Рішення № 69619699, 18.10.2017, Господарський суд Чернігівської області

Господарський суд Чернігівської області

Пр-т. Миру, 20, м. Чернігів, 14000 , тел. 676-311, факс 77-44-62, e-mail: inbox@cn.arbitr.gov.ua

=====

Іменем України

РІШЕННЯ

"18" жовтня 2017 р. Справа № 910/12258/17

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь"

прос. Московський, 247 Б, м. Харків, 61200

вул. Вознесенський узвіз,14, м. Київ, 04053

Відповідач: Дочірнє підприємство "Чернігівський облавтодор" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України"

вул. Київська, 17, м. Чернігів, 14005

Третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Перший окремий відділ капітального будівництва Державної прикордонної служби України, вул. Ялтинська, 11, м. Київ, 02099

Третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Приватне підприємство "Київшляхбуд"

вул. Рогнідинська, будинок 3, офіс 6-7, м. Київ, 01004

Предмет спору: про визнання договору та актів приймання-передачі недійсними

Суддя Лавриненко Л.М.

Представники сторін:

Від позивача: Осадчий С.С., довіреність від 18.09.2017, представник

Від відповідача: Шокур А.Ю., довіреність №04/01/17-1 від 04.01.2017, представник

Від третьої особи-1: не з'явився

Від третьої особи-2: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2017 порушено провадження у справі №910/12258/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" до відповідачів: 1) Дочірнього підприємства "Чернігівський облавтодор" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України"; 2) Першого окремого відділу капітального будівництва Державної прикордонної служби України про визнання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 недійсним та визнання недійсними усіх актів прийому-передачі до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, а саме: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2017 було виключено Перший окремий відділ капітального будівництва Державної прикордонної служби України зі складу відповідачів та відповідно до ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, було залучено до участі у справі в якості третіх осіб-1,2, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Перший окремий відділ капітального будівництва Державної прикордонної служби України та Приватне підприємство "Київшляхбуд".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.08.2017 справу №910/12258/17 на підставі ст.15,17 Господарського процесуального кодексу України було передано за територіальною підсудністю до Господарського суду Чернігівської області, оскільки, відповідно до спеціального витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, що міститься на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, місцезнаходженням відповідача є: 14005, м. Чернігів, вул. Київська,17.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2017, справа №910/12258/17 передана на розгляд судді Лавриненко Л.М.

Ухвалою суду Господарського суду Чернігівської області від 04.09.2017 справу №910/12258/17 прийнято суддею Лавриненко Л.М. до провадження, розгляд справи призначено на 12.09.2017 о 10:30.

У відзиві на позовну заяву №015-11/755 відповідач щодо заявлених позовних вимог заперечує, посилаючись на те, що позивач подав дану позовну заяву після початку розгляду позовної заяви ДП "Чернігівський облавтодор" до ТОВ "Будцентр Витязь" про зобов'язання повернути майно за договором відповідального зберігання та лише з метою затягнути розгляд справи №922/1393/17 у Господарському суді Харківської області. Крім того, позивач сам неодноразово підтверджував факт отримання матеріалів на зберігання, як шляхом підписання актів приймання-передачі, так і в подальшому надсилаючи листи з проханням забрати матеріали з відповідального зберігання, а після відкриття провадження у справі у Господарському суді Харківської області, безпосередньо під час перших судових засідань. Додатково відповідач звертає увагу, що матеріали, які передані на відповідальне зберігання відповідачу за договором №14/12 від 14.12.2015, були придбані саме позивачем за договорами купівлі-продажу (поставки) товарів, які були укладені між ДП "Чернігівський облавтодор" та ТОВ Компанія "Пульсар-Захід" на купівлю матеріалів нетканих, між ДП "Чернігівський облавтодор" та ТОВ "Віолан" на поставку щебеню і гранітного відсіву. Платником, покупцем та одержувачем товару, частина якого в подальшому була передана на зберігання є ДП "Чернігівський облавтодор". При цьому, загальна кількість щебеневої продукції, отриманої від ТОВ "Віолан" становить 20670 м3, у той час як позивачу за оспорюваним договором було передано лише 4230,1 м3, а ПП "Київшляхбуд" - 8542,8 м3, що свідчить про непов'язаність доводів позивача щодо причетності ПП "Київшляхбуд" до даної справи.

У судових засіданнях 03.10.2017 та 18.10.2017 здійснювалась фіксація судового засідання технічними засобами.

Ухвалою суду від 03.10.2017 було відхилено клопотання третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Першого окремого відділу капітального будівництва Державної прикордонної служби України, про залучення до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ТОВ «ПМК-121» та ТОВ «МК Автоспецстрой».

У судовому засіданні 03.10.2017 суд перейшов до розгляду справи по суті.

Представник позивача виклав позовні вимоги.

Представник відповідача щодо заявлених позовних вимог заперечував.

Треті особи-1,2 були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, що підтверджується наявною у матеріалах справи розпискою представника третьої особи-1 ОСОБА_1 від 03.10.2017 (а.с.144) та повідомленням про вручення поштового відправлення №11083050 від 04.10.2017 (третій особі-2, а.с.145), але повноважних представників у судове засідання 18.10.2017 не направили, документів, витребуваних ухвалою суду від 03.10.2017 не надали.

Представник позивача у судовому засіданні надав письмову заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просить суд зменшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними: визнати недійсним договір №14/12 укладений 14.12.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" та Дочірнім підприємством "Чернігівський облавтодор" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України".

Представник відповідача щодо поданої заяви про зменшення позовних вимог поклався на розсуд суду.

Відповідно до частини 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовної якої позивач просить прийняти судове рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Враховуючи вищевикладене та приймаючи до уваги, що предметом заявлених позовних вимог є визнання недійсним договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та визнання недійсними усіх актів прийому-передачі до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, а саме: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015; даний предмет позову не містить кількісних показників, які характерні для зменшення розміру позовних вимог, а тому заява позивача про зменшення позовних вимог є безпідставною та задоволенню не підлягає. Процесуальним правом часткової відмови від позову, відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, позивач не скористався.

Подана представником позивача копія статуту залучена судом до матеріалів справи.

Представник відповідача у судовому засіданні надав письмове клопотання №015-11/834 про залучення до матеріалів справи копії статуту. Суд клопотання задовольнив, поданий документ залучено до матеріалів справи.

У поданих додаткових поясненнях представник відповідача зазначив, що в тексті відзиву було помилково зазначено про передачу позивачу 4230,1 м3 щебеню, що сумарно дорівнює об'єму продукції переданої згідно з актами приймання-передачі №1, 2 від 14.12.2015. При цьому в матеріалах справи наявна копія акту приймання-передачі №3 від 14.12.2015, за яким позивачу передано ще 1271,8 м3 щебеню. Тому відповідач просить врахувати при розгляді справи, що загальний об'єм щебеневої продукції, переданої позивачу за актами приймання-передачі №1,2,3 від 14.12.2015 складає 5501,9 м3.

Подані відповідачем додаткові пояснення залучено до матеріалів справи.

Інших заяв та клопотань від сторін та третіх осіб-1,2 до суду не надходило.

Треті особи-1,2 своїм процесуальним правом участі в судовому засіданні 18.10.2017 не скористалися, повноважних представників для дачі пояснень по справі не направили.

Зважаючи на те, що згідно з ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, неявка третіх осіб у судове засідання, не є перешкодою для розгляду справи за наявними у ній доказами.

Ухвалою суду від 03.10.2017 сторони були попереджені, що нез'явлення в судове засідання повноважних представників не є перешкодою для розгляду спору по суті. Даною ухвалою обов'язкова явка третіх осіб в судове засідання не визнавалась.

Розглянувши подані документи і матеріали, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вислухавши пояснення повноважних представників позивача та відповідача, господарський суд встановив:

Відповідно до ч.1 ст. 202 та ч.1 ст. 205 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, правочин може вчинятися усно або в письмовій, електронній формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором, відповідно до ч.1 статті 626 Цивільного кодексу України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

14.12.2015 між ДП "Чернігівський облавтодор" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" (депонент, відповідач по справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" (виконавець, позивач по справі) було укладено договір №14/12 відповідального зберігання, відповідно до умов якого депонент передає, а виконавець приймає на відповідальне зберігання майно (матеріали, речі) визначені (вказані) в актах прийому-передачі підписаних між сторонами на виконання умов цього договору. Депонент передає майно виконавцю згідно до актів прийому-передачі, які є невід'ємною частиною цього договору. Строк зберігання визначається сторонами з моменту отримання майна виконавцем, та до моменту його фактичного повернення депоненту, або сплати його вартості, яка визначається на підставі видаткових накладних виставлених депонентом (п. 1.1.-1.3. договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015).

Відповідно до п. 6.1., 6.3. договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, цей договір вступає в силу і набирає чинності з моменту підписання та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань. Ніякі зміни в договорі не можуть бути внесені без письмової згоди, завірені печатками і підписами уповноважених представників обох сторін.

Частиною 1 ст. 936 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

З огляду на предмет та умови договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, суд приходить до висновку, що за юридичною природою даний договір є договором зберігання.

Доказів внесення змін, розірвання або припинення договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, на момент розгляду справи до суду не надходило.

У відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на ту обставину, між сторонами було підписано договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та акти приймання-передачі до даного договору, але в подальшому майно, тобто щебінь не передавався, а тому даний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Також позивач вказує на те, що у спірному договорі №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 відсутня така істотна умова, як ціна договору, яка відповідно до ч.3 ст.180 Господарського кодексу України, у будь-якому разі повинна була бути погодженою сторонами при укладенні договору, тому відсутність даної істотної умови як ціна (розмір оплати і термін її внесення) тягне за собою визнання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Частиною 7 ст.179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 Господарського кодексу України та ст. 638-647 Цивільного кодексу України.

Зокрема, ч. 1,2 ст. 181 Господарського кодексу України визначено: господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У відповідності до ч.1,2,3 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Аналогічні норми щодо порядку укладення договорів визначені і ст.638-639 Цивільного кодексу України.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.

Вказана позиція викладена у п. 2.1., 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Згідно з абз.1 ч.1, ч.2 ст.632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Частинами 1,4 ст. 946 Цивільного кодексу України визначено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі.

Пунктом п. 1.4. договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 передбачено, що визначаючи умови даного договору, сторони вирішили, що не матимуть грошових вимог (претензій) пов'язаних з послугами відповідального зберігання.

Таким чином, зазначеною умовою сторони погодили факт безоплатності послуг зберігання та відсутність грошових вимог, пов'язаних з послугами відповідального зберігання по спірному договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, що не суперечить ч. 1,4 ст. 946 Цивільного кодексу України.

Також слід зазначити, що відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови може лише свідчити про його не укладення, а не про недійсність.

За таких обставин, суд доходить висновку, що посилання позивача, як на підставу визнання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 недійсним, на відсутність такої істотної умови, як ціна договору, є безпідставними і судом до уваги не приймаються.

Твердження позивача про те, що договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 є недійсним, на підставі п. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки він не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, також судом до уваги не приймаються з наступних підстав:

За загальним правилом, унормованим ч.1 ст. 936 Цивільного кодексу України, договір зберігання вважається укладеним з моменту передання речі на зберігання, тобто належить до категорії реальних договорів. Предметом договору зберігання можуть бути, як правило, рухомі речі, які мають індивідуальні ознаки, що не переходять у власність зберігача. Окрім того, на зберігання можуть передаватися речі з родовими ознаками відповідно до приписів статті 941 Цивільного кодексу України. Поклажодавцями здебільшого є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не є обов'язковою умовою чинності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, що перебуває в її володінні, має право укласти договір як поклажодавець, хоча це майно і не належить їй на праві власності.

Для визнання правочину таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Саме по собі невчинення сторонами інших дій на виконання правочину не означає його недійсність.

Позивач, який вимагає визнати правочин недійсним, повинен довести, що сторони правочину не мали наміру створювати правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування покладається на позивача.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.

У порушення вищезазначених вимог, позивачем не надано суду належних доказів та не доведено, що у момент вчинення сторонами правочину, а саме договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, існувала об'єктивна неможливість настання правового результату, який породжував би для сторін виникнення тих чи інших прав та обов'язків за оспорюваним правочином.

До матеріалів справи позивачем додані актами прийому-передачі (а.с.20-24), у яких зазначено, що вони складені до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015. У вказаних актах зазначено, що відповідач передав, а виконавець (позивач) прийняв на відповідальне зберігання майно, а саме: №1 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 3060,1 м3); №2 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 1170 м3); №3 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 1271,8 м3); №4 від 08.04.2016 (геотекстиль у кількості 208 рулонів, загальною площею 32085 кв); №5 від 27.07.2016 (геотекстиль у кількості 310 рулонів, загальною площею 48050 кв.м).

Твердження позивача про те, що у нього немає складських приміщень та умов для зберігання щебеню, статутом не передбачено надання послуг зберігання, судом до уваги також не приймається, оскільки позивач не надано суду жодного доказу на відсутність у нього складських приміщень та умов для зберігання щебеню, а також неможливість взяти складські приміщення в оренду.

Пунктами 3.2., 3.4 розділу 3 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «БУДЦЕНТР ВИТЯЗЬ», який затверджено загальними зборами учасників протокол № 2 від 04.07.2012 визначено, що товариство вправі здійснювати будь-яку виробничу, господарську, комерційну діяльність, за винятком тієї, що заборонена законодавством України. Предметом діяльності товариства є (не виключно), в тому числі складське господарство, надання індивідуальних послуг.

Як вже зазначалось судом, за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним, а тому посилання позивача на те, що майно фактично не було передано позивачу, у зв'язку з тим, що ще до моменту його можливої передачі, між відповідачем, Першим окремим відділом капітального будівництва Державної прикордонної служби України та Приватним підприємством «Київшляхбуд» виникли договірні відносини і все майно було передано Приватному підприємству «Київшляхбуд», де було використаним для будівництва будівельного об'єкту, а саме державного кордону України, судом до уваги не приймається.

Господарським судом Чернігівської області під час розгляду справи №927/44/16 за позовом Приватного підприємства «Київшляхбуд» до Дочірнього підприємства «Чернігівський облавтодор» Відкритого акціонерного товариства «Державна автомобільна компанія «Автомобільні дороги України» про стягнення 4887111,20 грн не досліджувалось питання щодо передачі відповідачем на зберігання позивачу майна за договором №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та наявність у відповідача загальної кількості щебеню, а тому посилання позивача на рішення Господарського суду Чернігівської області від 29.06.2016 по справі №927/44/16 є також безпідставні.

Позивачем не надано суду належних доказів та не доведено, що майно, а саме щебінь, фактично не було передано позивачу, у зв'язку з тим, що ще до моменту його можливої передачі, його вже було передано Приватному підприємству «Київшляхбуд», де було використано для будівництва будівельного об'єкту, а інше майно, саме щебінь, для передачі позивачу на зберігання у відповідача був відсутній.

За таких обставин, вимоги позивача щодо визнання недійсним договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, на підставі п. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, є безпідставні і задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги позивача про визнання недійсними усіх актів прийому-передачі до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю „Будцентр Витязь" та Дочірнім підприємством "Чернігівський облавтодор" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України": а саме акту прийому-передачі №1 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №2 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №3 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №4 від 08.04.2015, акту прийому-передачі №5 від 27.07.2015, задоволенню також не підлягають виходячи з наступного:

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині визнання недійсними усіх актів прийому-передачі позивач зазначає, що після підписання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 і складання актів приймання-передачі №1 від 14.12.2015; №2 від 14.12.2015; №3 від 14.12.2015; №4 від 08.04.2016; №5 від 27.07.2016 до нього, майно, зазначене у спірних актах містилось на залізничних станціях, після чого депонент (відповідач) відправив дане майно ПП «Київшляхбуд» і фактично не передав його позивачу (виконавцю), у зв'язку з чим усі зазначені акти прийому-передачі мають бути визнані недійсними судом.

Як вже зазначалось судом, відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами для виникнення цивільних прав та обов'язків є зокрема: договори та інші правочини. За змістом ч. 1 ст. 202 Цивільного коднксу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, передбачено право особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналогічні способи захисту визначені в статті 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено судом, правовідносини сторін виникли на підставі договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015.

Пунктом 1.2. договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 сторони передбачили, що акти прийому-передачі, згідно з якими депонент передає майно виконавцю, є невід'ємною частиною договору.

Укладаючи договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, сторони на власний розсуд визначили його умови, зокрема, щодо приймання виконавцем на відповідальне зберігання майна (матеріалів, речей) визначеного (вказаного) в актах прийому-передачі підписаних між сторонами на виконання умов договору.

Сторони зазначили в актах прийому-передачі: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 найменування товару, одиницю виміру та кількість майна, яке передає депонент, а виконавець приймає на відповідальне зберігання.

Таким чином, оспорювані акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015, що є предметом позову у даній справі, є документами, які складені відповідно до умов укладеного між сторонами договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та фіксують кількість переданого та прийнятого майна на зберігання.

Указані акти приймання-передачі не містять істотних умов договору зберігання , в них не зафіксовано, які права і обов'язки виникають між сторонами. Відповідні акти засвідчують лише факти отримання послуг, які відбулися на підставі укладеного між сторонами договору.

Оскільки, дія актів приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а лише фіксує найменування товару, одиницю виміру та кількість майна, яке передає депонент, а виконавець приймає на відповідальне зберігання за договором №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, тому зазначені акти приймання-передачі не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України.

Правочином є укладений між ДП "Чернігівський облавтодор" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" (депонент, відповідач по справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" (виконавець, позивач по справі) договір відповідального зберігання №14/12 від 14.12.2015, тоді як підписані акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 до нього є оформленням виконання встановлених договором зобов'язань.

Також слід зазначити, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення.

За таких обставин, суд доходить висновку, що акти прийому-передачі: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не можуть бути предметом позову у справі, оскільки предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, акти приймання-передачі, адже такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову.

За правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. До таких документів можна, зокрема, віднести: рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Правочином, у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, є виражене у певній формі волевиявлення та намір особи набути, змінити чи припинити цивільні права та обов'язки.

Враховуючи, що взаємовідносини сторін урегульовані договором №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, і відповідно, на виконання його умов складались акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015, а тому суд доходить висновку, що такі акти приймання-передачі не містять ознак самостійного волевиявлення особи чи наміру набути, змінити чи припинити цивільні права та обов'язки, а лише технічно фіксують найменування товару, одиницю виміру та кількість майна, яке передається на відповідальне зберігання, і складення таких актів є обов'язковим з урахуванням п.1.1., 1.2. укладеного між позивачем і відповідачем договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015.

Оскільки, правові наслідки у вигляді необхідності передачі на відповідальне зберігання майна, певного найменування та кількості, зафіксовані сторонами в актах прийому-передачі, виникають з договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015; акти прийому-передачі є лише підставою для визначення обсягу прав і обов'язків сторін за договором, тобто первинним документом, який засвідчує факт, найменування і обсяги здійснення господарської операції, а тому наведені в актах прийому-передачі дані можуть бути спростовані виключно спростуванням факту здійснення господарської операції чи її фактичних обсягів, найменування, що підлягає дослідженню в контексті прав та обов'язків сторін за договором при встановленні обставин, які є підставою для реалізації прав та обов'язків за договором, зокрема, питання щодо необхідності передати майно на зберігання чи повернути зі зберігання.

У разі виникнення між сторонами спору, позивач не позбавлений права в установленому чинним законодавством порядку вимагати від відповідача довести факт передачі майна на зберігання, згідно зі спірними актами приймання-передачі.

За таких обставин, спірні акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не мають ознак правочину в розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, а є лише первинними документами, а тому не підлягають визнанню недійсними.

З урахуванням вищевикладених обставин та зроблених судом висновків, позовні вимоги позивача є безпідставні і задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, в разі відмови у позові повністю, витрати, що пов'язані зі сплатою судового збору, та судових витрат покладаються на позивача.

Аналогічна позиція викладена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.01.2013 „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України".

Керуючись ст.11,15,16,202,203,205,215,626,627,632,936,946 Цивільного кодексу України; ст.179,180,181 Господарського кодексу України; ст.22,32,33,43,49,82-85 Господарського процесуального кодексу України; ст.4 Закону України „Про судовий збір"; господарський суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повне рішення складено 19.10.2017.

Суддя Л.М.Лавриненко