконати ухвалу суду від 24.05.2017 року про надання дозволу внести грошові кошти на депозитний рахунок суду. ОСОБА_5 звертає увагу на те, що обставина невнесення ОСОБА_2 суми грошової компенсації на депозитний рахунок судом фактично встановлена не була. Також районним судом було протиправно відхилено клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для встановлення чи є спірне майно подільним. ОСОБА_5 зауважує, що доказів будь-якого перешкоджання ОСОБА_2 користуванні спірним майном ОСОБА_3 до суду надано не було а рішення суду в цій частині ґрунтується лише на показах одного свідка, при цьому суд не достовірно відобразив в своєму рішенні ці показання. Крім того ОСОБА_5 вважає, що відсутні правові підстави для компенсації судових витрат на користь ОСОБА_3, оскільки при зверненні до суду з позовною заявою останнім не було сплачено судового збору, а було подано відповідне клопотання про звільнення від сплати судового збору.

В судове засідання представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із бажанням ознайомитись з матеріалами справи надати нові докази, колегія суддів, з огляду на тривалий розгляд справи та на те, що стадія подання доказів минула, а також того, що сама позивач бажала розглядати справу без участі її представника.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, з урахування пояснень осіб, які брали участь у справу, суд першої інстанції дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 31.08.1994 року №11-3673, є співвласниками у рівних частках 309/1000 частини квартири АДРЕСА_1.

З відповіді КП «БТІ»ОМР від 02.12.2015 року (а.с.33) вбачається, що права власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано :

- на 309/1000 частини за ОСОБА_3, ОСОБА_4 у рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло від 31.08.1994 року №11-3673. Дата реєстрації: 21.09.1994 року (книга 88пр, стор.26, р.№15), яка складається з двох окремих житлових кімнат житл. пл.13,7 кв.м. та житл. пл.15,6 кв.м.(а.с.115);

- на 233/1000 частини за ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності від 31.08.1994 року НОМЕР_1. Дата реєстрації: 11.10.1994 року (книга 88пр, стор.27, р.№15);

- на 458/1000 частини за ОСОБА_8 на підставі договору дарування, посвідченому Першою Одеською державною нотаріальною конторою 18.11.1996 року, №4-3402. Дата реєстрації: 20.11.1996 року (книга 199пр., стор.31, р.№15).

З пояснень сторін встановлено, що на момент набування права власності на спірне майно позивач та відповідач перебували у шлюбі, однак у подальшому їх спільне життя не склалось, з літа 2004 року відповідач припинив проживання в квартирі і 27.05.2005 року переїхав на постійне місце проживання до іншого населеного пункту в м.Донецьк.

Зазначене не заперечувалось відповідачем та було визнано ним у судових засіданнях.

Згідно довідки від 22.06.2015 року №5105/005172 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції (а.с.45), ОСОБА_3, проживаючий за адресою АДРЕСА_2, перемістився до м. Одеси. Місце перебування зареєстровано за адресою АДРЕСА_1.

Між тим, на теперішній час між сторонами існує конфлікт щодо користування 309/1000 частинами квартири АДРЕСА_1.

З пояснень сторін встановлено, що позивач пропонувала ОСОБА_3 виплатити компенсацію за його частину житла, проте останній відмовляється.

У свою чергу, позивачка змінила замки на вхідних дверях квартири та не впускає відповідача до приміщення (зазначене не заперечувалось ОСОБА_2.).

Свідок ОСОБА_9 пояснив, що проживає у квартирі АДРЕСА_1, з 1996 року та знає обох сторін. Квартира є комунальною та в ній проживає три родини: позивач, він з дружиною та родина ОСОБА_7. Відповідач приблизно 12 років не мешкав у цій квартирі (не з'являвся, не ночував та його речей не бачили). З'явився відповідач приблизно у жовтні 2015 року та десь у грудні 2015 року, перебував в агресивному стані та свідок звертався відносно відповідача з заявою до міліції, оскільки останній вчинив конфлікт (зламав вхідні двері та проник до квартири). За їх кошти був проведений ремонт у приміщеннях загального користування, ОСОБА_3 кошти на ремонт не надавав. Свідок зазначив, що до появи відповідача вони жили тихо та спокійно, без конфліктів.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив, що знає обох сторін приблизно 20 років, працював приблизно у 90х роках разом з відповідачем. Зазначив, що ОСОБА_3 є учасником бойових дій, учасник війни в Афганістані, отримав інвалідність. Під час роботи відповідач отримав 2-кімнатну квартиру. Пізніше відносини між позивачем та ОСОБА_3 погіршились та відповідач приблизно у 2000х роках поїхав до м. Донецьк. Інколи відповідач приїжджав до м.Одеси, залишався у свідка ночувати. Після того, як у м.Донецьку почали проводи АТО, відповідач улітку 2015 року повернувся до м. Одеси. Першого разу (десь у червні 2015 року) вони разом ходили до спірної квартири, у відповідача був власник ключ від квартири та свідок бачив, що ОСОБА_3 з позивачем почали про щось домовлятись, до чого дійшли згоди свідок не знає. Після цього свідок у квартирі не бував. Пізніше, від відповідача дізнався, що останнього до квартири не впускають та ОСОБА_3 не було де переночувати. Свідок не заперечував, що відповідач буває запальник та приходив декілька разів в алкогольному сп'янінні, між тим вказав, що останній нормальна людина.

Згідно висновку судового експерта ОНДІСЕ №5280 від 16.01.2017 року судової будівельно-технічної експертизи (а.с.135-176), який виконано на ухвалу суду від 24.10.2016 року, ринкова вартість 309/1000 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1, складає 22 766,00 дол. США або 620 413,00 грн.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з наступного.

Частинами 1, 2 та 3 ст. 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Випадки, коли співвласник майна за власним бажанням бажає позбутися належної йому частки в спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та визнання за останніми права власності на все майно регулюються ст. 364 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно правового висновку ВСУ, викладеного у постанові від 13.01.2016 року у справі №6-2925цс15, виходячи з аналізу вищезазначених норм, з врахуванням закріплених у п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Водночас, у відповідності до ст.. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Суд звернув особливу увагу на те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини 1 статті 365 ЦК, з обов'язковою умовою, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника і членам його сім'ї, та попереднє внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (постанова ВСУ від 16.01.2012 року у справі № 6-81цс11).

Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (постанова ВСУ від 02.06.2014 у справі №6-68цс14).

При цьому слід також враховувати, що в силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

З урахуванням положень статті 13, частини третьої статті 16, статті 319 ЦК у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.

Відповідно до ст.1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтереси юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до змісту ст. ст. 10,11,58-60 ЦПК України суд слухає цивільні справи на засадах змагальності сторін, в межах заявлених вимог і на підставі доказів наданих сторонами та їх представниками, докази повинні подаватись належні, тобто містити інформацію щодо предмета доказування, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог ОСОБА_2, суд вбачав, що присудження одному з співвласників (відповідачу) грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Між тим, на час розгляду справи після проведеної судовим експертом оцінки майна - квартири, позивачем відповідна сума компенсації на депозитний рахунок внесена не була.

Крім того, у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 не погоджується на виплату компенсації за належну йому на праві спільної часткової власності частини квартири і у нього не має іншого житла на праві власності. Належних доказів стосовно того, що частка квартири не може бути виділена в натурі, суду не надано. Крім того сама позивач в свої вимогах зазначала про те, що дана частка не може бути виділена.

Крім того, до основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 року) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року). Стаття 17 Загальної декларації проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Статтею 1 Протоколу № 1 (1952 року) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом;

Між тим, доказів стосовно того, що відповідач має у власності або користуванні інше житло, під час розгляду справи не надано, тому суд не може прийти до висновку, що таке припинення права спільної часткової власності не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника - відповідача у справі.

З урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

У свою чергу, відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У пункті 33 ППВССУ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності (законного володіння). Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача.

У відповідності до ст. 9 ЖК України, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно положень статті 55 Конституції України, статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до вимог статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням вищевикладеного, виходячи з того, що ОСОБА_2 дійсно чиняться перешкоди у користуванні ОСОБА_3 належною йому частки квартири АДРЕСА_1, і враховуючи вимоги ст.ст. 316, 319, 325, 396, 391 ЦК України, суд дійшов до висновку про обґрунтованість зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 та вважав за можливе їх задовольнити.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Колегія суду погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені первісного позову та задоволення зустрічного позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не залишив позовну заяву ОСОБА_2 без розгляду у відповідності до ч.3 ст.169 та п.3 ч.1 ст.207 ЦПК України, а розглянув позов по суті, не спростовують правильність висновків суду, крім того цивільно-процесуальне законодавство не передбачає підстав скасування рішення для залишення позову без розгляду у зв'язку із неявкою позивача в судове засідання.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позивач не могла своєчасно внести грошові кошти на депозитний рахунок суду, з огляду на тривалість розгляду справи (з 2015 року) та на ту обставину що власник спільного майна не бажає отримувати грошову компенсації.

Крім того, колегія суддів зауважує, що апелянт у ході розгляду справи підтвердила ту обставину, що в неї немає можливості сплатити грошову компенсацію.

Необґрунтованими є й доводи апелянта, що відсутні правові підстави для компенсації судових витрат на користь ОСОБА_3, через те, що останній їх не сплатив, оскільки це спростовується матеріалами справи (а.с.59, 69).

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст. 209, 303, 307, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5- відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.06.2017 року- залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.Г.Журавльов

О.С.Комлева