Ухвала суду № 69663108, 12.10.2017, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 635/6277/14-ц Головуючий суддя І інстанції Пілюгіна О. М.

Провадження № 22-ц/790/3869/17 Суддя доповідач Піддубний Р.М.

Категорія: Спори, що виникають із трудових правовідносин про виплату заробітної плати

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2017 року м. Харків

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого: судді Піддубного Р.М.,

суддів: Котелевець А.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря: Кравченко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, на рішення Харківського районного суду Харківської області від 31 березня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Агрохолдинг «Авангард» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди, -

встановила:

У липні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначив, що з 24 вересня 2012 року працював на посаді заступника директора публічного акціонерного товариства «Чорнобаївське» (ПАТ «Чорнобаївське»). Наказом директора № 16-к від 31 січня 2013 року його було звільнено з посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України за грубе порушення трудових обов'язків керівника, але рішенням Харківського районного суду Харківської області від 03 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2013 року набрало чинності, поновлено на вказаній посаді з 31 січня 2013 року. 05 серпня 2013 року наказом № 149 його було повторно звільнено із займаної посади, а рішенням Апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2014 року поновлено на роботі, стягнуто з ПАТ «Чорнобаївське» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06 серпня 2013 року до 29 листопада 2013 року включно, середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання судового рішення про поновлення на роботі з 04 червня 2013 року до 05 серпня 2013 року. Наказом № 22-к від 18 лютого 2014 року ПАТ «Чорнобаївське» поновило його на посаді з 05 серпня 2013 року, а наказом № 34-к від 24 березня 2014 року звільнило з 24 березня 2014 року за порушення трудової дисципліни - прогул (п.4 ст. 40 КЗпП України), бухгалтерії наказано здійснити остаточний розрахунок, відділу кадрів внести відповідні записи до трудової книжки. Посилаючись на те, що в день звільнення з ним не було проведено остаточного розрахунку, з урахуванням уточнених у січні та лютому 2017 року позовних вимог ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ «Агрохолдінг Авангард», яке є правонаступником ПАТ «Чорнобаївське», середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 листопада 2013 року по 17 лютого 2014 року у розмірі 31 110 гривень, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 березня 2014 року по 23 лютого 2017 року у розмірі 408 953 грн. 60 коп., а також 20 000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 31 березня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Агрохолдінг Авангард» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 31 952 гривні 25 копійок, на відшкодування морально шкоди 5000 гривень та 640 гривень судового збору в дохід держави. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 березня 2014 року по 26 січня 2017 року в розмірі 415410 грн. і ухвалити нове рішення по суті позовної вимоги.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення скарги.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_2 з 24 вересня 2012 року обіймав посаду заступника директора ПАТ «Чорнобаївське» (правонаступником якого є відповідач) з посадовим окладом 12200 грн.

31 січня 2013 року наказом директора ПАТ «Чорнобаївське» № 16-к ОСОБА_2 було звільнено з посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України за грубе порушення трудових обов'язків керівника, але рішенням Харківського районного суду Харківської області від 03 червня 2013 року (справа № 2034/1126/2013), яке 12 серпня 2013 року набрало чинності, позивача поновлено на посаді заступника директора ПАТ «Чорнобаївське» з 31 січня 2013 року.

Наказом ПАТ «Чорнобаївське» № 149 від 05 серпня 2013 року ОСОБА_3 повторно звільнено із займаної посади.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2014 року (справа №635/7951/13-ц) позивача поновлено на посаді, стягнуто з ПАТ «Чорнобаївське» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 серпня 2013 року до 29 листопада 2013 року включно; середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання судового рішення про поновлення на роботі з 04 червня 2013 року до 05 серпня 2013 року, витрати на правову допомогу, рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць рішення допущено до негайного виконання.

На виконання рішення апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2014 року наказом № 22-к від 18 лютого 2014 року, ПАТ «Чорнобаївське» поновило позивача на посаді заступника директора з 05 серпня 2013 року.

24 березня 2014 року наказом № 34-к ПАТ «Чорнобаївське» звільнило позивача з 24 березня 2014 року із посади заступника директора ПАТ «Чорнобаївське» за порушення трудової дисципліни - прогул (п.4 ст. 40 КЗпП України), бухгалтерії наказано здійснити остаточний розрахунок, відділу кадрів внести відповідні записи до трудової книжки.

Встановлено також, що 11 лютого 2014 року позивач направив поштою на ім'я директора ПАТ «Чорнобаївське» заяву, в якій просив звільнити його з займаної посади заступника директора з 12 лютого 2014 року на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, наказ про звільнення і довідку з місця роботи направити поштою на вказану адресу, грошові кошти перевести на картковий рахунок.

24 лютого 2014 року ОСОБА_2 повторно направив поштою на ім'я директора ПАТ «Чорнобаївське» заяву про звільнення його з займаної посади з 12 лютого 2014 року, в якій просив наказ про звільнення і довідку з місця роботи направити поштою на вказану ним адресу, грошові кошти перевести на картковий рахунок.

Листом №451 від 07 березня 2014 року відповідач відмовив позивачу у звільненні на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України.

21 березня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача (справа № 635/2385/14-ц) про зобов'язання звільнити його з посади заступника директора за ч.3 ст.38 КЗпП України відповідно до поданої заяви про звільнення, у подальшому позивач подав уточнену позовну заяву та просив визнати формулювання звільнення за ч. 4 ст.40 КзпП України таким, що не відповідає чинному трудовому законодавству і змінити формулювання підстави звільнення з ч.4 ст.40 КзпП України на ч.3 ст.38 КЗпП України, стягнути моральну шкоду. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 30 липня 2014 року, яке 13 жовтня 2014 року набрало чинності, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено.

Судом також встановлено і визнається сторонами, що в день звільнення - 24 березня 2014 року позивач на роботі присутнім не був.

Задовольняючи позов в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 30 листопада 2013 року до 18 лютого 2014 року (55 робочих днів) в розмірі 31952,25 грн, суд навів відповідний розрахунок, правильність якого сторонами не оскаржується.

Стягуючи на користь позивача з відповідача моральну шкоду в розмірі 5000 грн, суд з урахуванням приписів ст.237-1 КЗпП України, засад розумності та справедливості, дійшов висновку, що права ОСОБА_2 роботодавцем були порушені, оскільки позивач протягом 55 днів вимушеного прогулу не отримав грошові кошти. Доводів на спростування такого висновку апеляційна скарга не містить.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 березня 2014 року по 23 лютого 2017 року (в межах заявлених вимог), суд виходив з того, що в день звільнення ОСОБА_2 не був присутнім на роботі, після звільнення вимогу про проведення остаточного розрахунку до відповідача не направляв, а тому, а тому з врахуванням приписів ст.116 КЗпП України, відсутні правові підстави для застосування наслідків, передбачених ст.117 цього Кодексу.

Судова колегія з таким висновком погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 116 КЗпП України, передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після предявлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 цього Кодексу встановлена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, яка настає в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, Як встановлено судом, в день звільнення 24 березня 2014 року позивач не працював і доказів того, що після свого звільнення він пред'явив вимогу про розрахунок, матеріали справи не містять. Про цю обставину було зазначено і в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року, проте при новому розгляді справи позивачем належних доказів на підтвердження факту його звернення до відповідача з вимогою про розрахунок після 24 березня 2014 року надано не було.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даному випадку відсутні підстави вважати, що відповідач допустив затримку розрахунку при звільнені позивача 24 березня 2014 року, а відтак не може нести за це відповідальність за ст.117 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою про розрахунок є безпідставними. Факт звернення позивача до роботодавця з письмовими заявами про розрахунок до 24 березня 2014 року, та факт його звернення до суду з позовом, з огляду на зміст ст.116 КЗпП України, не можуть мати правового значення для застосування відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, і цим обставинам суд першої інстанції дав вірну правову оцінку в оскаржуваному рішенні.

В апеляційній скарзі позивач також вказує на те, що сам факт існування (на момент звільнення) виконавчого провадження по стягненню заборгованості з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу не потребував додаткових його звернень до роботодавця з вимогою про розрахунок. Таке твердження слід визнати помилковим, оскільки зазначена заборгованість стосується інших правовідносин, які існували між сторонами до звільнення позивача 24 березня 2014 року, а вимоги за даним позовом, в частині застосування ст.117 КЗпП України, ОСОБА_2 пов'язує саме з його звільненням з 24 березня 2014 року.

Не має правового значення для вирішення спірного питання і посилання в апеляційній скарзі на п.3 ч.1 ст.232 КЗпП України.

Не є підставою для застосування положень ст.117 КЗпП України і посилання позивача на те, що відповідач, в порушення ст.116 цього Кодексу, не повідомив його про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, адже ця обставина не обмежувала позивача у праві звернутися до відповідача з вимогою про розрахунок відповідно до положень зазначеної норми.

Сам по собі факт виплати відповідачем після звільнення позивача компенсації за невикористану відпустку, також не є підставою для стягнення середнього заробітку за період з 24 березня 2014 року, оскільки, як зазначено вище, позивачем не доведено факту його звернення до роботодавця з вимогою про розрахунок відповідно до ст.116 КЗпП України, а відтак не має підстав вважати, що відповідач затримав розрахунок і повинен нести за це відповідальність за ст.117 КЗпП України.

Оскільки судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи, наведені в скарзі доводи висновків суду не спростовують, апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, відхилити.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 31 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий Р.М. Піддубний

Судді А.В. Котелевець

Н.П. Пилипчук