Постанова № 69704073, 17.10.2017, Іванівський районний суд Одеської області

Іванівський районний суд Одеської області

Справа № 499/672/17-а

Провадження № 2-а/499/15/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" жовтня 2017 р. смт.Іванівка

Іванівський районний суд Одеської області в складі: головуючого судді Тимчука Р.М. розглянувши у порядку скороченого провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій неправомірними, про зобов'язання вчинити певні дії в якому просить: зобов'язати Роздільнянське об'єднане управління Пенсійного фонду України Одеської області здійснити виплату вже призначеної пенсії згідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи з раніше встановленого розміру - 82 % від заробітної плати за три місяці 2015 року, а саме за квітень, травень, червень 2015 року.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався такі обставини.

Він з 30.05.1996 року працював в прокуратурі Іванівського району Одеської області на посаді старшого помічника прокурора, у зв'язку з чим набув право на пенсію за вислугу років.

Згідно протоколу № 7 від 25.07.2007 року він отримує пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року в редакції чинній на момент призначення пенсії в розмірі 82% від суми місячної заробітної плати.

2 липня 2015 року звільнився з займаної посади (старшого прокурора прокуратури Іванівського району Одеської області, яку займав з 08.06.2012 року) за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» на підставі статті 38 Кодексу Законів про працю України.

Згідно законодавства України (Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Закон України «Про власність») - пенсія це власність (майно) особи, а не допомога від держави, яка здобута на підставі трудової діяльності з оплатою праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

З 01 квітня по 01 липня 2015 року управлінням Пенсійного Фонду України в Іванівському районі Одеської області позивача позбавлено власності шляхом не виплати вже призначеної пенсії.

В зв'язку з ліквідацією в квітні 2017 року Управління Пенсійного Фонду України в Іванівському районі Одеської області ввійшло до Роздільнянського об'єднаного Управління Пенсійного Фонду України Одеської області.

21 серпня 2017 року звернувся з листом до Роздільнянського об'єднаного Управління Пенсійного Фонду України Одеської області, в якому позивач пропонував повернути власність шляхом проведення виплати пенсії за три місяці 2015 року, а саме за квітень, травень та червень 2015 року.

Однак, листом від 30.08.2017 №17/0-03 відповідач відмовив у проведенні виплати вже призначеної пенсії посилаючись на те, що з 01.04.2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-УІІІ, яким «тимчасово у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року у період роботи особи ( крім інвалідів І та ІІ груп, інвалідів ІІ групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цих законів, не виплачуються.

Позивач не погоджуючись із даною відмовою звернувся до суду за захистом своїх прав.

Представник відповідача надав заперечення на позовну заяву, в яких зазначив, що вимоги позивача є необґрунтовані та такі що не підлягають задоволенню просили в позові відмовити.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Позивач з 30.05.1996 року працював в прокуратурі Іванівського району Одеської області на посаді старшого помічника прокурора, у зв'язку з чим набув право на пенсію за вислугу років.

Згідно протоколу № 7 від 25.07.2007 року він отримує пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року в редакції чинній на момент призначення пенсії в розмірі 82% від суми місячної заробітної плати.

2 липня 2015 року звільнився з займаної посади (старшого прокурора прокуратури Іванівського району Одеської області, яку займав з 08.06.2012 року) за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» на підставі статті 38 Кодексу Законів про працю України.

Підставою звернення до суду є та обставина, що з 01 квітня по 01 липня 2015 року управлінням Пенсійного Фонду України в Іванівському районі Одеської області позивача позбавлено власності шляхом не виплати вже призначеної пенсії.

21 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся з листом до Роздільнянського об'єднаного Управління Пенсійного Фонду України Одеської області, в якому позивач пропонував повернути власність шляхом проведення виплати пенсії за три місяці 2015 року, а саме за квітень, травень та червень 2015 року.

Однак, листом від 30.08.2017 №17/0-03 відповідач відмовив у проведенні виплати вже призначеної пенсії посилаючись на те, що з 01.04.2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-УІІІ, яким «тимчасово у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року у період роботи особи ( крім інвалідів І та ІІ груп, інвалідів ІІ групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цих законів, не виплачуються.

Суд встановивши відповідні правовідносини та факти, взявши до уваги доводи сторін по справі суд приходить до висновку, що відмова відповідача є незаконною та необгрунтованою.

01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України № 213 -ІУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким внесено зміни : частину п'ятнадцяту статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 53, ст. 793 із наступними змінами) замінити чотирма частинами такого змісту:

«Тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року:

особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії/щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про державну службу»», «Про судоустрій і статус суддів», пенсія, призначена відповідно до цієї статті, не виплачується»;

- частину п'ятнадцяту статті 86 Закону України «Про прокуратуру» (Відомості Верховної Ради України, 2015 р., № 2-3, ст. 12) викласти в такій редакції:

«Тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року:

особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії/щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів», пенсія, призначена відповідно до цієї статті, не виплачується».

Згідно п. 2 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону №213-VIII від 02.03.2015 року порядок виплати пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) працюючим пенсіонерам, встановлений цим Законом, поширюється на пенсіонерів (отримувачів щомісячного довічного грошового утримання) незалежно від часу призначення пенсії.

Разом із тим, відповідно до п. 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213-УІІІ від 02.03.2015 року у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

З аналізу цієї правової норми вбачається, що вона чітко визначає подію з ненастанням якої припиняють свою дію норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Конституційний Суд України у п. 3 мотивувальної частини рішення від 03.10.1997 року №4-зп (справа про набуття чинності Конституцією) зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

В зв'язку з чим необхідно констатувати, що вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213-УІІІ від 02.03.2015 року закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 01.06.2015 року прийнятий не був, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність норми законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) за цими Законами не призначаються.

Відтак, пунктом 5 Розділу III Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 р. №213-УШ передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про статус народного депутата України», «;Про Кабінет Міністрів України», «;Про судову експертизу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Враховуючи те, що з 01.06.2015 для позивача, скасовано норми, що передбачають право на призначення йому пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру», суд приходить до висновку, що відсутні правові підстави для припинення виплати пенсії.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2013 року №21-948а16.

Статтею 1 Закону №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.

Стаття 64 Конституції України передбачає обмеження соціально-економічних прав (в тому числі зупиненням дії законів та їх окремих положень) на певний строк лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Водночас, на момент прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» й до виникнення спору та його розгляду судом такий стан в Україні у передбаченому законом порядку запроваджено не було, встановлення обмежень щодо отримання пенсії деяким категоріям громадян є порушенням конституційних вимог щодо рівності всіх громадян, ставить, громадян у нерівні умови, що також є порушенням принципів правової держави.

Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд приходить до переконання, що позивача позбавлено пенсії в порушення вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод /Рим. 4.ХІ.1950/ (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) /далі - Конвенція/ в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на таке.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України. Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки. Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останнім права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» №10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» /Willis v. the United Kingdom/, заява №36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів» /Van Raalte v. the Netherlands/, n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння.

Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

Аналогічний спір в подібних правовідносинах був розглянутий Європейським Судом з прав людини у справі «Фабіан проти Угорщини». Заявник - громадянин, який після виходу на пенсію працював на посаді державного службовця, скаржився на те, що йому призупинили виплату пенсії на час працевлаштування у період після його виходу на пенсію на підставі внесення поправки до законодавства про пенсії. Відповідно до цієї поправки, виплата пенсії за віком, чиї бенефіціари одночасно обіймають визначені посади у державному секторі, буде призупинена на термін їх зайнятості. Це обмеження не стосується тих, хто під час отримання пенсії за віком, працює у приватному секторі. Це стало невиправданим і дискримінаційним втручанням у його права власності. Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 15.12.2015 року у справі «Фабіан проти Угорщини» констатував, що різне трактування пенсіонерів, що працюють в державному і приватному секторах, з однієї сторони, і між різними категоріями державних службовців, з іншої сторони, щодо права на продовження отримання пенсії за віком, де заявник став жертвою, не ґрунтується на будь-якому «об'єктивному і розумному виправданні», навіть беручи до уваги певну свободу розсуду, що надається договірним сторонам в цій сфері.

Згідно з ч. 2 ст. 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №911-VIII від 24.12.2015 року та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015 тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України «Про прокуратуру» суперечать: - статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат; - статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат; - основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року №8-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року №20-рп/2004).

Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи згідно норм Конституції та законів України, а також міжнародних договорів. Враховуючи положення ст. 9 Конституції України та беручи до уваги Закон України від 17.07.1997 р. №475/97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції» та Закон України від 23.02.2006 р. №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950 р. - КЗПЛ) та рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». При цьому, як зазначається у п. 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19.12.2014 р. №13, тлумачення термінів і положень КЗПЛ та протоколів до неї містяться в рішеннях ЄСПЛ.

Відповідно ч.І ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч. З ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Згідно ч. 1 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не довів в судовому засіданні правомірності свого рішення, що є його обов'язком.

Таким чином, з'ясувавши характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, давши належну правову оцінку зібраним у справі доказам та поясненням сторін у їх сукупності, суд приходить до переконання про обґрунтованість та законність вимог позовної заяви, відтак, позовна заява підлягає задоволенню.

Крім того, у відповідності до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись ст.19,64,68 Конституції України; Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 р. №213-УШ; ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952), рішення Європейського суду у справі «Пічкур проти України» №10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49); рішення Європейського суду від 15.12.2015 року у справі «Фабіан проти Угорщини», Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»; ст.2, ст.. 11,71, 86, ч.3 ст. 122, ст. 160-163,183-2 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Позов ОСОБА_1 до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити .

Зобов'язати Роздільнянське об'єднане управління Пенсійного фонду України Одеської області здійснити виплату вже призначеної пенсії згідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи з раніше встановленого розміру - 82 % від заробітної плати за три місяці 2015 року, а саме за квітень, травень, червень 2015 року.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 640,00 грн.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.

СуддяР. М. Тимчук